Вельмишановні читачі «Свободи» і всі шанувальники свободи слова! Ми, Сергій Грабовський, Віктор Каспрук й Ігор Лосєв, постійні автори газети «Свобода» від часу її заснування (а двоє з нас були й авторами попередниці цієї газети – тижневика «Політика», закритого режимом Кучми), вважаємо за потрібне звернутися до вас, перш ніж припинити будь-яку співпрацю з редакцією вищеназваного друкованого органу.

 

Ми працювали у цій газеті такий тривалий час не заради фінансового зиску, отримуючи за свої публікації на її шпальтах (сподіваємося, не найгірші) доволі скромну, навіть за українськими мірками, винагороду. Ми сподівалися зробити посильний внесок у формування справді українського інформаційного простору, сприяти утвердженню прав людини і громадянина, зміцнювати Україну як європейську націю і державу вільних людей. У редакційній політиці «Свободи» нам імпонувало поєднання гостроти і сміливості суджень із об‘єктивністю, доказовістю та інтелігентністю (цьому не суперечила, втім, поява на шпальтах видання викривально-сатиричних памфлетів на тих чи інших можновладців, котрі цього заслуговували).

 

Проте приблизно два роки тому в редакційній політиці «Свободи» оприявнили себе вельми негативні, на наш погляд, процеси, які сягнули сьогодні своєї кульмінації. Ми переконані, що це пов‘язано з приходом до редакції Олександра Карпеця, який поступово фактично став ідеологом та неформальним редактором газети (власне, як редактор «Свободи» він уже представляється на публічних заходах, й один із нас був свідком цього). Відтак чимдалі більше почали з‘являтися дивні для незалежного ЗМІ, що прокламував захист демократії та соціальної справедливості на засадах реального патріотизму, елементи пихатої зневаги до української мови і культури, з‘явилося глузування з українців як нації та особливо з української інтелігенції, стали системою образливі для національної гідності оцінки соціальної й інтелектуальної притомності нашого народу. Звісно, для людей, які мають сміливість вважати себе патріотами, це неприємно, але це ще може оцінюватися як приватна думка одного з авторів газети, - якщо тільки не стає домінантою її шпальт. А завдяки зусиллям Олександра Карпеця такі речі стали нормою для видання з гордим ім‘ям «Свобода».

 

На додачу, у своїх опусах, які нерідко займають цілі газетні розвороти, пан Карпець демонструє феноменально вільне поводження з фактами, коли намагається якось аргументувати свої твердження. Нічого, крім реготу, не викликали у обізнаних читачів його патетичні описання гнівних інвектив, які начебто кидала Роза Люксембург Леніну та Троцькому з трибуни І конгресу Комінтерну (насправді вона була вбита за два місяці до цього конгресу) чи безапеляційні заяви, наче знані філософи Микола Бердяєв та Еріх Фромм ніколи не вважали той лад, що існував в СРСР, соціалізмом (насправді можна знайти десятки їхніх зауваг, що то був таки соціалізм, - його тоталітарний різновид). Але то були речі, як то кажуть, для любителів (хоча таким чином «Свобода» перетворилася на знаряддя обдурення масового читача, який звик до компетентності авторів газети). Але в №3 «Свободи» за цей рік у статті, присвяченій 90-літтю незалежності України, Олександр Карпець перейшов усі межі як наукової та людської пристойності, так і здорового глузду. Чого варті, скажімо, його заяви, буцімто така держава, як УНР, ніколи не існувала? Визнані міжнародними угодами кордони, власна система законів, державний апарат, фінансова система, військо, дипломатія тощо – невже цього замало? Ця «неіснуюча», за Карпецем, держава, між тим, була визнана 20-ма іншими державами тодішнього світу (в якому, між іншим, незалежних країн було учетверо менше, ніж сьогодні, так що 20 – це серйозне число). Але все одно – «не існувала...» Докази? А навіщо? Головний отаман військ УНР Симон Петлюра так само легко оголошується «державним зрадником і маріонеткою Пілсудського». Виявляється, «коли армія ЗУНР пішла в останній відчайдушний Чортківський прорив та чекала допомоги від УНР, Петлюра уклав сепаратний мир з Польщею», «відмовився від Галичини і Волині на користь Польщі». І що Карпецю (і редакції газети «Свобода») до того, що насправді все було зовсім не так: під час Чортківської офензиви було укладене перемир‘я (а зовсім не мир) між УНР та Польщею (що дозволило армії УНР встояти у боротьбі з більшовиками), і зовсім не відмовився Петлюра від Галичини – була встановлена лінія перемир‘я між УГА та польським військом («лінія Дельвіга»), яка забезпечувала існування ЗУНР (точніше, Західних областей УНР), хай і в урізаному вигляді. Проте диктатор ЗО УНР Євген Петрушевич не визнав умов перемир‘я, і наступ галицьких частин продовжувався – аж до повного вичерпання набоїв...

