Якби наприкінці січня 2005 року, після інавгурації Президента Ющенка,  проект «5 канал» був урочисто закритий у зв’язку з досягненням своєї головної мети – встановлення демократичного ладу в Україні - все могло закінчитись красиво й мати розумне продовження. Канал назавжди залишився б у сонмищі позитивних суспільних міфів, а колектив НБМ/Експрес-Інформ мав би шанс реалізуватись у повноцінному медійному проекті. Чесність, доведена за непростих умов роботи в напівпідпіллі, разом із досвідом і фаховістю, була б запорукою комерційного успіху, а угода про редакційну політику  - захистом від тиску з боку власника. Але 5 каналу забаглося бути не просто одним із символів Помаранчевої революції та Свободи Слова, а символом, що триває у часовому континуумі. Очевидно, якимось чином уникнувши при цьому інфляції, якої зазнали за ці два роки всі персоналії, обіцянки, гасла та «ідеали» Майдану.

Почасти це вдалося. Ризикну стверджувати, що, незважаючи на певну болісну іронічність у його сприйнятті, для більшості тих, хто вболівав за Помаранчеву революцію чи брав у ній участь, 5-й досі є чимось більшим, ніж просто один із телеканалів. Причина тут, видається, у вдалій реалізації принципу громадянської журналістики, коли аудиторія свідомо чи несвідомо почуває себе причетною до каналу (газети, радіо, сайту), поєднаною з ним спільною місією. Хоч скільки б ми його критикували, він однаково є «нашим 5 каналом». Щодо себе я, наприклад, остаточно пересвідчився в цьому після затримання Ганни Гороженко в Білорусі, яке глядачі каналу мали нагоду чути у прямому ефірі. Тоді на одному з Інтернет-форумів мені трапився допис, автор якого висловлював сумнів у тому, що журналістку справді схопили: мовляв, хтозна, хто і звідки волав у телефонну трубку... Я не знайомий з Ганною, але відчуття після прочитання цього наклепу було таке, наче мені плюнули в обличчя.

Роль 5 каналу в перемозі (або нехай буде – «результативному завершенні») Помаранчевої революції, переходу до якісно інших суспільних стандартів, у тому числі професійних стандартів журналістики -  величезна. Якби, як у радянські часи, засобам масової інформації присуджували державні нагороди, він заслуговував би називатись Ордену Ярослава Мудрого, Княгині Ольги, Данила Галицького та всіх інших можливих орденів П’ятим Каналом. Утім, орденами працівників 5 каналу нагороджували, разом із Параскою Василівною Королюк, як і званнями, і «Телетріумфами», і медаль «(Видатному) учаснику помаранчевої революції», напевно, є в багатьох. Нагороджувати канал зростанням рейтингів глядачі чомусь не поспішають. І все ж другий рік поспіль канал ушановує сам себе, разом із тим нагадуючи суспільству, чим воно йому, 5 каналу, зобов’язане.

«Марафон чесної журналістики»  пройшов в ефірі 5 каналу 25 жовтня – у другу річницю оголошення працівниками каналу голодування. У студії дискутували, розповідали та ділилися спогадами:

Тарас Шевченко (Інститут Медіа Права) та Дмитро Крикун («Інтерньюз-Україна»)

Телемостом - Богдан Куфрик (журналіст, Львів) та Кирило Сазонов (журналіст, Донецьк)

Олена Громницька (екс-прес-секретар Кучми) та Юрій Макаров (телеведучий, «1+1»)

Ганна Гороженко (кореспондент 5 каналу) та Ярослав Юнко (журналіст, Польща)

Телемостом – Матвій Ганапольський («Эхо Москвы», Росія) та Наталія Радіна («Хартыя’97», Білорусь), Ганна Герман (народний депутат, Партія регіонів) та Ірина Геращенко (екс-прес-секретар Президента України). А також Петро Порошенко, Борис Березовський та інші. Завершився марафон фільмом Святослава Цеголка (проект «Українська незалежність»)  про Георгія Ґонґадзе та розмовою автора фільму з адвокатом Мирослави Ґонґадзе Валентиною Теличенко. Перепрошую, якщо когось забув.

