14 травня Національне газетно-журнальне видавництво Міністерства культури презентувало медіапортал «Культ UA» - проект, що стартував кілька місяців тому. А от друковані видання видавництва - це п'ять журналів і дві газети - наразі через фінансові труднощі виходять нерегулярно або взагалі не виходять, хоча керівництво видавництва каже, що прагне їх зберегти. Нинішній гендиректор видавництва Роман Ратушний нарікає на фінансові результати діяльності своїх попередників, зокрема Олександри Білаш.

Тим часом «Детектор медіа» отримала матеріал, написаний автором під псевдонімом, у якому відображено позицію ініціативної групи колишніх працівників видавництва, що виступають проти його нинішніх очільників - Романа Ратушного й Анатолія Сєрикова. До цієї ініціативної групи входять Осіповa О., Осіпов Г., Гончаренко Л., Женжера О., Човнюк Л., Оніщенкo В., Оніщенко О., Васильєвськa В., Білаш О. Звинувачення, озвучені в цьому матеріалі, вони вже неодноразово викладали в офіційних зверненнях до різних відомств, із приводу чого навіть проводилися перевірки діяльності газетно-журнального видавництва. До речі, інформацію, викладену в цьому матеріалі, підтверджують на умовах анонімності й нинішні працівники видавництва. «Детектор медіа» публікує матеріал ініціативної групи та готова надати можливість висловити свою позицію та відповісти на звинувачення всім згаданим представникам видавництва, зокрема Анатолію Сєрикову.

19 травня минає рівно рік, як Державне підприємство «Національне газетно-журнальне видавництво», що безпосередньо підпорядковується Міністерству культури України, очолив новий генеральний директор Роман Ратушний - колишній фотограф видавництва. Привели його Анатолій Сєриков та Віталій Сатаренко. Саме ці особи, керуючи видавництвом з лютого 2009 до жовтня 2010 року, довели його майже до банкрутства, припинили вихід усіх журналів, газети «Кримська світлиця», ініціювавши кримінальну справу проти її головного редактора Віктора Качули і програвши суд за відсутності доказів, а потім пішли з видавництва після призначення нового міністра культури.

Ті, хто працював «під Сєриковим», хто знав про його попередню діяльність на видавничій «ниві» і не тільки, побачивши знову його у видавництві, одразу зрозуміли - це реванш.

Так і сталося.

Нове керівництво прийшло на підприємство, діяльність якого три роки відновлювалася колективом на чолі з генеральним директором Олесею Білаш після розрухи, залишеної там командою Сєрикова. Була знищена практично вся фінансова та кадрова документація, продукція не виходила, була втрачена аудиторія передплатників. Важко, крихтами відновлювалася ділова репутація, реанімовувалися видання, поверталися передплатники. З періоду стагнації видавництво вийшло на рівень стабільної роботи. Наступним етапом мав бути розвиток. Саме в цьому напрямку почав працювати колектив: розширення читацької аудиторії, збільшення передплати, тиражів, що сприяло би зниженню собівартості видань, відповідно - прагнення до їх самоокупності. З метою розширення видів діяльності, які б давали можливість підприємству заробляти гроші, у Статут були внесені зміни, що дозволяли займатися книговиданням, і вже був перший досвід - випущено дві книги. Видавництво було представлено на найвпливовіших книжкових ярмарках України («Форум видавців» у Львові, «Книжковий Арсенал», «Книжкові контракти», «Медвин», книжковий ярмарок фестивалю «Країна мрій» та ін. у Києві). Видання можна було придбати у кіосках ДП «Преса», а також в обласних відділеннях «Укрпошти». Головні редактори видань регулярно представляли їх на Українському радіо «Культура», зав'язалася співпраця з осередками найчисельніших українських діаспор у Канаді, США, Австралії, Іспанії, Польщі та ін.; налагоджувалася взаємодія з посольствами іноземних держав в Україні з метою розповсюдження видань та культурного взаємообміну. Редакції видань співпрацювали з десятками найвідоміших, найцікавіших галерей, мистецьких просторів, музичних, арт-, кіно- й театральних фестивалів і конкурсів. Поряд із фахівцями видавництва авторами матеріалів у журналах та газетах були найвідоміші, найвпливовіші науковці-культурологи, філософи, історики, мистецтвознавці, журналісти, що спеціалізуються на культурологічних темах.

Так було.

