«Детектор медіа» вже не раз піднімала на своїх сторінках проблему браку культурних та просвітницьких програм в українському телеефірі. У нещодавньому експертному опитуванні, приводом для якого було закриття програми «Перша експедиція» на каналі «Інтер», наші читачі почули думку митців, науковців та культурних діячів щодо причин та шляхів вирішення цієї проблеми. Черга за телеменеджерами – адже саме вони визначають, чому бути, а чому не бути в ефірі очолюваних ними телеканалів.

Здається, ті, хто складає сітки мовлення українських телеканалів, переконані, що аудиторія публіцистичних, документальних та культурних програм, театральних телепостановок тощо всуціль складається із «сов». Бо як інакше пояснити те, що навіть ті нечисленні програми цієї категорії, які все-таки є в ефірі, виходять переважно глибокої ночі?

Очевидною є тенденція маргіналізації культурних та просвітницьких програм. Такі програми або закриваються, або переносяться на ще менш зручний для глядачів час. Культурно-просвітницьке мовлення є або наслідком необхідності виконання ліцензійних зобов’язань (аби було чим звітувати перед Національною радою), або «наповнювачем» для слотів, які найменше приваблюють рекламодавців, або – меншою мірою – іміджевими проектами телеканалів.

Приміром, складовою іміджу «1+1» є документалістика. Та навіть її перенесено на «мертву» годину – після 1-ї ночі. У середині листопада ранкову програму «Документ» було замінено серіалом «Петя Блискучий», що не виправдав надій Олександра Роднянського (низькі рейтинги як на російському СТС, так і на «1+1» витіснили серіал із препраймового слоту). На 3 тижні «Документ» зник з ефіру взагалі, а у грудні відновився, але – вночі. Генеральний директор «1+1» Юрій Морозов і далі запевняє, що документалістика є для каналу дуже важливою, і, займаючись нею, ніхто не думає про рейтинги. Пан Морозов обіцяє презентувати у зручний для глядачів час повний цикл документальних фільмів «Україна ХХ століття», коли його буде завершено. «Документальне кіно знаходить свого глядача в будь-якому слоті», – говорить Юрій Морозов.

А ось програма Сергія Лисенка «Перша експедиція» втратила й нічний час. «ПЕ» виходила на «Інтері» з 2003 року, спершу о 23.40, а далі й о 03.00. Із приходом нового керівництва програму, разом із низкою інших проектів, було виключено з ефіру «Інтера». Концепція нового менеджменту, за словами заступника генерального продюсера Сергія Демьянчука, має на меті «омолодити» власну аудиторію. Невідомо, чи знайдеться в цій концепції місце для культурно-просвітницьких програм.

Третій загальнонаціональний телеканал – Перший національний – щодня наполегливо підвищує культуру населення, транслюючи з 3 по 5 ночі як не теленарис про Максима Рильського чи Бориса Олійника, так вистави Національного академічного театру імені Лесі Українки.

Не запитаний комерційними телеканалами продукт – документальні стрічки, публіцистика, драматургія, програми про мистецтво, програми для дітей і молоді, – мав би становити кістяк програмного наповнення суспільного мовлення. А за відсутністю такого, цю функцію мусило б виконувати державне телебачення. Адже хто, як не державний телеканал, фінансований із бюджету й усіляко підтримуваний державою, має зосереджуватися на створенні такого продукту? Однак, культурні та пізнавальні програми, створювані ОДТРК, чомусь не надто приваблюють аудиторію. Підняти свої рейтинги, як уміє, намагається НТКУ – але не за рахунок поліпшення якості суспільно важливих програм, а створюючи подобу комерційного телеканалу: популярними фільмами, ток-шоу...

Здавалось би, цю нішу мусить заповнювати телеканал «Культура». Утім, він радше нагадує гротескну пародію: по-перше, телеканал не має власних ефірних частот, а мовить через супутник (у Києві та Київській області він опановує 51-й цифровий канал); а по-друге – особливої якості програмного продукту не помітно. В ефір виходять ті ж таки нудні програми, вироблені ОДТРК. А культурні новини тижневої давнини – взагалі нормальна ситуація, оскільки канал не має власних приміщень і програмні блоки виготовляються на тиждень вперед – і так, гамузом, відвозяться у корпорацію «Укркосмос» для трансляції через супутник. Десь у березні, за словами гендиректора «Культури» Олеся Заценка, канал нарешті заходиться вирішувати свої найгостріші проблеми – з бюджету виділили гроші.

