Сказати, що обмеження у висловленні думок і поглядів одночасно з завершенням «епохи Кучми» канули для журналістів у Лету, не наважимося. Цілковитих гарантій неповернення до тотального контролю над ЗМІ на сьогодні не створено.

Минуле не пройшло без втрат для внутрішньої самосвідомості журналістів. Ми стали занадто обережними, позбавленими відваги і, якщо хочете, бешкетництва. Утім, рухаємося в потрібному напрямку і поступово випростуємося, водночас формуються передумови для наближення наших ЗМІ до загальноприйнятих медіа-стандартів.

Шкода, що вже після Помаранчевої революції, на журналістському марші до позитивних змін, відбувся дрейф назад. Це сталося у виборчу кампанію. У щойно пережитий період ми були свідками хвороби «однопартійності» майже всіх видань, а також електронних каналів інформації в Закарпатті. Рідко які з них відмовлялися від можливості заробити копійку на публікаціях, у яких партії і політичні сили навперебій вихваляли самих себе. І добре робили, що заробляли! Гірше те, що при цьому майже всі газети, радіо і ТБ відмовлялися мати власну думку на політичний процес, зокрема, таку, яка б хоч у чомусь відрізнялася від думки власників видань і каналів, а також замовників публікацій.

«Хто платить, той і музику замовляє». Гроші, гроші, гроші... Без них вільна журналістика неможлива, бо її продукція — друковане чи сказане в ефірі слово — це той самий товар, який слід продати. Але чи варто при цьому журналістам самим продаватися, і як протистояти цьому злу? Про ситуацію в даному сегменті журналістської творчості, протиріччя між вимогами до об’єктивної журналістики та реаліями нашого часу, а також до чого це призводить, поведемо мову далі.

Як повідомила „ТК”, закарпатських ЗМІ краю за кілька тижнів перед виборами стався конфлікт у міській газеті «Тячів». Там колишній мер Степан Філіп довів до кризи стосунки з головним редактором Любов’ю Немеш. Ситуація виглядала патовою, адже Степан Миколайович, як засновник видання, фактично, узурпував печатку редакції (тримав її у власному сейфі), особисто розпоряджався, що можна друкувати, а що ні. Без його відома не мала права з’явитися жодна публікація. Працівники редакції мусили входити до свого службового приміщення через кабінет Філіпа, щоб бути в нього на видноті. Дійшло без того, що головний редактор була поставлена перед фактом опублікування у газеті чорного піару проти одного з претендентів на посаду мера — основного суперника пана Філіпа. Вона відмовилася підписати номер до друку.

Лише стійкість Любові Немеш, яка у вирішальний момент звернулася по допомогу до Незалежної медіа-профспілки України, членом якої є, допомогла їй уникнути звільнення з роботи. Медіа-профспілка провела в Тячеві виїзний круглий стіл, на який запросила представників політичних партій і блоків — фаворитів виборчого марафону, кандидатів у мери. Запрошувала і Степана Філіпа, але він не прийшов, побоюючись, за його словами, стати «посміховиськом». Все-таки профспілковці зустрілися з ним у робочому кабінеті. І з’ясували, що жодних підстав Степан Миколайович для переслідування головного редактора та очолюваного нею колективу не мав.

Заява усіх членів круглого столу, оприлюднена медіа-профспілкою в ЗМІ, передана і в центральні пресу, радіо та телебачення, справила належний вплив: Любов Немеш таки залишилася на посаді. А от Степан Філіп не втримався: у результаті виборів на його місце прийшла зовсім інша людина. Ось таким фіналом для мера, який колись заснував «Тячів», закінчилася спроба стати на горло власному дітищу, вільному слову.

А тепер зізнаймося, колеги по перу, самі перед собою: у поступі до чесної, правдивої журналістики ми не вичерпали навіть тих можливостей, які не потребують грошей чи інших матеріальних засобів. Уже чотири роки діє Етичний кодекс, який підтримали підписами понад сто закарпатських журналістів. Але із дотриманням журналістської етики проблем тепер не менше, ніж у часи до підписання Кодексу. Тож чи такі вже ми чисті перед власним сумлінням, як здається на перший погляд? Аж ніяк.

Самі підписували Кодекс, самі ж його і порушуємо… У Закарпатті під час виборчого марафону незаангажованими публікаціями заявляла про себе створена незадовго до виборів газета «Післямова». Цей медіа-проект базується на допомозі спонсорів, які не втручалися у його діяльність. Тому й залишився незаплямованим у своїй репутації. Інші занадто відверто виказували залежність від грошового мішка власника, щоб уважати їх об’єктивними.

