Автор цієї статті – начальник відділу зв'язків із засобами масової інформації та громадськістю Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Отже, це погляд людини, добре знайомої з реаліями функціонування регуляторних органів у галузі медіа. У дещо скороченому варіанті цю статтю опубліковано в газеті «Україна молода» 12 жовтня 2006 року, ми ж подаємо повний варіант. На думку «ТК», висловлені Миколою Гриценком думки, хоч ми й можемо не повністю з ними погоджуватись, можуть стати приводом для дискусії у медійному середовищі.

Від автора:  

Запропонована стаття аж ніяк не є претензією на цілковиту істину у визначенні шляху  розвитку   електронних  ЗМІ в Україні.  Скоріше це – спроба розставити акценти в тих місцях, де існують, на мою думку,  штучні «шлагбауми», а подекуди трапляються відверті інформаційні диверсії, що негативно впливають на розвиток вітчизняного телерадіомовлення.

У матеріалі не варто шукати того, що називають  замовленням. Мною рухає щирий обов’язок - завбачно попередити, застерегти від поглиблення негативних тенденцій, які  стають небезпечними на цьому етапі  не лише для телерадіомовлення, а й  для  суспільства   в цілому.

Сподіваюся на розуміння як з боку фахівців   телерадіоіндустрії - творчих, технічних працівників, керівників телерадіокомпаній, - так і з боку високих державних посадовців, що опікуються вітчизняним телебаченням і радіомовленням. Адже всі ми пливемо в одному човні, і від правильності  обраного «телерадіокурсу» залежить доля не лише наша особиста, а й доля країни, в якій нам випало щастя жити і перед якою ще стоять  серйозні випробування...

 На початку поставимо запитання: чим відрізняється український телеефір від, скажімо, телеефіру  російського, німецького, американського, бразильського?.. «Екранні реалії» наштовхують на  думку, що вміст українського телеекрана це симбіоз того ж  російського, німецького, американського, бразильського та інших із непропорційною часткою власного телепродукту, переважно інформаційно-публіцистичного та рекламного. Натомість, українська телевізійна присутність в ефірі інших країн   мінімальна або фактично дорівнює нулю.

Але ж  будь-яка держава, навіть та, що вважає себе зразком демократії (у США, приміром, немає законодавства про ЗМІ  на кшталт наших Законів «Про інформацію», «Про пресу», «Про телебачення і радіомовлення»), ставиться до такої галузі, як телерадіоіндустрія в глобальному сенсі, відводить їй важливу роль у  національній безпеці. Будь-якій  країні, що себе поважає,  далеко не байдуже, як і ким  використовується її багатство –  радіочастотний ресурс.

Розподіл і контроль по-українськи

Спробуємо простежити ставлення української держави до сфери, важливість якої у час становлення незалежності мала би усвідомлюватися з особливою значущістю.

1991-й рік.  Після розпаду СРСР Україні дісталася потужна база  телебачення, і радіомовлення. Її основою були  три загальнонаціональні телемережі з майже 100 відсотковим покриттям території України і три загальнонаціональні  проводові  радіомережі.

До того ж на цей час уже функціонували  телерадіоцентри фактично у всіх областях. Це велике надбання включає в себе як частотні присвоєння, технічні мережі, устаткування, так і професійні кадри телебачення і радіо. Додайте сюди власну наукову школу з підготовки фактично всіх телерадіопрофесій і, безумовно, традиції.

Як розпорядилася держава цим багатством? За короткий час дві найпотужніші телемережі  з усією багатомільйонною інфраструктурою  було  передано «Студії 1+1» та «Інтеру». На базі третьої створено Перший державний національний телеканал, вилучивши згодом із його ефіру (без належної підготовки та забезпечення повноцінними  власними  мережами) обласні телерадіокомпанії.  З того часу канал УТ-1, що мав налагоджену систему співпраці з обласними телестудіями,  перетворився з всеукраїнського  в суто столичний телеканал. Тут переважив  аргумент Національної ради однієї з попередніх каденцій, що зводився до принципу : один канал – один мовник. Хоча це аж ніяк не заважає досі  частину  ефіру  на Першому загальнонаціональному  заповнювати програмами комерційної телекомпанії  «Ера».  Для порівняння варто зазначити, що той же державний телеканал «Россия» не порушив, а навпаки – зміцнив співпрацю з російськими регіональними телекомпаніями, аби вповні представляти палітру життя Російської Федерації в  різних сферах: політики, економіки, культури...