Здається, добрі наміри уряду щодо реорганізації телеканалу зайшли у глухий кут. Але найближчим часом планується збільшити обсяг мовлення до 8 годин на добу, заявив в інтерв’ю «ТК» голова Держтелерадіо Едуард Прутнік.

Утім, самі лише кількісні зміни навряд чи зможуть підняти рейтинг каналу, адже його нинішнє наповнення анітрохи не презентує українську культуру – ані в Україні, ані за кордоном. Перш за все, потрібна стратегія висвітлення культурної тематики – і не лише на рівні окремих телеканалів, але й на загальнодержавному рівні. Бо наразі державна політика ігнорує ресурс, покликаний формувати імідж країни за кордоном. А тимчасом уявлення про Україну на світовій арені створюють інші держави, що небезпечно і, враховуючи наявний чималий інформаційний ресурс, – просто безглуздо.

Аби задовольняти культурні та мистецькі потреби глядачів, водночас виконуючи і державотворчі функції, не конче треба бути суспільним каналом – із цим може впоратися і державне телебачення. Про це свідчить вдалий досвід російського державного каналу «Культура».

Комерційні канали самостійно визначають власну політику, спрямовану на отримання максимальних прибутків, тож, звісно, віддають перевагу найбільш рейтинговому продукту. Але, за умовами ліцензії, комерційні канали мусять лишати в ефірі місце для дитячих та культурних програм – в обмін на частотні переваги та знижки на ліцензійний збір. Приміром, під час конкурсу на години мовлення на УТ-2 «1+1», щоб отримати цю ліцензію, брав на себе зобов’язання транслювати не лише дитячі, культурологічні, просвітницькі, але й усі суспільно важливі події, навіть засідання Верховної Ради (тоді ще не було окремого каналу «Рада»).

Крім того, телеканали отримують знижки при сплаті ліцензійного збору. У постанові Кабміну №392 від 5 червня 1995 року «Про розміри грошових зборів за видачу ТРО ліцензій на право користування каналами мовлення» йдеться про те, що при прийнятті рішення щодо сплати ліцензійного збору визначається певний коефіцієнт, від якого залежить, якою буде вартість ліцензії телеканалів (на визначення ліцензійного збору впливає ще й потужність передавача, розповсюдження сигналу тощо).

Найбільш поширений коефіцієнт – 5 (максимальний збір) зі знижкою 30%. За словами прес-секретаря Нацради Миколи Гриценка, майже 90% телекомпаній вираховують вартість ліцензії через такий коефіцієнт. До цього переліку належать і найбільші телеканали – «Інтер», «1+1» і Новий канал, СТБ, ICTV та інші. Знижка 30% передбачає, що 65% загального обсягу мовлення мають становити програми власного виробництва, а 35% – іноземного виробництва. Ця знижка передбачає і наявність освітніх, культурно-просвітницьких та дитячих (до 14 років) програм у програмній сітці мовлення.

Канали, що ведуть інформаційне мовлення, отримують коефіцієнт 2, вартість ліцензійного збору для них, відповідно, також менша. До переліку таких телеканалів належать 5 канал, «Ера». Для них обов’язкова наявність 80% власного мовлення (тобто лише 20% іноземних програм).

І нарешті, ОДТРК, НТКУ та НРКУ мають коефіцієнт 1 зі знижкою 90% (!). Це передбачає наявність мовлення суспільного спрямування, культурного та просвітницького мовлення.

Таким чином, для деяких центральних телеканалів річна сума ліцензійних зборів виливається у кілька мільйонів доларів. Отже, економія завдяки знижкам може бути суттєвою.

Але якщо комерційні телеканали мають право самостійно визначати свою програмну політику, то за що вони отримують знижку при сплаті ліцензійного збору? З іншого боку, в наведених документах не визначено відсотки мовлення за квотою, нечітким є саме визначення подібних програм, час їх виходу в ефір.

