У Карпатах тривають зйомки художнього фільму «Брати. Остання сповідь» за романом шведського письменника Торґні Ліндґрен «Джмелиний мед». Історію двох братів, що жили поруч, але мали вкрай складні взаємини, режисер Вікторія Трофименко перенесла зі Скандинавії до України, а самим братам надала гуцульських образів - Войтка та Станіслава.

Що з цього вийде - можна буде побачити через рік-півтора на міжнародних кінофестивалях і в київських кінотеатрах. Широкого прокату продюсери фільму з компанії Pronto film не планують. Кажуть - стрічка неформатна. Втім, Держкіно вирішив дати їй державне фінансування: проект став одним із переможців другого пітчингу кінопроектів.

Продюсери фільму запросили кореспондента «Детектор медіа» побувати безпосередньо на знімальному майданчику «Братів...», розташованому в карпатському селищі Синевирська Поляна, у хуторі з почорнілого дерева, оточеному ялиново-смерековим лісом.

День перший. В оточенні гір

Місце зйомок наскрізь просякнуте прохолодним спокоєм Карпат. Дістатися туди вкрай складно, особливо взимку, - тільки лісовими стежками, тому знімальній групі довелося вибудувати дерев'яну дорогу. Щоб піднятись або спуститися, щодня доводиться долати близько 600 сходинок. Місцеві жителі з'їжджають униз возом із дерев'яними колесами.

Взуття тоне у змоклій траві, насиченій потоками з гірських струмків. Тож оператор, декоратори, адміністратори, художники-постановники налаштовують техніку й готують реквізит для сцен у гумових чоботах та вовняних пледах.

А ось данина оригінальній назві твору: декоратори завершують імітовані під старовину дерев'яні вулики, один прикрашено левами з діжкою меду, інший - обличчям, схожим на маску.

Приторно-солодкий смак меду - один із основних образів у «Джмелиному меді». За сюжетом повісті, письменниця, яка пише про Святого Христофора, потрапляє в оселю немолодого чоловіка Гадара, хворого на рак. Він живе в очікуванні на смерть свого брата Улофа. Той живе в сусідньому будинку й має хворе серце, але теж не хоче померти раніше за ненависного брата.

У фільмі Вікторії Трофименко Гадар та Улоф, котрі стали Войтком і Станіславом, розмовлятимуть місцевою карпатською говіркою. За природністю їхніх діалогів стежить Олег (Мох) Гнатів, продюсер групи «Перкалаба».

Час від часу у будинку, де триває чергова репетиція,  режисерка дає настанови акторам, домагаючись від них природності.

«Брати» - перший повнометражний ігровий фільм Вікторії Трофименко. До цього, ще під час навчання в університеті Карпенка-Карого, вона зняла кілька фестивальних документальних стрічок, працювала на СТБ - робила фільми для проекту «В пошуках істини».

Кілька років тому Вікторію захопила книжка Торґні Ліндґрена, й вона вирішила зняти за нею фільм. Щоб отримати права на екранізацію, через шведське посольство написала листа пану Ліндґрену, за півроку отримала відповідь і згодом надіслала сценарій. «Автору здалось, що у нас є дещо спільне, і він дав права на екранізацію», - розповідає режисерка.

Після кількарічних спроб знайти фінансування Вікторія запропонувала свій сценарій Pronto film. Потім, за словами продюсера продакшну Ігоря Савиченка, тривала робота над удосконаленням сценарію: «Було завдання зробити його менш літературним, щоб мати чіткий знімальний план».

Щоб вирішити спірні моменти між автором і продюсером, компанія запросила професійного скрипт-доктора Мігеля Мачалскі. «Ми спілкувалися з близько 15 кандидатами з різних країн. Усі фільми різні, і на кожен жанр має бути свій скрипт-доктор. У першу чергу ми дивилися на ті фільми, над якими вони працювали. Зрештою зупинилися на кандидатурі Мігеля Мачалскі», - розказав пан Савиченко. За його словами, Мігель Мачалскі дуже швидко знайшов рішення, які задовольнили всіх. Він відкоригував діалоги у фільмі й порадив авторам переглянути стрічку угорського режисера Бели Тарра «Туринський кінь». Деякі її рішення складних драматичних проблем стали в нагоді.