 Українське  радіомовлення на початку 90-х  залишалось державним. І то скоріше завдяки  нерентабельності проводового радіо. А ось високорентабельний Fm-діапазон для нинішньої Національної радіокомпанії України досі не є «підйомним» із різних причин. Основна з них – відсутність реального фінансування і реальної політичної  волі в підтримці потужного державного  мовника. Якщо додати сюди розвал  проводових мереж у  багатьох регіонах ,  то маємо невтішну  картину  державної «радіополітики» і тут.

Розрізненість впливу на розподіл та захист свого  частотного ресурсу, особливо на зорі нашої незалежності,  відсутність єдиної державної стратегії у цьому напрямі, кволість, а подекуди відверта продажність чиновників  призвели  до втрат значної частини радіочастотного ресурсу в прикордонних регіонах України.

 Та й власники вітчизняних телерадіокомпаній згадують лише перед новим конкурсом  про те, що радіочастотний ресурс виділяється державою  в тимчасову оренду на  умовах, прописаних у програмній концепції (ліцензія до 10 років) .  Пізніше  цю процедуру  «жалісливий законодавець» спростить,  змінивши  подальше  ліцензування  «продовженням терміну дії ліцензії». Отже, можна сказати – одвічні нині ліцензії. Хоча згідно з тим самим законодавством частоти  телерадіокомпаній, які порушували  умови ліцензій,  можуть виставлятися на повторний  конкурс.  Порушників багато – повторні конкурси рідкість.               

Зі всіх зазначених колізій  «телерадіошляху», можна зробити недвозначний висновок –  весь телерадіоринок України  від Києва до регіонів з початку 1990-х років  розвивається хаотично .

Кожна більш менш поважна політична сила  захоплювала «шмат телерадіопирога» для майбутніх виборчих баталій. «Куратори» потужних каналів  гарантували їм надійний захист. Звідси – безконтрольність розвитку, неможливість по-серйозному вплинути на діяльність телерадіокомпаній з боку будь-якої контролюючої структури.

Потужні загальнонаціональні мовники досі лишаються  «священними коровами», яких просто ніхто не має права чіпати. Дивляться  невеликі місцеві телекомпанії на нехтування  столичними телемонстрами норм законодавства  і роблять те саме.

 Фактом лишається й те, що  Національна рада з телерадіомовлення – контролюючий, регуляторний орган  -  впродовж 10 років існування  взагалі не  була внесена до списку організацій, що мають право стягувати штрафи!  До сьогодні остаточно не внормовано штрафні процедури  і розміри штрафів  з боку Національної ради, які  мають затверджуватись на рівні Кабінету Міністрів. Хоча в провідних європейських країнах ці штрафи сягають мільйонних сум, а  оштрафована телекомпанія втрачає на ринку основне – рекламодавця.  Добра  репутація, законослухняність є мірилом довіри до телекомпанії. У нас же, часом,  мірилом для контролюючих  структур  є  рівень лояльності до «персон», які стоять за тією чи іншою  телерадіокомпанією.

 В нашій країні  глядача досі позбавлено  права знати – хто є господарем телеканалу? Інтернет оприлюднює назви  цілих медіасиндикатів і відомі прізвища «покровителів».  Але ж фактичні засновники – переважно  підставні особи. Немає, на жаль,  політичної волі у Верховної Ради  прийняти такі зміни в законодавстві, які б унеможливили «прикриття» і  легалізували справжніх медіамагнатів. Тоді б, приміром, логічними виглядали багатогодинні бенефіси  політичних і бізнесових вождів на тих чи інших телеканалах.