Коментуючи цю проблему, виконавчий директор ІТК Катерина Котенко наполягає, що розміщення культурних і просвітницьких програм на комерційних телеканалах навіть у нічний час є позитивною тенденцією: «Чудово, що в нашому телепросторі є ці програми. Хоча вони і з’являються внаслідок вольового рішення телеканалів, бо мистецтво не є прибутковим бізнесом. Культурні програми в нічний час – це спроба оновити ринок, оскільки так можна апробувати аудиторію, не зазнаючи значних збитків». Аби збільшити кількість програм про мистецтво, держава має не примушувати, а стимулювати і заохочувати канали: «Ринок вимагає політики невтручання держави, тут потрібна практика підтримки шляхом створення податкових пільг та компенсаторних механізмів для тих, хто виробляє такі програми. Так є у всьому світі», – зазначає Катерина Котенко.

Але наразі держава не виявляє зацікавлення у підтримці подібних програм – ані через використання власного частотного ресурсу, ані через заохочення комерційних телеканалів. Та й сам український телевізійний ринок, здається, ще не дійшов потрібного рівня розвитку, аби стати саморегульованою системою, відповідальною перед громадянами.

Ринок потрібно стимулювати, суспільне мовлення – створювати, а державні телеканали – реформувати. Тобто ставити стратегічні завдання і намагатися їх виконувати. Тоді за кілька років складеться кардинально інша ситуація, за якої замість «опівнічних попелюшок» (в які зараз граються українські телеканали) можна буде спостерігати зародження соціально відповідального телебачення.

Аби з’ясувати рівень зацікавленості телеканалів у культурологічних програмах, а також дізнатися про проблеми, що зумовлюють їх відсутність, «ТК» звернулася до менеджерів і програмних директорів українських телеканалів.

Коментує Олександр Богуцький, генеральний директор ICTV.

– Пане Олександре, на вашу думку, чи мають бути культурологічні та просвітницькі телепрограми в ефірі комерційних українських телеканалів?

– Звичайно, мають.

– Тоді чому подібних програм так мало в ефірі?

– Зробити таку програму непросто. На жаль, фаворити журналістських уподобань – галузі, де є гроші (легальні і нелегальні). Це політика, економіка, і, якщо наприкінці хіт-параду йдеться про культуру, ще кіно та шоу-бізнес. Сучасні рішення приймають молоді (несучасні просто не потрапляють на комерційні канали), а вони (молоді) дбають перш за все про рішення актуальних проблем (наприклад, про квартиру). Тому пріоритет номер один – це політика, далі – економіка, а ще далі – перейти на щойно створені медіа. Це дає шанс одразу отримати більше грошей. А робити якісні програми про культуру практично немає кому.

– Подібні програми транслюються здебільшого у нічний час. Чому так відбувається? І чи має так бути?

– Уночі мінімум комерційного ризику, натомість виконуються вимоги ліцензій, які у деяких каналів передбачають до 70% культурно-мистецьких програм. І Нацрада сита, і гроші не втрачено.

– Чому таких програм майже немає в ефірі ICTV? І чи можуть вони з’явитися серед телепрограм ICTV?

– Я вже другий рік хочу зробити програму про сучасну українську музику. Двері каналу відкриті, в кого є ідеї – ласкаво просимо. Більше трьох років ми обговорюємо програму про книжки – відкрили дискусію з Іваном Малковичем, нещодавно говорили із Святославом Вакарчуком – але рішення наразі немає... Робити прохідні програми не дуже пасує ICTV, а хороших ідей поки що немає…

– Чи можуть бути культурні та просвітницькі програми рейтинговими? Що для цього потрібно?

– Очевидно, що можуть. У Німеччині, на одному з моїх улюблених каналів - Pro7 - о 20.00 виходить типова науково-технічна освітня програма «Галілео». Але Німеччина трошки відрізняється від нашої країни, там люди дивляться вперед, хочуть бути більш освіченими і розвиватися – вони самовдосконалюються, в тому числі – дивлячись телевізор... Як не дивно, зацікавлення класичною музикою приходить зі зростанням добробуту, то, мабуть, інтерес до просвітніх і мистецьких програм у нас іще попереду...

– Чи зацікавлені самі телеканали у виробництві таких програм?

– Телеканали – різні. Є соціально відповідальні, є соціально байдужі, є бізнес-проекти, є політичні додатки. Тому і рівень зацікавлення різний. У когось у новинах завше є репортажі з непересічних мистецьких подій, а в когось немає... Інша справа, що і ТРК «Київ» (який фінансується з бюджету міста), і Перший національний (який годується з бюджету країни) могли би бути більш соціально відповідальними і діяти в інтересах розвитку суспільства. Питання могло би вирішити громадське телебачення, але коли це ще буде...