Добір гостей, звісно, є справою хазяйською. Чомусь не здивувало те, що у студії не з’явились люди, які 2 роки тому працювали в ефірі та, фактично, уособлювали тоді  для глядачів 5 канал: Андрій Шевченко, Роман Скрипін, Микола Вересень, Наталія Мосейчук... Когось, напевно, не запросили, а хтось, напевно, відмовився. Дехто з них тепер критикує канал поза очі, дехто хвалить увіч. Але їх відсутність провела чітку межу між «5 каналом тоді» і «5 каналом тепер».

Не з’явились у студії й безпосередні учасники «журналістської революції». Не було, зрештою, тих, хто відстоював інтереси журналістів, - у тому числі й підтримував акцію колег з 5-го, - поза каналом. За словами головного редактора «ТК» Наталії Лигачової, її запросили на марафон, але, на жаль, усього лише за кілька годин до ефіру, коли вона вже не мала можливості скоригувати свої плани. Чомусь від каналу «1+1» був запрошений саме Юрій Макаров, дуже шанований телеведучий, який, утім, не належав до сімки журналістів, які звільнилися 28 жовтня 2004 року  на знак протесту проти цензури.

Та повернімось до винуватців свята – працівників 5-го, які у відповідь на судовий позов депутата Володимира Сівковича, через який було заблоковано частину рахунків каналу, оголосили голодування. У сюжеті Христини Бондаренко, кілька разів повтореному протягом шестигодинного марафону, було недвозначно роз’яснено, яку саме роль відіграло це голодування в журналістській революції:

«Помаранчева революція». І хто б про неї дізнався, якби її не показували по телебаченню? Президент Віктор Ющенко. І хто б про нього щось почув, якби то на камери та диктофони не записували його промови? Демократія. І звідки вона б з’явилася, якби два роки тому не розпочався справжній бунт свободи слова? Почалося усе прозаїчно. Єдиний канал, який тоді розповідав про кандидата від опозиції, намагаються закрити. Особистісний конфлікт двох депутатів призводить до заблокування рахунків 5 каналу. У відповідь – безстрокове голодування працівників каналу».

Головна теза у різних формулюваннях лунала в ефірі неодноразово: «Голодування працівників 5 каналу стимулювало (надихнуло, підштовхнуло, спровокувало...) журналістську революцію-2004». Це не припущення, а безапеляційне твердження.

Події осені 2004 року – ще не настільки історія, щоб це твердження можна було однозначно заперечити або підтвердити. Але ті, хто стежив за подіями не на рівні гасел та прокламацій, знають, наскільки непростою насправді була ситуація у медійному середовищі (вона значною мірою відображена у збірці «Журналістська революція-2004»). Відверта автоміфологізація, якою займається 5 канал, напрошується на досить різке запитання: а може, все ж таки краще було б, аби про роль каналу в «журналістській революції» розповідали інші? Адже насправді голодування на 5 каналі відіграло, безперечно, велику роль у протесті проти «темників», яким медійне середовище нарешті вибухнуло перед першим туром президентських виборів. І все ж таки як до, так і після цього голодування було багато подій, особистих учинків різних людей, які не стосувались 5 каналу. Хваліть себе, коли вам завгодно, але не згадувати їх..?! До того ж, як мені відомо від безпосередніх учасників журналістських протестів 2004 року, їх головні організатори свідомо відмовились від будь-якого підкреслення власної визначної ролі, аби відвести від себе підозри у самопіарі… Та від подальших роздумів про це я все ж утримаюсь. Кожен, хто носив помаранчеву колоду, має право вірити у те, що товстіший кінець був саме в нього в руках. Якщо хтось має бажання полемізувати з Христиною Бондаренко та Ольгою Сніцарчук – авторками двох сюжетів, створених спеціально для марафону – тексти їхніх матеріалів є у додатку до цієї статі. Я ж говоритиму не про ці конкретні сюжети, а про певні загальні тенденції, що в них проявились.  

