«Мавпочки» в журналістиці. Чому в наших ЗМІ немає цікавих матеріалів
21 Листопада 2010
«Мавпочки» в журналістиці. Чому в наших ЗМІ немає цікавих матеріалів
«У меня обезьянки по 12 часов пишут», – якось після хорошої дози віскі хвалився один главред. А як вимагати від «обезьянки» цікавого матеріалу?
Текст вперше опубліковано в журналі «Детектор медіа» №9-10 за 2010 рік
Якось почув по радіо сюжет про те, чи легко в Україні започаткувати свою невеличку справу. На якому саме радіо, не має значення, бо йдеться не про ґандж окремого журналіста чи ЗМІ, а про тенденцію. Сюжет зроблений у дусі всіх наших новин і статей. Михайло Бродський, голова Держкомпідприємництва, сказав, що все о’кей із веденням бізнесу, експерт – щось протилежне. Начебто об’єктивно подано всі точки зору. Одне але: з цього сюжету так нічого і не зрозуміло людині, яка бізнесом не займається. Матеріал готувався суцільно на «паркеті». Маємо проблему №1. Журналістика – це, як на мене, перш за все історія (story). В описаному сюжеті немає цікавої розповіді, немає життя. Як би насправді мала б розвиватися оповідь?
Репортер мусив би поговорити з певним підприємцем, бажано з тим, який через надмірну бюрократію і податкові штрафи повністю «пішов у тінь». Далі, журналіст мав би відвідати урядові організації, куди змушені звертатися підприємці. Наприклад, вистояти чергу в кабінет податкової, де відмовляються приймати звіти, в яких відображена збиткова діяльність, чи зайти до БТІ, де одночасно в чергах очікують декілька сотень людей. Можна було би порівняти це з роботою грузинських БТІ, в яких переоформлення прав власності займає близько півгодини, і кредитори без зайвої тяганини можуть отримати своє майно. Міг автор піти і до людей, які намагаються продати чи купити вживане авто, та нагадати слухачам, що в США така процедура займає лічені хвилини, а не тижні, як в Україні. З таких дрібниць і складається легкість ведення бізнесу. Слухач би почув, як живе країна, уявив, як могла б жити.
Підозрюю, що в автора сюжету і його редактора навіть думки такої не виникало, щоб подивитися на конкретні приклади життя співвітчизників.
Візьмемо пересічну статтю в будь-якому українському тижневику. Її конструкція з номера в номер, в усіх конкурентів, однакова і проста, як двері: один сказав щось, інший – друге, експерт (із десяток людей на всі випадки життя) – ще інше. І пару висновків журналіста, які базуються або на чутках, або взяті зі стелі. Відсутні внутрішня мотивація героїв, цікаві деталі – все сухо і нудно, до середини статті вже хилить на сон. Розповіді як такої немає.
Фактично внутрішній розвиток нашої журналістики зупинився 2004 року. Тоді, після довгого періоду цензури, подавати дві точки зору вважалося проривом і громадянським учинком. Проте, як правильно підмітила Оксана Забужко, навіть репортажі про Майдан зводилися до описання промов вождів. Жодної історії про те, як окрема людина приїхала до Києва: як наважилася, збиралася, їхала, як тут мерзне і т.п. «Журналісти злили Майдан в унітаз», – влучно підсумувала письменниця, і я з нею згоден.
Роботу в стилі «паркет» підтримує формат. Редактори не люблять великих матеріалів. Отже, виникає проблема №2. Чомусь вважається, що люди не читатимуть великих статей, мовляв, народ тупий, довго концентруватися не вміє. Рівень освіти і розуміння, що і як працює в державі, дійсно, не зашкалює. Але той, хто віддав 10-12 грн за журнал, чи той, хто замість музики включає якесь розмовне радіо, таки здатен концентруватися на чомусь одному достатньо довго, аби прочитати/прослухати не надто короткий матеріал. Та й російські канали, наприклад, де рівень освіти населення приблизно такий, як і в Україні, не бояться давати розлогі репортажі на певні теми. Не кажу вже про довжелезні, як на наш редакторський смак, матеріали у західних ЗМІ. Наприклад, шикарна стаття на 60 тисяч знаків про кризу в Греції і моральний занепад тамтешнього суспільства. Сумніваюся, що в Україні знайшовся б редактор, який би поставив матеріал такого обсягу.