Коли «ТК» звернулась із запитаннями до Першого національного, у прес-службі надали список програм на культурологічну тематику, створених НТКУ за минулий рік.

«Минулого року ефір Першого Національного багато уваги приділив поширенню та пропаганді національних доробків української культури. На екранах глядачі мали змогу побачити проморолики з тематикою «Читай українське», котрі привертали увагу до творчості наших авторів та розповсюджували інформацію щодо їх книжок; з’явилися промо з поезією видатного українського майстра слова Івана Франка; випущено програми для літніх людей з відповідями на питання стосовно пенсійної реформи, субсидії… Було створено документальні фільми про діяльність О.Довженка та О.Ольжича, присвячені 100-річчю зі дня смерті цих видатних діячів. Перший Національний запустив до ефіру історичний проект «Далі буде», культурологічний – «Гра в бісер», просвітницьку програму «Вихідні по-українськи»… У планах цьогорічного поповнення національного телепростору культурологічними програмами – трансляція виховних мультиплікаційних фільмів, «Вечірня казка» з Дрімкою, котрий навчатиме малят правил дорожнього руху, міжпрограмна акція «Говори українською правильно» у такому форматі: до рекламного блоку дається тест на знання української мови, а після – правильна відповідь, що визначає глядачів-переможців».

І все ж нам хотілось почути від представників державного каналу відповіді на наші запитання. Відповів на них Олександр Зорка, директор дирекції програм Першого національного.

– Пане Олександре, чому на Першому національному програми, так чи інакше дотичні до української культури, починають транслюватися щодня у нічний час?

– Просто ми повторюємо показане у «прайм-тайм» на Першому національному каналі у 2005-2006 роках. Це загальноприйнята практика для всіх без винятку каналів – повтор вдалого продукту у нічний час.

– Як ви ставитеся до показу культурологічних та просвітницьких програм у нічний час?

– Такі програми зорієнтовані на певний сегмент глядача, а не на масову аудиторію, тому людина, яка цілеспрямовано навчатиметься на такому продукті, подивиться його у будь-який час. Як показують рейтинги, навіть у нічну годину культурологічні та просвітницькі програми мають достатню кількість зацікавлених глядачів.

– Чому на Першому національному так небагато подібних програм?

– Перший національний, взагалі-то, виконує умови ліцензії. Тому у нас в ефірі, на мій погляд, розумний баланс між культурними, просвітницькими, розважальними програмами… Досить згадати документалістику, яку ми виробляємо: «Голодомор. Технологія геноциду», «Баяніст із Градизька» (Життя і творчість видатного українського композитора Олександра Білаша), «Діти Варшави. 1944», «УЖМА» (Доля жінки-математика, колишньої політув’язненої), «Олена Юрковська. Ціна золота», «Аркани Франка. До Дня народження Поета», «Дорога В’ячеслава Чорновола», «Смарагди для Врубеля», «Щедрик, щедрик…» (Про життя, творчість і вбивство видатного українського композитора Леонтовича), «Микола Амосов. Думки і серце».

В арсеналі Першого національного достатньо і соціально-політичних програм власного виробництва: «Уроки сябрів», «Сургут. Український акцент», «Світло Христового воскресіння», «Чорнобильці», «Зона очищення» (До 20-річчя Чорнобильської катастрофи, про журналістів, котрі на початку 90-х років розвінчували псевдоліквідаторів аварії на ЧАЕС), «Код да Вінчі. Замах на майбутнє», «Відкрите НАТО», «Облога обсерваторії» (про величезне наукове та історичне значення обсерваторії КНУ імені Шевченка та про спроби її ліквідації), «Холокост. Всеспалення життя»…

Приклад науково-популярної програми нашого виробництва, показаної минулого року, – «Наблизити світ. Борис Грабовський».

Коментує Оксана Панасівська, головний продюсер Нового каналу.

– Пані Оксано, на вашу думку, чи мають бути в ефірі комерційних українських телеканалів наявні культурологічні та просвітницькі телепрограми?

– Звичайно, культурологічні та просвітницькі програми мають бути. Але вони мають бути цікавими, видовищними та рейтинговими. От із цим поки що проблема. Існує стереотип сприйняття: культурологічні та просвітницькі програми – нудні. І цей стереотип з’явився не на рівному місці.