Та все ж таки, нарцисизм 5 каналу – не надто нав’язливий і не зовсім безпідставний - можна простити й винести за дужки. Але є серйозніша, на мій погляд, проблема. Вона пов’язана з поняттям свободи слова.

Протягом марафону з уст як ведучих, так і гостей студії багато разів можна було почути, що головну проблему медіа 2004 року – цензуру – сьогодні змінила проблема «джинси», або прихованої реклами. Це жаргонне, якесь легковажне слівце, за яким стоїть серйозна, тотальна проблема, непомітно ввійшло у наше повсякденне мовлення. І, схоже, на нього чекає доля іншого символу – «темника».

«...про нинішній стан точаться суперечки. Одні переконані, що в порівнянні з минулим ситуація покращилась. Інші вважають, що цієї свободи, як і раніше, немає. Просто різні мас-медіа дають неоднакову дозу правди. До того ж, на зміну «темникам» прийшла «джинса», погано прихована, часто політична реклама, боротися з якою набагато складніше» (з підводки Наталки Якимович до сюжету Ольги Сніцарчук).

Розкажіть мені, будь ласка, як і хто бореться нині з «джинсою»?  Під час парламентських перегонів-2006  було кілька  заяв відомих журналістів про «продану» виборчу кампанію. «ТК» піднімала цю проблему у  статтях, навіть розцінки наводила. Цього року журналіст Ігор Чайка зняв фільм «Свобода «джинси»? Український контекст». Ми бачимо приватні ініціативи журналістів (наприклад, постійно згадувану «Детектор медіаю», але чомусь практично ігноровану абсолютною більшістю ЗМІ «Краще не брехати») та чуємо розмови в дусі «треба платити журналістам гідну легальну зарплату, щоб вони не мали потреби займатись джинсою». Це, власне, все. «Джинса», як і «темники», фігурувала у розмовах у студії 5 каналу як певна абстракція, невловима, а відтак – незборима. Навіть про власну весняну ініціативу 5 каналу, - яка, втім, не мала ані особливого резонансу, ані впливу на ситуацію, - протягом телемарафону не йшлося. Не було ні аналізу шляхів та механізмів боротьби з джин сою, ні переліку заходів, які вживаються для її подолання (хоча б на самому 5 каналі), ні хоча б прикладів успішного західного досвіду боротьби з цією проблемою. Саме тут, видається мені, починається та сама історія, що з «темниками», на предметну розмову про які накладене негласне табу.

В ході марафону «темник», цей похмурий символ минулої несвободи, згадувався кожні кілька хвилин. Підняли й гостру тему повернення людей, що брали участь у реалізації механізму державної цензури, у владу:

«Тим часом виконавці і натхненники «темників» знову часті гості на Банковій. Їхня практика роботи зі ЗМІ оцінена нинішньою владою. Чи буде затребувана – покаже час. Ледь не став радником глави президентського Секретаріату одіозний Василь Базів або, як його прийнято називати, «голос Кучми». (З сюжету Ольги Сніцарчук)

Чудово: «виконавці і натхненники». «Темники» - це злочин проти свободи слова, чи не так? А злочини, як відомо, мають замовників, організаторів та виконавців.

Замовники (назвімо прізвища: Кучма, Медведчук, інші політики та держслужбовці найвищого рангу) не при владі, але благоденствують. Ніхто з них не лише не відповів за організацію системи цензури, але й не був достатньо аргументовано звинувачений. Не було судового позову, супроводжуваного вагомими доказами та свідченнями (за наявності останніх позиватись міг будь-хто). Можливо, вони не вчинили нічого протизаконного? Тоді чому їх надалі публічно звинувачують?

У гостьових студіях та матеріалах 5 каналу замовники були представлені, знов-таки, як така собі абстракція, знеособлена «злочинна влада», чиї знущання зі свободи слова та інших громадянських прав та свобод мають бути для нас усіх добрим уроком. І все. Звісно, на тему безкарності людей, яких стільки разів обіцяли покарати з трибуни Майдану, вже стільки говорено, але чому б не повернутись до неї у рамках «Марафону чесної журналістики»?