Тобто у травні 2014 року, коли призначили гендиректором Романа Ратушного (а насправді всіма процесами з першого ж дня почав завзято управляти Анатолій Сєриков), ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» стабільно працювало за профілем відповідно до свого Статуту та фінансового плану, затвердженого Міністерством. Бюджет підприємства складав 6 млн 204 тис. гривень. Випускалися і розповсюджувалися газети «Культура і життя», «Кримська світлиця», журнали «Українська культура», «Музика», «Український театр», «Пам'ятки України», «Театрально-концертний Київ», працював сайт видавництва «Портал Культура». Регулярно.

Зараз, рівно через рік, видавництво не випускає жодного з цих видань, окрім виходу раз на два тижні знеціненої газети «Культура і життя» та спотвореного вигляду журналу «Театрально-концертний Київ» (друкується на найдешевшому газетному папері!).

Останній номер журналу «Українська культура» (№ 7-8) вийшов у жовтні 2014 року, журнали «Музика», «Український театр» у 2015 році не виходили, останніх номерів журналу «Пам'ятки України» не надруковано. Випуск газети «Кримська світлиця» припинено на початку січня 2015 року. Сайт «Портал Культура» припинив роботу з серпня 2014 року.

Замість цього державним коштом видаються приватні рекламні буклети «Киев и не только» російською мовою та Inside Kyiv англійською - нібито додатки до «ТКК». Куди йдуть гроші за рекламу в цих буклетах, невідомо. Слід звернути увагу, що у вихідних даних цих рекламних буклетів указано, нібито вони друкуються за сприяння Фундації Петра Тронька, до якої А. Сєриков має найбезпосередніше відношення - донедавна був її директором, а також Видавничого дому «Пам'ятки України», до якого, незважаючи на іншу особу в реєстраційних документах, А. Сєриков також має пряме відношення.

Відомості про нібито причетність вище названих організацій до випуску видань віднедавна з'явилися в газеті «Культура і життя» та в журналі «ТКК».

Цікаво було б побачити платіжні документи про рух коштів із рахунків цих структур та видавництва на рахунки друкарні ООО «Мега-Поліграф» (м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14), яка здійснює друк продукції видавництва.

Рухаємося далі. Тендер на надання поліграфічних послуг із виготовлення видань у кінці 2014 року «новим-старим» керівництвом не проводився, оскільки друк журналів і газет ними навіть не планувався. Однак уся економічно-фінансова документація для Міністерства готувалася відповідно до чинних вимог та регламентації діяльності підприємства.

У кінці жовтня 2014 року апетити «сірого кардинала» щодо ймовірного державного фінансування на 2015 рік сягали близько 12 млн гривень - удвічі більше, ніж видавничий бюджет 2014 року. Саме таку «заявку» було подано тодішньому заступнику міністра, який курував роботу видавництва, Олесю Журавчаку. Але міністерство через низку причин не повелося на таку оборудку, і бюджет видавництва обмежено 5 млн 381 тис. гривень.

Отже, державне видавництво, всупереч фінансовому плану, затвердженому Міністерством культури, всупереч профілю підприємства, порушуючи власний Статут, порушуючи законодавство, припинило випуск практично всіх державних видань.

Тим не менш, 14 травня 2015 року об 11:00 у приміщенні Міністерства (вул. Івана Франка, 19, другий поверх) відбулася презентація видавництва.

Питання: ЩО може презентувати видавництво, яке НІЧОГО не випускає? Видавництво, яке знищило єдині в Україні державні культурологічні видання? Воно презентувало новостворений сайт!

Питання таке: навіщо було знищувати діючий сайт видавництва «Портал "Культура"» (видавництво фактично не мало свого сайту з серпня 2014 року) і, за умови зменшення фінансування, витрачати державні кошти на створення нового?

Щодо презентації сайту. Небаченими темпами у видавництві йшла підготовка до цього дійства: форсовано запустили нарешті сайт CultUA.media, мова про який велася А. Сєриковим з першого дня його нового пришестя у видавництво - сайт розробляли рік (!). Спринтерськими темпами доводиться нібито окремий сайт журналу «Музика». Були чутки про нібито намір видати до 14.05.2015 р. хоч якийсь номер цього журналу в чорно-білому варіанті, а також номер «Пам'яток України», який уже більше місяця лежить у друкарні. Наразі, 13 травня, інформації немає, будуть втілені ці наміри чи ні.

Однак цікавим є факт, що 12 травня у видавництві, за дорученням пана Сєрикова, проводили збір коштів із працівників підприємства на... друк газети «Культура і життя» - державної газети - до цієї презентації у Міністерстві... Зібрали за першим разом близько 600 гривень... І здав же їх хтось?..