 

До речі: автор з «плеяди Карпеця», доктор юридичних наук Мережко, «доводить», що українці самі організували собі Голодомор, а комуністичний режим Москви до того не має жодного стосунку і не несе жодної за те відповідальності. Дивовижним чином ця «юридично грамотна» позиція правника Мережка, яка нав‘язується читачам «Свободи», збігається з офіційною позицією Кремля й «українознавчими» студіями російських чорносотенних газет. Той таки Мережко переконує читачів, що УРСР була у складі Радянського Союзу суверенною державою. Раніше апологією Совдепії займалися Петро Симоненко і Наталія Вітренко на шпальтах своїх партійних видань та у передачах Савіка Шустера. Тепер у цей ряд стала «Свобода».

 

Та повернімося до теми УНР, порушеної в №3 «Свободи» за 2008 рік. Олександр Карпець, нічтоже сумняшеся, пише про «нелегітимність» Центральної Ради, бо її, мовляв, неправильно обирали, не прямим загальним голосуванням, отже, нелегітимною була й УНР. Цікаво, а яким чином формувалися перші парламенти цілого ряду держав, що утворилися 1917-19 року у Європі, і чи від того, що загальні вибори були проведені вже після проголошення незалежності, ці держави слід вважати нелегітимними і виключити з ООН? І взагалі, як бути з легітимністю такого любого Карпецеві СРСР, про успіхи якого він невтомно пише у «Свободі»? Адже у грудні 1922 року Союзний договір делегати з‘їзду рад (які представляли значно меншу кількість населення, ніж Центральна Рада, внаслідок введених більшовиками обмежень для селян, інтелігенції та «сімей ворогів народу») ухвалили лише «в основному», вирішивши доопрацювати його і проголосувати за остаточний варіант потім, на наступному з‘їзді. Але не доопрацювали і не проголосували – так СРСР усі роки й проіснував без Союзного договору, тобто як держава-фікція. А стосовно рівня життя пересічних громадян – так тут німецький націонал-соціалізм мав значно більші звершення, ніж ленінсько-сталінський більшовизм, і німецький робітничий клас у середині 1930-х років був найбільш заможним та соціально захищеним у Європі.

 

Але чомусь Карпець не співає осанну Третьому Рейху, натомість звинувачує Сталіна, що той установив в СРСР «фашистську диктатуру», сплюндрувавши прекрасні ідеї марксизму. Проте фашизм ніколи так запекло не воював із власним народом, як більшовизм, і не ставив на меті світового панування (останнє твердження – вигадка комуністичної пропаганди). Хоча в кінцевому підсумку не став від цього кращим – будь-який тоталітаризм є шляхом у нікуди. В тому числі й обґрунтований ідеями Маркса та Леніна.