Організатори – працівники Адміністрації Президента, політтехнологи-«аналітики», топ-менеджери каналів, керівники інформаційних служб – зараз частково при владі, частково у бізнесі. Всі живі-здорові, дехто з них пішов на підвищення. Декого з організаторів тепер беруть за взірець: ось, мовляв, хоч і цензуру впроваджували, і виконання «темників» на каналах забезпечували, але які ж висококласні фахівці!

Ольга Сніцарчук зосередилась на одному з них - Олександрові Семирядченку, що  нещодавно очолив Головну службу інформаційної політики Секретаріату Президента. Після його призначення «ТК» нагадала про деякі знакові заяви пана Олександра часів революції; власне, цей випадок і став єдиним доказом причетності тодішнього керівника інформаційної служби ICTV до «темників», наведеним Ольгою. Їй він «запам’ятався передусім тим, що у пік «темників» заповзято переконував: цензури на українських телеканалах немає».

А як щодо самих новин на ICTV? Вони мали значно вагоміший вплив, ніж фарисейські (на нашу думку) висловлювання пана Олександра. Як щодо такого собі  Дмитра Кисельова? Як відомо, канал ICTV у 2004 році працював не за «темниками», а за власними «принципами». Проте вони  також не відповідали демократичним стандартам інформаційної журналістики (в цьому можна пересвідчитись, ознайомившись із матеріалами спецпроекту «ТК» «Інформаційні війни»). І причина відмови тодішнього керівника інформаційного мовлення ICTV Кисельова, чиїм заступником був Семирядченко, виконувати «темники» лежала аж ніяк не у площині свободи слова, а в площині власних амбіцій та політичної конкуренції між власником каналу Віктором Пінчуком та табором есдеків. Про це чомусь не згадують, як і про те, що «темники» з Банкової – лише частина цензури. Що в багатьох виданнях, замість або окрім цидулок від Васильєва, існувала самоцензура.  Зведення всієї проблеми маніпуляцій в українських  ЗМІ з метою впливу на вибір електорату у 1998-2004 роках лише до «темників» - це не лише профанація історії, але й виведення з зони відповідальності значної частини організаторів, які «нагинали» своїх підлеглих не менше, ніж інші, але з власної ініціативи або за вказівкою не з Банкової, а з інших місць.

Нарешті, виконавці. Називаючи, як це робить Ольга Сніцарчук, «виконавцями темників» таких людей, як Олександр Семирядченко, ми мали б визнати журналістів... знаряддям? Інструментом? А це вже була б неповага до професії. Виконавцями «темників», що безпосередньо, власноручно доносили до аудиторії неправдиву або незбалансовану інформацію, були журналісти.

Питання люстрації тихенько «проїхали» ще в 2005-му. Виконавців наймасштабніших злочинів в Україні заведено милувати – згадаймо лишень тих «нещасних учительок та листонош», які фальсифікували вибори 2004 року. Але журналістів, які виконували «темники», не помилували – їх навіть ніхто не звинувачував. Ми всі ввійшли у їхнє становище і мовчки погодились, що вони не відповідали за свої дії, бо в них не було іншого виходу. Хоча інший вихід був – це, власне, засвідчили події 2004 року, - але до нього вдались одиниці. І досить пізно. Абсолютна більшість журналістів, які  слухняно працювали в умовах цензури, не почувається виконавцями злочину і не визнає своєї відповідальності. Залишаючись, як і тоді, нашими друзями, товаришами, колегами і не зазнавши ізоляції у професійному середовищі. Мало хто виступив із щиросердним зізнанням. Потім на це питання понаростала різноманітна виправдальна казуїстика: мовляв, якби вони пішли, прийшли б інші й також брехали б... А ще були «партизанські» методи протистояння цензурі... А ще вони «не виконували «темників», а просто не висвітлювали певні теми...»...  Або навіть, як висловився один відомий телеведучий щодо «Інтера», «під час подій 2004 року канал був в облозі» (це вже зустрічне звинувачення на адресу тих, хто боровся  тоді проти цензури).  І так далі.