Відсутність важелів реального контролю і впливу на діяльність потужних мовників роблять цілу стратегічну галузь залежною від волі «окремих персон», для частини з яких Україна – плацдарм для наживи і не більше. Я вже не кажу про те, з якою легкістю на таких «захищених» каналах (безумовно за великі гроші)  здійснюється відверта антиукраїнська політика. Прикладів цьому  предостатньо.

Тут – ключ відповіді ще на одне запитання: чому досі в Україні не розроблено й не затверджено єдиної концепції розвитку телебачення і радіомовлення  , хоча розробки й напрацювання велися.

Це мав би бути документ, який на науковому, справді  державницькому рівні визначав би стратегію галузі, спрямовану на перспективу. В останній редакції Закону «Про телебачення і радіомовлення» слово «концепція» замінене «планом розвитку», який має розробити Національна рада. Робота над створенням цього документа розпочалась.  Але якщо в розробці плану розвитку не буде використано міжнародний досвід, не будуть  задіяні  потужні соціологічні групи, представники різних міністерств і відомств ,  наукових установ, громадських організацій,  документ має шанс бути недовговічним і недосконалим.                                                                            

На сьогодні в Україні функціонують близько  однієї  тисячі трьохсот   телерадіокомпаній!  Найбагатші  країни не можуть собі дозволити подібної розкоші! Зрозуміло, що така кількість не в змозі забезпечити якість.  Що вже говорити про форматування мовлення, справжнє, не хаотичне .

Кабельне телебачення в Україні  – тема окремого дослідження. Це – держава  в державі. Зі своєю тіньовою економікою.

Досі Національній раді України питань телебачення і радіомовлення  вдалося ліцензувати лише близько 70 відсотків операторів кабельного мовлення. А спротив який! Тут і міжнародні конвенції згадуються, і всілякі хартії, і традиційно використовується  жупел «наступу на свободу слова».

А про те, що іноземний рекламодавець через  «кабель»  здійснює інформаційну інтервенцію на український ринок, чомусь мовчать. Про яку тоді конкуренцію, рівність у дотриманні   авторських  і всіх інших прав з вітчизняними телерадіокомпанія може йти мова! Це одна сторона медалі. Інша – ідеологічна. Назвіть  хоча б один український телеканал, який офіційно є в пакеті послуг , приміром, кабельних операторів Москви, Петербургу, Нью-Йорка, Варшави…  Чому ж до  нас із такою легкістю цілі іноземні  «теледивізії»  зайшли?!  Це щось протиприродне – сидіти й дивитись, як тебе, твою країну, твою історію поливає багном телеканал, якого  тобі  «завів у хату» український кабельний оператор. Завів, не несучи жодної відповідальності за свого «троянського коня»...

Світло й тінь

Реклама  на вітчизняному телебаченні і радіо – зона священна. «Рекламний пиріг» України занадто малий, щоб чесно розподілити його між кількістю претендентів.  Тоді за які кошти живе величезна армія вітчизняних  телерадіокомпаній?!  І чому при кожному новому конкурсі на канали і частоти черга за ліцензіями не меншає?

На успішність становлення вітчизняної телерадіокомпанії  впливають,на мою думку,  такі чинники:

а) «покровителі» та належне стартове фінансування;

б) уміння швидко створити мережу ;

в) порушення рекламного законодавства та приховування реальних прибутків від реклами;

г) ефір прихованої реклами під видом телепрограм типу «Телемагазини», «Телеконсультації» і т. і.;

г) утримання колективу на зарплаті в конвертах, «втемну».

    У результаті – купа грошей захованих від податкової. А якби була чесна конкуренція і легальний телерадіобізнес? Чи утрималася б така кількість телерадіоорганізацій? Безумовно, що ні. Природній еволюційний відбір зробив би свою справу. Від цього виграли б усі, а передусім український телеглядач, отримавши конкурентну, якісну вітчизняну продукцію, а не дешевий закордонний телеширпотреб.                                               

У зв’язку з цим приходять на  пам’ять  відомі слова відомого Володимира Висоцького:  «Протопи ты мне баньку по-белому!...» Не виходить, на жаль, у нас  «по-белому», все більше «по-чорному». Всі спроби навести лад у рекламному телерадіоринку, вивести його реальні потоки з тіні завжди завершувалися провалом. Контроль над рекламою наче навмисне,  розпорошено різними законодавчими актами між різними державними структурами. Ніхто конкретно не несе відповідальності  за цей сегмент ринку,  який за найскромнішими підрахунками мав би поповнювати держбюджет не на мільйони – на мільярди!