 

Тим часом ідеологічним підґрунтям та методологічною основою розв‘язання всіх проблем Олександр Карпець, за його власною заявою, вважає «старый добрый марксизм-ленинизм». А «Свобода» щедро надає йому місце для друку величезних проникливих статей про «велич марксизму». Той факт, що в жодній країні світу, спираючись на автентичні марксистські рецепти, не вдалося збудувати нічого путнього, хоч ресурсів і людей при цьому знищили безліч (сучасні дослідники вважають, що жертвами комуністичних експериментів у ХХ столітті стало до 100 мільйонів осіб), цього теоретика ніяк не засмучує. Адже все то були «неправильні» спроби, треба спробувати ще раз, «правильно»...

 

Наш дикий капіталізм у виконанні пострадянської комуністично-кримінальної «еліти» Олександр Карпець оголошує закономірним проявом ринкової економіки і товарно-грошових відносин. Хоча й сам при цьому інколи згадує про зовсім інші моделі цивілізованого й соціалізованого капіталізму, скажімо, в країнах Скандинавії. Але якщо розбудову справедливого суспільства проводити під спів «Інтернаціоналу», як це пропонує в одній зі своїх статей пан Карпець, що це означатиме реально? Не що інше, як реставрацію комуністичного режиму та СРСР. Саме це, якщо подивитися глибше, стоїть за дикою сумішшю ультралівого люмпенського псевдомарксизму, нігілістичного анархо-синдикалізму та (парадокс, проте цілком логічний) морального ультраконсерватизму Олександра Карпеця. Та навіть цей шлях не описується в раціональних термінах. Самі лише лайки, зойки, звинувачення на адресу всіх і вся тощо.

 

Водночас Карпець і його однодумець Мережко зуміли принести на шпальти «Свободи» граничну нетерпимість до опонентів, не має значення, з якого табору. Усі, хто думає не так, як вони, описуються як примітивні істоти, такі собі двоногі шкідливі комахи, «буржуазно-ліберальні писаки» та «найманці буржуазії». Ось як оздобляє свої інвективи на адресу незгодних із ним Олександр Мережко: “низкий, пещерный уровень”, “замшелые доводы”, “идеологическое мракобесие”, “слаборазвитые и культурно одичавшие”, “«инвалиды» интеллектуального фронта с абсолютно извращенным представлением”, “патологические антимарксисты”, “комплекс творческой несостоятельности и потаённой зависти” і так далі. Нічого не скажеш, суто професорський лексикон. Олександр Карпець ще менш перебірливий. Його улюбленою лайкою є словосполучення “буржуазно-ліберальна балаканина” (д-р Йозеф Геббельс теж, між іншим, полюбляв так лаяти всіх потенційних опонентів). Серед інших висловів на адресу тих, з ким він не згоден, Карпець вживає: “забросать яйцами”, “визг”, “болтология” “абсолютная глупость”, “научно-обывательские невежественные иллюзии, коими забита его голова”, “полный бред”, “ткнуть носом”, “либеральная глупость”, “либерал-консервативный маразм”, “хорошо оплачиваемое лукавство” тощо; це на адресу окремих індивідуумів, хоча схожі слова адресовані всій вітчизняній інтелігенції (“ліберальні базіки”). А от що читаємо на адресу всього українського народу: “Украина... уже давно является страной махрового мещанства (не сказать бы — жлобства) в психодуховном смысле” і сумнівно взагалі, “сможет ли этот народ “дати раду” национальному богатству с учетом своих “дивных” морально-психологических качеств”. Тим більше, що – як наголосив в згаданому №3 «Свободи» за 2008 рік Олександр Карпець, «за последнее время в массах напрочь исчезло стремление к производительному и созидательному труду, как физическому, так и умственному». В масах – але не у самого невтомного Олександра Карпеця, який (що випливає ж із його власних слів) височить над зледачілими масами...