Минулого року проект Вікторії Трофименко переміг на конекурсі Держкіно й отримав 8 млн 62 тис. грн від держави. Це половина загального 16-мільйонного бюджету стрічки.

Втім, Ігор Савиченко зауважує, що в бюджет вкластися не вдається, оскільки погодні умови не сприяють зйомкам. Кам'яну дорогу між локаціями змив дощ, тому довелось побудувати дерев'яну 600-сходову. Але на знімальний період гроші вже є: вдалося в Україні «наколядувати майже все, чого не вистачало». Частину техніки отримали безкоштовно від компаній-партнерів.

Тепер, за словами продюсера, компанія шукає в Європі коштів на постпродакшн та дистрибуцію. Відповідно до контракту з Держкіно, продакшн має забезпечити другу частину бюджету самостійно. Зі шведськими партнерами домовитися не вдалося: в них змінилися умови подачі на відповідну програму.

Найбільш витратна частина виробництва - експедиція на місця зйомок та перебудова декорацій. Перш ніж обрати Синевирську Поляну, творці сходили в чотири експедиції до різних місцевостей: спостерігали за краєвидами в різні пори року. Зрештою зупинилися на цьому селищі, оскільки тут гори розташовані близько одна від одної.

Виникли певні проблеми з місцевим населенням. Було важко вмовити одного з господарів надати для зйомок будинок (хоча в ньому давно ніхто не живе, лише зберігають сіно для коней). Чолов'ягу непокоїв пункт у контракті про можливі форс-мажорні обставини - наприклад, пожежу. Він заспокоївся, лише коли знімальна група поставила в будинку металевий каркас, і навіть пообіцяв самотужки викопати рів, який фігуруватиме у фільмі.

Копав він повільно, тож від його послуг відмовилися. Загалом, ритм життя у Карпатах повільний. Місцеве населення живе в своєму замкненому світі, з ними треба вести тривалі переговори, каже продюсер.

Господиня будинку на горі, де наразі тривають зйомки, теж висловлювала незадоволення. Боялася, що робота знімальної групи завадить їй посадити картоплю, а потім зібрати врожай. Щоб її заспокоїти, довелося купити 600 кілограм картоплі.

 Художники декорують дерев'яні вулики

Вікторія Трофіменко на зйомках фільму

Олег Гнатів «Мох» («Перкалаба») вчить гуцульській говірці Віктора Демерташа 

 Дерев'яна куща Христофора

Одна з найдорожчих сцен - та, де герой провалюється під кригу. Її знімали в теплому басейні, кригу робили з матеріалів, схожих на парафін. На створення потрібної криги пішло 300 кг парафіну.

На хуторі в Синевирській Поляні добудували кілька повіток. Усі вони декоровані під місцевий колорит і обладнані деталями: дерев'яний самокат, павутиння, дзеркало, затерте глиною, клітка, хрест із двох колод, дерев'яний посуд...

Найцікавішим елементом декорацій є кахлі, якими обкладено піч у будинку Войтка. Зроблені під старовину, вони розповідають про життя братів. Через зображення на кахлях у фільмі буде показано молодість героїв, історію їхнього діда, який збирав джмелиний мед, поки не впав у яму, де й загинув. На кахлях багато символічних зображень, які показують протистояння братів: два барани, два леви, дерево, сонце й місяць. «Сонце та місяць - це цілісність, поєднання двох енергій у алхіміків, яке веде до досконалості. Це як два брати, які розділені навпіл, хоч могли би бути однією ідеальною людиною. До них ходить одна й та сама жінка і живе з ними двома», - розповідає Вікторія Трофименко. Режисер сама прописала сюжети кожного з кахлів, а далі їх малювала художниця Катерина Косьяненко.

У день, коли кореспондент ТК був на знімальному майданчику, Катерина декорувала дерев'яний посох для ролі Святого Христофора, сцену з яким планувалося знімати наступного дня. Насправді посох був готовий раніше, однак Юрій Денисенков, який грає святого, виявився високим і міцної статури, палиця була йому замалою.