Цікавою є інформація, розміщена на новому сайті, під заголовком «До звітності про діяльність періодичних видань». Колишні фахівці видавництва, які працювали з фінансовою документацією в 2014 році, ознайомившись із наведеними цифрами, стверджують, що показники не відповідають дійсності, є завищеними. Враження таке, що під необхідні цифри підганялася кількість випущеної продукції. Яскравим підтвердженням цьому є наведена кількість нібито надрукованих примірників журналу «Українська культура». У звіті вказано, що у 2014 році було надруковано 18 тисяч 900 примірників цього видання. Насправді ж, як стверджують колишні працівники редакції та відділу розповсюдження, № 1, 2014 р. був надрукований у грудні 2013 року на зекономлені кошти. Рахувати кошти, витрачені на це видання, у 2014 році треба зі спареного випуску № 2-3, 2014. Його тираж - 1500 екз., № 4 - також 1500 екз., №№ 5, 6 вийшли тиражем по 1200 екз. Отже, разом - 5400. Наступний номер вийшов у жовтні 2014 р. - спарений № 7-8 тиражем нібито 3000 екз. - така цифра фігурує в таблицях виходу видань за вересень-жовтень 2014 року. Після того журнал не виходив. Отже, загальна кількість - 8400. Математика проста і наглядна: 18900 мінус 8400 дорівнює 10500. Собівартість журналу на червень 2014 року складала близько 35 гривень. Рахуємо: 10500 помножити на 35 = близько 367 тисяч гривень. Цікаві цифри, чи не правда? Де ці гроші? Чи не за ці кошти були надруковані «Мега-Поліграфом» у вересні-жовтні перші приватні, не зареєстровані відповідно до законодавства рекламні буклети «Киев и не только» російською, InsideKyiv англійською мовами?

Далі. На новоствореному сайті стверджується, що «основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності Видавництва є дохід (виручка) від реалізованої продукції, який за 12 місяців 2014 року становить 500,0 тис. грн.». Але в попередні роки тільки з передплати видавництво отримувало близько 350 тис. гривень. Про що це свідчить: оприлюднена цифра складається з кількості отриманих грошей за передплату, а з продажу видань грошей практично немає. Чому? Бо видання або взагалі не виходили, або не друкувалися у повному обсязі, і їх розповсюдженням не займалися.

Отже, цьогорічний бюджет підприємства складає 5 млн 381 тис. гривень.

Друкованої продукції немає. На що тоді використовуються державні гроші?

А. Сєриков протягом тривалого часу переконує міністерство, що ці журнали «нікому не потрібні». Їх має замінити медіапортал.

Складається враження, що вже вдруге за останні п'ять років Анатолій Сєриков намагається знищити саме ці журнали та газети. Мимоволі виникає питання: що насправді рухає цією людиною?

Лише особистий фінансовий інтерес? Чи, може, ця особа свідомо нищить україномовну пресу в Україні?

Тобто ця особа взяла на себе право вирішувати долю українських культурологічних видань, історія яких сягає більш ніж 90 років!

Ці журнали виходили у страшні 20-30 роки, під час Другої світової (з невеликою перервою), в часи відлиги, у застійні брежнєвські, у добу перебудови, у незалежній Україні при всіх владах, зокрема при злочинній попередній, а зараз, коли влада нарешті проукраїнська, ці україномовні видання про українську культуру та історію НЕ ПОТРІБНІ?!

Хіба може електронний ЗМІ бути повноцінною альтернативою паперовим, змістовним, ілюстрованим, високопрофесійним державним виданням?

Хіба можна знищити такі журнали з історією заради створення інтернет-сайту?

Сайт, без сумніву, має бути. Але в якості оперативного інформаційного доповнення, зі своїми перевагами й аудиторією, до видань, а не їх заміною. Тим паче в нашій країні, де інтернет ще не охоплює всієї території, де величезній кількості дорослого населення звичніше отримувати інформацію з паперових носіїв, де значна кількість із 40-50-60-річних й особливо старших людей не володіють навичками користування комп'ютером. Тим паче за політичної, суспільної, гуманітарної ситуації, яка склалася у нашій державі нині.

У цивілізованих країнах такі видання (а їх десятки з різних видів мистецтва) розвивають і плекають. Бо це складова гуманітарного іміджу та політики держави.

Невже у Міністерстві культури цього не усвідомлюють?

Невже ЦЕ міністерство, очолюване В'ячеславом Кириленком, стане могильником україномовних видань про культуру та історію?

Віктор Степовий, для «Детектор медіа»