 

На жаль, саме такі аргументи є головними для вищеназваних панів, чия стилістика, повторюю, стає домінуючою у «Свободі». Що ж, у цьому вони справжні марксисти-ленінці – згадаймо, які цебра словесних помиїв виливали на голови опонентів Карл та Фріц, як Ілліч примудрився навіть Гегеля посмертно назвати «сволочь идеалистическая»; про всіляких «дипломованих холуїв буржуазії» і говорити не будемо. Хоча в іншому як Мережко, так і Карпець (особливо останній) демонструють просто-таки феноменальний рівень незнання і нерозуміння засадничих положень теорії Маркса. Лише два приклади. Олександр Карпець пише: „способ производства — это не «голый материализм», а диалектическое единство производительных сил и производственных отношений, т. е. психологии”. Насправді, за Марксом, сукупність виробничих відносин – це економічна структура суспільства, „реальний базис, на якому вивищується юридична і політична надбудови і якому відповідають певні форми суспільної свідомості”. Історичний матеріалізм якраз і ґрунтувався на відкритті «соціальної матерії» у вигляді виробничих стосунків. Читаємо далі: „товарищи Маркс и Энгельс сделали гениальное для своего времени открытие классовой структуры общества и доказали, что она состоит из ряда социальных классов, интересы которых находятся в противоречии друг с другом”. Тим часом Маркс, наче передчуваючи появу Карпеця, писав: „мені не належить ані та заслуга, що я відкрив існування класів у сучасному суспільстві, ані та, що я відкрив їхню боротьбу між собою. Буржуазні історики задовго до мене виклали історичний розвиток цієї боротьби класів, а буржуазні економісти – економічну анатомію класів”. Але Карпець Маркса, схоже, не читав...

 

Та головне не в тому, що хтось десь демонструє своє феноменальне невігластво і хамство, а в тому, що це підміняє собою справжню свободу слова, яка завжди є відповідальною за сказане. І в тому, що немає жодної принципової різниці (крім прізвищ і певних особистих уподобань) між хамами та невігласами владними – і їхніми подобами з числа опозиційних публіцистів та практичних діячів. Впадає в око, що у газеті «Свобода» вже успішно встановлений локальний «культ особи» Карпеця, Мережка і деяких інших авторів. Дискутувати з ними, навіть у м‘якій формі, на шпальтах видання суворо заборонено; редакція не один раз відхиляла наші полемічні репліки, в яких ми з фактами в руках доводили неточність, м‘яко кажучи, значного числа тверджень «недоторканних персон» «Свободи». І саме таку редакційну політику Олександр Карпець зве «плюралізмом»...

 

Іншими словами, шанована нами (і створена значною мірою завдяки нашим зусиллям) «Свобода», з якою ми були тоді, коли ця газета не раз ставала об‘єктом репресій «розвинутого кучмізму», дедалі більше стає такою собі «Сваволею», публікації якої спрямовані на руйнацію елементарних засад порядності та чесності (які, до речі, попри свій революціонаризм, цінували Маркс та Енгельс). Подальше співіснування на шпальтах одного видання з персонажами, котрі по-хамськи ставляться до всього українського народу, для нас стало неможливим. Ми не бажаємо брати участь у спробі замінити одну хамократичну «еліту» іншою, не менш безграмотною та хамською, у забрудненні мізків людей примарами ультралівих політичних авантюр.

 

Нам шкода розлучатися з читачами «Свободи», в тому числі і тими, які з нами не погоджувалися і сперечалися з нами, але бути співучасниками поширення люмпенського невігластва та комуноїдного маразму ми не хочемо. Рубікон перейдений, і не нами, а Олександром Карпецем та редакцією «Свободи», які догралися нині до того, що заперечили легітимність нинішньої Української держави (адже існує прямий ланцюжок від УНР до наших днів, що показав професор Станіслав Кульчицький) та звинуватили всю українську націю й інтелігенцію («національно-патріотичну тусовку», за Карпецем) в нікчемності.

 

Сергій Грабовський, Віктор Каспрук, Ігор Лосєв

 

24.01.08, Київ