Відчуття належності до професійної спілки, якою є Незалежна медіа-профспілка України, породжує бажання працювати за новими, сучасними критеріями. Коріння проблеми, яку на цьому шляху треба вирішити перш за все, — у знаходженні порозуміння, консенсусу між власниками видань і журналістами, які є членами Спілки. У Закарпатті до неї входять майже півсотні працівників медіа-сфери. Відтак на передньому плані опиняються Угоди про редакційну політику. Цей напрям у діяльності медіа-профспілки за минулий рік виокремився, як наріжний. Готовність підписати Угоду у краї за Карпатами висловили колективи редакцій двох міських (комунальних) газет, а також обласної держтелерадіокомпанії «Тиса-1». Варто журналістському товариству подумати над тим, щоб ця важлива справа не перетворилася у кампанійшину, мала реальне підґрунтя, а не лише слугувала для реклами чи самозаспокоєння.

У світлі останніх двох років у діяльності медіа-профспілки повчальний випадок у Тячеві був далеко не єдиним, коли медіа-профспілка рятувала честь і гідність журналістів. Згадується акція, проведена в жовтні 2004 року, під назвою «Очистимо Україну від сміття». Напередодні невідомі напали і двічі вдарили битою по голові шеф-редактора газети «Правозахист» Михайла Темнова, внаслідок чого той із розбитим обличям і струсом мозку потрапив до лікарні. Тож, коли члени НМПУ прийшли на площу Театральна в Ужгороді, щоб вимести з неї «політичне сміття», яке налипло за роки керування країною Леонідом Кучмою, вони одночасно з підмітанням площі проводили і мітинг. На ньому засудили напад на журналіста та зібрали близько ста підписів з вимогою знайти нападників і передати їх до суду.

Не менш резонансною була і акція, проведена торік, 17 листопада. Проводилася вона проти дискримінаційних положень Закону „Про вибори народних депутатів України” (№ 2777-IV, ухвалений 7 липня.2005 року, вступили в дію 1 жовтня 2005 року. Медіа-юристи, журналісти, а також головні редактори, шеф-редактори, власники ЗМІ тодірізко виступали проти цього депутатського витвору через ряд обмежень на висвітлення виборчої кампанії).

На площу прийшли журналісти газет «Закарпатська правда» і «Новини Закарпаття», «Неділя» і «Тиждень», «Трибуна» і «Європа-Центр», «Правозахист» і «Резонанс», «Срібна Земля» і «Погляд», а також ТРК «Мукачево «М-студіо» та обласної держтелерадіокомпанії, кількох FM-івських радіостанцій. У шерензі, яка вишикувалася перед поштамтом, протестувальники утворили «живе гасло» — «Не душіть журналістів!», — піднявши і утримуючи перед собою по одній літері. Голова Ужгородської організації НМПУ оголосив текст Звернення до спікера Володимира Литвина, в якому обґрунтував необхідність внесення змін до Закону. Відтак вклав Звернення у конверт і від імені журналістського загалу відправив у Київ.

Нагадаю, що акція, яка згуртувала мас-медійників, проводилася у відповідності з рішенням позачергового другого з’їзду НМПУ. Учасниками цього з’їзду були двоє представників Закарпаття — головний редактор газети «Перечинська тема» Тетяна Грицищук і тележурналіст Марія Ковач.

Прикладів того, що журналісти Закарпаття намагаються бути вільними у своїй творчості, можна навести чимало. Не останню роль відіграють навчальні семінари, тренінги, які проводилися з ініціативи Незалежної медіа-профспілки України. Причому відбувалися вони як у Ужгороді, та і в Києві. До участі залучали і місцевих експертів, аналітиків, і столичних, і закордонних гостей. Двічі упродовж минулого року до Ужгорода саме з такою метою приїжджали представники журналістських профспілок із закордону, зокрема, з Великої Британії. А ще додамо серію круглих столів у рамках згаданого вище проекту медіа-профспілки.: окрім Ужгорода і Тячева, вони проводилися у Мукачеві, Хусті, Рахові. Цей проект, до речі, присвячувався захисту прав журналістів на безперешкодне одержання виборчої інформації напередодні та у день голосування. Справи з журналістською свободою, вочевидь, пішли в нас угору. Можемо про все, що хочемо, і як хочемо, писати. От коли б ще влада та всі ті, про кого ми пишемо, робили належні висновки з публікацій. Бо часом скидається на те, що у нас — як розмова глухого з німим. Ми критикуємо, б’ємо на сполох, а вони діють за принципом: нам своє робить. Тож всім нам є ще над чим працювати...