А  рекламний цинізм потужних телерадіоканалів щодо своїх колег  у регіонах!  Приміром, «Інтер»  кілька років тому відкрив свої «корпункти» в усіх регіонах України з метою перехоплення місцевої реклами. Підготовлені  рекламні блоки без жодних  ліценцій видаються  в ефір з місць, врізаючись у програму «Інтера». Гроші місцевого рекламодавця, який безумовно «клює» на ефір у сітці рейтингового каналу, без жодних проблем перетікають до столиці. За нинішньою модною термінологією це можна назвати – несанкціонований відбір реклами. Цим кроком завдається нищівного  удару  інфраструктурі місцевого мовлення!  Новий Закон «Про телебачення і радіомовлення» забороняє таку практику рекламного здирництва. Але хто його виконує? Більше того, приклад  «Інтера» наслідувала низка інших мережевих телеканалів, таких як СТБ,  ІСTV, Новий канал… Тому не випадково за останні роки десятки місцевих  компаній  змушені перетворитися в ретрансляторів київських каналів, фактично відмовившись від власного мовлення. Зате той же «Інтер» може собі дозволити  святкування власного 10-річчя на Майдані Незалежності в Києві, яке за своїми масштабами вже  склало конкуренцію відзначенню всенародного свята – Дня незалежності України. Це, що народження нових символів?

Стосовно державного телебачення – думка окрема. Його утримує  Держбюджет. І цей Держбюджет (точніше сказати – його хронічна недостатність) за роки незалежності привів інфраструктуру держтелерадіомовлення до межі банкрутства: технічного, творчого, морального. Державна студія це вже, як чемодан без ручки: і кинути шкода, і нести важко. Будучи на початку 1990-х  головним редактором однієї з обласних студій телебачення я наївно дивувався: чому державі не потрібні обласні ТРК? Чому їм відводиться роль «останньої Попелюшки з останньої  казки»? Адже і традиції в кожної студії були свої, і кадри, і основне – творчий дух, бажання бути потрібним людям. За кількістю запитів від телеглядачів, соціальним спрямуванням мовлення ці студії вже тоді були де-факто  суспільними. І не варто було ламати ті традиції, а можливо, за цей час підвести до єдиного суспільного знаменника і на їхній основі утворити суспільне телерадіомовлення?!

На жаль, державні телерадіокомпанії  фактично  були покинуті  рідною державою. Не знайшлося для них відповідної стратегії розвитку і в Держкомтелерадіо. Залежно від волі місцевого керівництва, активності самих колективів та їх генеральних директорів десь більше, десь менше розбудовано власні телемережі. А що далі? Ніхто сказати не може.

Отже, позиції держави й на рівні телерадіогалузі регіонів заслабкі. Там уже давно розправили крила потужні комерційні телерадіокомпанії, утворені здебільшого за принципом київських, лише «фігури» за ними стоять дрібніші, місцевого масштабу.

Державне, суспільне чи…

В Україні давно  тривають дискусії щодо роздержавлення телебачення і радіо, створення суспільного телерадіомовлення. Але чи вповні враховується  той  реальний  факт, що далеко не всі державні  кордони  у нас іще погоджено із сусідами, а деяких (на морі) і взагалі нема, що держава наша ще не повною мірою утвердилася ні сама в собі,  ні в світі, що реальна загроза її існуванню – не  вигадка письменників… Чи не помилкою буде в цей доленосний період добровільна відмова від  державного телебачення і радіо?!