Виконавець ролі Станіслава, Віктор Демерташ, теж велетень. За сюжетом він полюбляє солодощі - цукор, патоку, варення і, звісно ж, мед - на противагу своєму братові, який поціновує солоні страви. Через хворе серце він майже не ходить, і він настільки огрядний, що пересувається зазвичай за допомогою письменниці, яка інколи заходить у гості. Важкою ходою Віктор Демерташ вражав подібністю до свого героя: його проводила одна з адміністраторів, він спирався на її руку і здавався цілком зануреним у свою роль, ніби досі репетирує.

Виконавиця ролі письменниці - Наталка Половинка, співачка та актриса. Її героїня не повинна мати яскравого характеру, вона ніби невидима, розповідає актриса. Коли Наталка вперше побачила сценарій «Братів», він її налякав. «Адже з нього можна зробити фільм жахів, а можна - фільм, у якому переважає думка та споглядання життя. І коли я поговорила з Вікою Трофименко, то зрозуміла, що вона людина споглядальної природи і буде витягувати світло».

Саме Наталку Половинку затвердили першою, а після неї обрали Вероніку Шостак на роль Ївги - дружини Станіслава. Сам кастинг, за словами Ігоря Савиченка, тривав близько чотирьох місяців: «Спершу одну з головних ролей (Войтка) мав грати російський актор Мамонов. Однак він відмовився, причини не пояснив. Мамонов нині не в дуже хорошій формі, він навіть скасував декілька гастролей. На роль Станіслава розглядали Олексія Петренка. Однак зійшлися на кандидатурах Олега Мосійчука та Віктора Демерташа».

День другий. Коло озера Синевир

Синевир - найбільше озеро українських Карпат. Як і більшість туристичних місцин, воно має легенду про своє походження: закоханих Синь і Вира розлучив жорстокий батько дівчини, і після загибелі коханого Синь наплакала ціле озеро, яке зберігає синь її очей.

В озері майже ніхто не купається, бо вода в ньому холодна через підземні джерела. Синевир має славу таємничого озера, а цього дня антуражу містичності додавали спецефекти кіношників: імітація туману, в якому мав зникати Христофор на човні.

Знімальна група прибула до озера близько 11-ї години, однак перша репетиція в костюмах розпочалася лише о 17-й. Підготовка до зйомок була тривалою: майстрували хижку з гілок, у якій за задумом мав жити Святий Христофор, встановлювали техніку, перевіряли щільність туману. На галявині зібралася бригада еменесників, які мали пливти біля головного героя, щоб убезпечити від можливих випадків на воді.

Найважче було виконавцю ролі Христофора Юрію Денисенкову, який приїхав на зйомки застуджений, однак мав ходити босим, часом навіть у воді, та пливти на човні. Юрій не професійний актор, а художник, однак режисерка обрала саме його, бо переконана, що камера його любить. Для своєї ролі Юрій Денисенков кілька тижнів не зрізав нігтів і відрощував волосся та бороду.

За легендами, Святий Христофор був кіноцефалом (людиною з головою пса), мав велетенську статуру, працював перевізником через брід. У цій сцені він мав омити прокаженого та пливти річкою мертвих у царство Аїда.

Юрій Денисенков стоячи намагався керувати човном. Складність виникла з течією: посередині озера човен потрапив у водоверть і, долаючи течію, тривалий час рухався на місці. Юрій хвилювався, що не вдасться втримати траєкторію. Це важливо, бо знімалася однокадрова сцена.

Взагалі, більшість сцен у фільмі знімаються одним кадром, деякі тривають три хвилини. Тому й кожен дубль доводиться довго готувати, розказує Ігор Савиченко: «Якщо в цих трьох хвилинах є дірка, доводиться перезнімати. Наш рекорд - 39 дублів. Але потім ми нагнали графік і увійшли в норму». Режисерка Вікторія Трофименко вважає, що такий метод дає можливість відчути атмосферу та пережити її з героєм: «Мені хотілося цієї поточності, відчуття атмосфери». Стрічка знімається на цифрову камеру Arri Alexa.