– Чому подібних програм так мало в ефірі?

– Знаєте, як немає нудних новин, а є недопитливі журналісти, так само немає нудної філософії чи нудної історії та культури, – є нудні та обмежені у формах викладу матеріалу митці. У нас чомусь не вміють робити такі програми цікаво, сучасно, яскраво. Складається враження, що досі живі уявлення, виплекані в літературно-драматичній редакції Держтелерадіо УРСР зразка 60-70-х, ніби культурологічні чи просвітницькі програми, – це щось нецікаве загалові, тягомотне, фальшиво-пафосне, шароварницьке або – з плачами та жалями по загубленій назавжди культурі. Хотіла би помилитися, можливо, хтось робить подібні програми цікаво та захоплююче, але на канал їх чомусь досі ніхто не приносив.

– Наведу приклад. Днями бачила програму про забуту українську оперну співачку. Надзвичайна доля, переплетіння мистецтва і життя, її чоловіки – це зріз історії, з кількох фрагментів життя співачки можна зробити колосальні узагальнення. Але це все я додумувала сама. На екрані ж був нудний стандарт: старі фотографії, трохи хроніки, довжелезні зайві плани квітів у вазі, затягнуті панорами по стінах квартири, пейзажі за вікном, обов’язкова прогулянка Андріївським, тремтливо-шанобливий закадровий голос із довгим та невиразним викладом перспектив розвитку українського оперного мистецтва, кілька синхронів героїні… І навіть із цього було видно, що це людина надзвичайна, жива, повна енергії, весела, парадоксальна, їй є що розповісти про себе, а через себе – і про історію країни, і про історію оперного мистецтва… Але автор ніби при житті поховав стареньку, ставлячи її у затхлі та нудні рамки. І тема вмерла… Я спочатку подумала, що це програма з фонду державного телебачення 20-річної давності, аж у титрах – 2004 рік. Жах! А з яким інтересом я дивилася російську програму про італійську оперу! Феєрверк вражень: цікаво, динамічно, багато пізнавальних деталей. Мова викладу – популярна, хоч і про теорію італійської опери йшлося, і про 150 партій Монтсеррат Кабальє, і про перспективи розвитку європейського оперного мистецтва взагалі. У центрі розповіді – славнозвісна оперна співачка, зі своїми примхами, хворими ногами, проблемою зайвої ваги, інтригами та безапеляційністю. А чому ні? Чому тема італійського оперного мистецтва має закрити собою живу постать, якщо саме ця постать і є частиною італійського оперного мистецтва? Цікаво, збалансовано, пізнавально.

Упевнена, що цікаво можна робити програми і про трипільську культуру, і про «Розстріляне Відродження», і про українську Конституцію. Усе залежить від якості, від підходу.

– Чи можуть бути культурні та просвітницькі програми рейтинговими? Що для цього потрібно?

– Можуть і повинні. От, скажімо, ви – людина допитлива, розумна, але чи будете ви читати на відпочинку підручник із хімії? Ні. Але ви із захопленням прочитаєте «Біографію Нобеля» А. Гіна з деталями непересічного життя великого вченого, з його перипетіями, зрадами, чудасіями, грошима та винаходом динаміту. І цікаво, і пізнавально. Відчуваєте різницю? Адже телебачення – це, перш за все, розвага - в широкому сенсі слова. Звичайно ж, це і пізнання, і просвітництво, але перш за все – розвага. Чому тоді вважається, що культурологічні та просвітницькі програми треба робити серйозними, розважливими (а насправді – нудними)? Хіба процес пізнання обов’язково має бути нудним?

– Чому в ефірі Нового каналу майже немає таких програм? Чи можуть вони з’явитися серед телепрограм Нового?

– На Новому каналі культурологічні та просвітницькі програми йдуть у нічний час, бо, з одного боку, вони повинні бути у сітці каналу, але з іншого – удень та ввечері вони не витримають жодної конкуренції, і канал радше втратить, аніж набуде. Вибір таких програм дуже невеликий: або архівні речі, або сучасніші, але традиційно неяскраві. Звичайно, на спеціальних каналах або на державному телебаченні цих програм має бути більше, ніж на комерційних каналах, оскільки державне телебачення повинне виконувати просвітницьку функцію. Але, якщо у цьому жанрі існуватиме якісний цікавий продукт, жодний комерційний канал від нього не відмовиться.