Замовників – декілька, організаторів – кількадесят, виконавців – кілька тисяч. Абсолютна більшість  із них не покаялася особисто і не взяла  на себе відповідальності; є ті, хто просто мовчить, і ті, хто має нахабність (або слабкість) виправдовуватись. Тож навіщо знову мусувати тему перемоги над «темниками», якщо аналіз цього явища, його змісту, причин, винуватців і наслідків – табу?  

«Нині замість терміну «темник» глядачі вивчають новомодне і більш актуальне слівце – «джинса». Це не цензура – це просто погано замаскована реклама. Часто політична. Ліквідувати «темники» було важко, але принаймні зрозуміло, яким чином. Натомість, як боротися із «джинсою», самі журналісти поки що не придумали. Тема занадто ласа, аби від неї відмовлятися». (З сюжету Ольги Сніцарчук).

«Джинса» - це коли журналіст бере гроші за те, щоб в ефірі з’явилась та чи інша інформація (факт, картинка, синхрон, тема, сюжет). Гроші йому дає зацікавлена особа. Я правильно зрозумів? То чому прямо не сказати: широко практикується підкуп журналістів зацікавленими особами. Такий підкуп є незаконним, як і будь-яка тіньова трансакція, і неморальним з погляду соціальної функції ЗМІ та професійних стандартів. Журналісти «не придумали», як боротися з чим? З тим, що їм пропонують гроші? З тим, що вони їх беруть? З власною готовністю йти на компроміс зі своїм сумлінням? Які саме журналісти думають над тим, як боротися з джинсою – ті, що беруть хабарі, чи чесні?

Крім того, телевізійникам добре відомо, що на сьогодні, як правило, саме менеджери каналів (за домовленістю з власниками, зрозуміло) приймають замовлення і дають указівки своїм підлеглим щодо створення замовних матеріалів. І борються з «джинсою» (у первинному значенні цього слова), насправді, найбільш ефективно саме вони – ті, хто хоче, щоб усі «ліві» гроші проходили через їхні руки.  Тобто, система  прихованої реклами і піару зазнала суттєвих змін та набрала значно більших масштабів, і медіа-менеджери, - серед них і ті, що були організаторами виконання «темників», - надалі відіграють у ній ключову роль. Хоча журналісти, - знов-таки, як виконавці, - несуть відповідальність за потурання нечистоплотності своїх керівників. Але грошей вони, журналісти,  безпосередньо за виконання конкретного замовного матеріалу  можуть і не діставати; їх примушують виконувати замовлення іншими методами. Якими?  Для розмови про це забракло часу – чи компетентності?

Зрештою, останнє запитання, яке хочеться поставити: а кого саме звинувачували  Ольга Сніцарчук, Наталка Якимович, Данило Яневський, Ірина Геращенко та інші ведучі та гості студії, що говорили про проблему «джинси»? Звісно, конкретних імен не називали. Конкретних каналів чи видань – також. Навряд чи йшлося про 5 канал; отже, про всі інші? Про деякі інші? Жодних доказів або навіть прикладів прихованої реклами ані в сюжеті, ані в гостьових студіях наведено не було. Тобто, «джинса» є, і вона є головною проблемою на сьогодні, але хто саме є її суб’єктами – невідомо. 5 канал не готовий назвати продажних журналістів, але залюбки розмірковує про проблему та її метафізичні причини (низький рівень оплати праці, відсутність чітких принципів редакційної політики, залежність від власників і т.д. і т.п.).

Хтось може назвати хоч одну успішно вирішену проблему зі стількома невідомими елементами?

...А далі в ефірі програми «Час» з’явився Петро Порошенко, і від його слів усі працівники 5 каналу були, як то кажуть, «у шоколаді». Теплі слова засновника на адресу каналу були небезпідставні. Незважаючи на всі свої недоліки, 5 канал залишається своєрідним «казаном», де варяться принципово нові для України моделі відносин між журналістами, менеджментом і власниками. 