Режисерка прагне зробити стрічку «не артхаусним прогрузом», а «кіно з хорошим кінцем»: «Мені хочеться, щоб у фільмі було світло. Для мене це фільм про любов. Я бачу за цією ненавистю між братами дуже багато любові. Я кажу акторам: не факт, що кожен із братів чекає, поки помре інший. Вони чекають, що брат помре, і тоді другий зможе зі спокійною душею піти. За ненавистю криється багато любові». За її словами, наскрізна тема стрічки - сповідь, тому Вікторія хоче, щоби глядач, переглянувши її, пережив катарсис.

Фестивалі та прокат

«Брати. Остання сповідь», за визначенням авторів і продюсерів, - неформатний, некасовий проект. Тому його дистрибуція зав'язана на міжнародних фестивалях. Перемога або, принаймні, представлення у програмі подібних фільмів сприяє вдалому продажу на різних територіях. «Якщо така стрічка потрапляє до програми фестивалю, це фактично гарантований показ у межах програми та постпоказів фестивалю», - зазначив Ігор Савиченко.

Спершу Pronto film представить проект на міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах у програмі «Проекти в роботі». Надалі планується участь в українських фестивалях, у Стокгольмі, Польщі і, можливо, в Берліні.

За словами Ігоря Савиченка, окрім України розглядається можливість прокату у Швеції та інших скандинавських країнах, оскільки «Брати» - екранізація повісті шведського письменника. «Далі, якщо нам пощастить, буде Данія, принаймні, в нас є попередня домовленість щодо обмеженого прокату, а також, можливо, Польща та Чехія. Росія навряд стане нашим глядачем», - додав він.

Майже всі діалоги у фільмі - гуцульським діалектом (лише письменниця спілкується літературною українською мовою). Для міжнародного прокату та участі у фестивалях фільм субтитруватимуть, однак якщо знайдуться місцеві дистрибутори, які віритимуть в успіх стрічки, можна буде, на думку пана Савиченка, провести озвучку з урахуванням місцевих особливостей територіальних акцентів: «Але варто розуміти, що дистрибуція в Німеччині - це 10-15 копій, у Франції - 20 копій, Данії - 3-5 копій, у Швеції - до 10 копій, і то тому, що знято фільм за шведською книгою».

В Україні, планується, фільм вийде в таких  кінотеатрах, як «Жовтень» та «Київ». Також продюсер сподівається домовитися з однією «із дружніх кіномереж». Однак Ігор Савиченко переконаний, що фільм не окупиться: «Думаю, що ми лише зможемо повернути комерційні кошти, які залучаємо. Подібні фільми в Європі окупаються досить рідко. Це неформатне кіно». 50% зборів, відповідно до угоди, отримує держава. «Але державна підтримка для того й потрібна, щоб підтримати неформатну стрічку, таку як наша достатньо жорстка соціальна драма», - додав продюсер.

Щоб подібні стрічки могли приносити більші гроші у вітчизняному прокаті в Україні, вважає Ігор Савиченко, треба переобладнувати старі зали, збільшувати кількість кінотеатрів, розробити механізм пільгових умов для дистрибуторів національних фільмів, впровадити цифрові технології та ввести електронний квиток. «Раніше все було зав'язано на кінокопіях, і їхня кількість на Україну не перевищувала 100 копій. Але з появою цифрових копій усе значно спростилося. Можна по інтернету скачати ключ, завантажити матеріал у проектор і показувати кіно. Якщо надрукувати фільмокопію коштує 1200 доларів, то ключ - 50 доларів. І швидкість доступу інша. Фільм вийде одночасно всюди, збори будуть вищі і зменшиться рівень піратства. Також на збільшення зборів упливає електронний квиток. Після його введення в Росії прибутки з регіональних кінотеатрів зросли на 30-40%», - зазначив він.

Телевізійних показів в Україні Pronto film наразі не планує. Але хоче потрапити на канали ARTE й ZDF, а також на європейське суспільне мовлення. За словами продюсера, показ на таких каналах не принесе великих грошей. Наприклад, від показу на суспільному телебаченні Данії можна отримати 5 тис. євро. Але з повторами, з роками гроші потроху будуть надходити.

Фото надані продакшном Pronto film та взяті з фейсбуку Ігоря Савиченка