І ще одне – повноцінне суспільне телебачення може дозволити собі багата країна з розвинутою економікою, стабільними доходами середнього класу громадян.  Повторюю – повноцінне суспільне телебачення, яке було б на утриманні суспільства. Нам же в нинішній ситуації загрожує гірший «дубль»  російського ОРТ (общественного российского телевидения), каналу, який фактично ні за структурою, ні за наповненням, ні за «тінізацією діяльності» не відрізнятиметься від звичайного комерційного каналу,  хоч у яку красиву обгортку його загорни.  Сама нестабільна  ситуація в Україні, економічна й політична,  змусить піти таким шляхом.

Хоча й знімати з порядку денного ідею створення суспільного телебачення в Україні також було б неправильно.  Тим паче, що суспільство як ніколи  потребує до себе уваги,  консолідації, об’єднання. У нинішній період загроз, і внутрішніх, і зовнішніх,  первинним (і головним)  сегментом  майбутнього  суспільного телемовлення міг би стати канал «Культура».   Народ і влада врешті мають усвідомити – настав час захищати, а подекуди  вже й рятувати свій «ідентифікаційний код» – нашу національну культурну ідентичність. І  чим швидше до високих чинів прийде це усвідомлення, тим меншою буде загроза знищення української  самобутності, підміни її сурогатом чи псевдоукраїнством.

Мова мистецтва  зрозуміла всім. Культура чи не єдиний чинник, який нині може зблизити, поріднити всі географічні частини України. Досі великий масив наших співвітчизників, на жаль, живе колишніми стереотипами, ілюзіями, аналізує політичну ситуацію за підручником «Истории СССР». Хто дасть їм правдиву українську історію?! Хто відкриє перед ними ще донедавна  забуті, замовчувані імена великих постатей України?!   Хто їх  познайомить із мистецтвом, літературою – нашим багатонаціональним золотим надбанням?!

…Одна з вітчизняних Fm-станцій захоплено (до речі, по-українськи) подає щодня рубрику: «Цей день в світовій історії». Там є місце всім світовим подіям і  постатям. Окрім українських. Наче б і не було, наче й нема такої держави в світовій історії колишній і новітній. Це що – необізнаність ведучої, сценариста, керівника радіокомпанії?  Боюся, що коріння такого  «нехтування  і забудькуватості»  заховано далеко глибше. Готувати програми просвітницькі,  дитячі, молодіжні, пізнавальні?.. Нема кому. Кажуть: не наш формат. Український аудіопродукт також  «не в форматі».  А подивіться в ліцензійні  зобов’язання теле- і радіокомпаній. Там визначені конкретні  параметри для подібного мовлення, де й соціальна тематика присутня і  українська мова…  Дехто,  завбачливо повписувавши собі в програмні концепції значний відсоток  дитячих, просвітницьких програм, отримав ліцензії за  мінімальними  коефіцієнтами.

 Отже, повернемося знову до важливості якнайшвидшого відкриття телеканалу «Культура». Україні потрібен як ніколи ТАКИЙ ФОРМАТ! Хтось каже: нема коштів у держави, хтось говорить про  відсутність частот…  А на мою думку:  поки що, на жаль, нема серйозності усвідомлення на найвищих державних рівнях необхідності вирішення цього стратегічного питання. Щоправда, в Програмі розвитку культури до 2007 року, затвердженій  Президентом України  В.А.Ющенком, є пункт про відкриття каналу «Культура», є відповідна  Постанова Кабінету Міністрів ... Але відкритим лишається основне  питання – частотного ресурсу для   «Культури».

Державними каналами (і «Культурою» також) згідно з повноваженнями опікується Державний комітет телебачення і радіомовлення.

Схоже, структура  і завдання самого   цього органу потребують  корінних змін. Заважають паралелі, закладені законодавством, у діяльності Держкомтелерадіо та Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Співпраця цих  двох інституцій досі була   не продуктивною. А скандали і випади одна проти одної, особливо у зв’язку з розміщенням у приміщенні на вулиці Прорізній, 2, не додали, м’яко кажучи,  іміджу ні одній, ні іншій стороні. Сподівання – на новий  стиль нового керівництва Держкомтелерадіо.

Національна рада, попри  зриму відкриту  діяльність  та колегіальність у прийнятті рішень, також не повною мірою використовує важелі та повноваження, покладені на неї законодавством. Практично до всіх