Підтвердженням тому, що колектив каналу справді готовий відстоювати свою незалежність і право на професійні стандарти, було засідання редакційної ради, що відбулось 23 жовтня. Про нього «ТК» стало відомо з неофіційних, але добре поінформованих джерел. Причиною зібрання був інцидент 21 жовтня, коли нещодавно призначений шеф-редактор каналу Олександр Народецький розпорядився  перед прайм-таймовим випуском новин замінити в сюжеті Андрія Жигуліна про з’їзд НСНУ синхрон Президента про «перетворення партії на закрите акціонерне товариство» на інший, невинний та конструктивний, - про необхідність формування стабільності. Шеф-редактор пояснював це тим, що синхрон з’являвся в ефірі 7 разів протягом дня, тоді як журналісти доводили, що цитата Президента була достатньо важливою, аби прозвучати у прайм-таймі... (Не можна не відзначити, що Народецький, якщо він і справді вилучив синхрон про ЗАТ, зробив воістину ведмежу послугу засновнику каналу; згадується відомий анекдот про Сталіна – «а ви кого мали на увазі, товаришу Берія?»).

  Представники менеджменту на редакційній раді не заперечували, що ця подія мала місце, пояснювали її «конфліктом бачень» і наполягали на формулюванні «втручання», а не «цензура». Однак редакційна рада проголосувала за пропозицію Єгора Соболєва «вважати факт зміни відео- та аудіоматеріалів Андрія  Жигуліна зі з’їзду НСНУ фактом політичної цензури». Після цього було ухвалено пропозиції Данила Яневського та Юрія Стеця щодо створення робочої групи у складі редакційної ради, яка визначить технологію ухвалення рішень всередині редакції новин, із подальшим внесенням поправок до Засад редакційної політики та Меморандуму про взаєморозуміння.

Побачимо, чи вдасться журналістам і менеджменту досягти порозуміння, але, принаймні, як ми можемо переконатися, в цьому напрямку робляться серйозні кроки. «Детектор медіа» публікує цю інформацію, яку, можливо, не хотіли б розголошувати деякі представники редакційної ради 5 каналу, не для того, щоб похизуватись власною поінформованістю, а щоб проілюструвати твердження про здорові процеси, які, незважаючи ні на що, відбуваються всередині каналу. Є багато запитань до перепідписаних 5 жовтня документів щодо редакційної політики каналу, які не мають юридичної сили, до якості мовлення каналу (тут, знов-таки, самі за себе говорять рейтинги), але прагнення до чесності та прозорості відносин журналістів, менеджерів і власника 5 каналу – принаймні, не бутафорія.

Чого, на жаль, не скажеш про експлуатацію «за франчайзингом» бренду «свобода слова».

Найкраще в цьогорічному марафоні вдалася його завершальна частина, проведена Святославом Цеголком. Це  був документальний фільм про Георгія Ґонґадзе з циклу «Українська незалежність» та розмова журналіста  з адвокатом Валентиною Теличенко у студії 5-го. Справа Ґонґадзе, на відміну від демагогії на тему свободи слова та необхідність її захисту невідомо від кого й від чого, залишається наочним нагадуванням про те, що причини та винуватці тих суспільних явищ і подій, які призвели до Помаранчевої (і «журналістської») революції, досі не ліквідовані. У своєму фільмі Святослав показав обличчя людей, які брехали перед камерами та з парламентської трибуни. І так ніколи й не відповіли за свою брехню (питання про це ставить у фільмі Сергій Головатий). І хоча їхня брехня не є центральною ідеєю фільму, їхні імена, завдяки цій згадці, ще якийсь час не будуть забуті.

Інтерв’ю зі Святославом Цеголком, у якому йтиметься, зокрема, і про цей фільм, «Детектор медіа» планує опублікувати наступного тижня.

«Час» 5 каналу. 21.00, 25 жовтня 2006 року. Розшифровка за Оглядом телеефіру.