Разом із пристрастю до просто написаних, коротких текстів наші редактори і журналісти не люблять складних, але важливих для суспільства тем. Один редактор, якого я дуже поважаю, і який чимало мене навчив, говорив на планерках: «Кому цей бюджет потрібен? Хто про нього читатиме?!» Якщо чесно, то це загальноприйнята думка. І, крім бюджету, з поля зору більшості не жовтих ЗМІ випадають і чимало важливих законів, які змінюють чи могли б змінити нашу країну. Звичайно, значно легше назбирати чуток та висловлювань ні про що, зліпивши з них матеріал, аніж самому перевертати гори документів і самому ж їх аналізувати. Зрештою, за ігнорування складних тем ми всі й поплатилися: політики, користуючись необізнаністю людей, приходять до влади і відразу намагаються запровадити цензуру, щоб електорат так ні в чому і не розібрався.
Редактори не просто так бояться довгих текстів та складних тем. Переважна більшість журналістів не вміють цікаво писати. І це третя біда нашої журналістики. Знайти автора, який уміє чітко викладати свої думки і їх аргументувати, вміє наводити аргументи, не плутаючи їх зі своїми політичними поглядами, дійсно, складно. Наші журналісти просто не вміють писати цікаво й захоплююче.
З однієї сторони, їх цьому ніхто і не вчив. Якось я слухав лекцію прес-секретаря Консервативної партії Великої Британії. Він розповідав про навчання майбутніх журналістів у Британії таке: «Протягом першого року навчання кожного дня ми мусили описати в різних стилях свою дорогу до університету».
З іншого боку, серед редакторів немає попиту на журналістів, які володіють пером і можуть зробити цікаву історію. Як правило, ті колеги, котрі можуть захопливо писати, не отримують більших зарплат, ніж загальна посередня маса. Отже, навіть якщо в людини є талант, то їй немає сенсу напружуватися. Тут та сама історія, що і з «паркетними» репортажами: вийшли на певний рівень і зупинилися, будь-який розвиток відсутній.
До репортерів ставиться мінімальна вимога: зібрати хоча б якусь інформацію, оформити її у зв’язний текст більш-менш не казенною мовою. Хто вміє так робити, вже вважається профпридатним журналістом.
«У меня обезьянки по 12 часов пишут», – якось після хорошої дози віскі хвалився один главред. А як вимагати від «обезьянки» цікавого матеріалу? Головне, щоб вона «формат» витримувала: один сказав одне, другий – інше.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
9
Кульчик
5141 дн. тому
Луканову: Оце скорочений варіант статті про Грецію в американському журналі “Веніті Фейр” http://texty.org.ua/pg/article/solodko/read/24737/ http://texty.org.ua/pg/article/solodko/read/24731/ Тому не згоден, що сучасна журналістика прямує до коротких текстів, є різні жанри. Але цей довгтй ьекст і довгий текст у Зеркалі Тижня це дві великі різниці
медвед
5143 дн. тому
сорі за глюк. а що стосується самого матеріалу, то не все так безнадійно, є навіть у неті сайти, де люди справді вміють шикарно писати і отримують за це аж ніяк не копійки. І хоча це радше винятки, але вони є - і то вже добре.
медвед
5143 дн. тому
Ну, Луканов, деякі Ваші матеріали можна й на 100% скоротити, і лише тоді я прочитаю і не знайду до чого причепитися...
медвед
5143 дн. тому
Ну, Луканов, деякі Ваші матеріали можна й на 100% скоротити, і лише тоді я прочитаю і не знайду до чого причепитися...
G.B.
5144 дн. тому
У 2003-му мені доручили тему: рентгенівськими променями просвітити одного мера одного міста. Дали авто з водієм. Дві доби їздив по його адресам, просвічував рентгеном. У Києві три дня писав розлоге дослідження на 30 тисяч знаків. Дві подачі. Не зважаючи на те, що не знайшов того, що бажав редактор, а вийшло навпаки - людина досить гідна, хоч і має окремі недоліки, за тиждень роботи одержав десять франклінів. Нині ж мавпочка пише під диктовку, що пану замовнику потрібно, і в кращому випадку, одержує 2 франкліна. Голодна мавпочка готова одразу ж до нової джинси. Лише матеріально незалежний журналість може дозволити собі бути суб"єктивно-об"єктивним. Навіть посилати замовника на @уй. Журналісти на грані жебрацтва, на грані звільнення - мрія усіх простидентів, що були і будуть в рабовласницькій країні.
Луканов
5144 дн. тому
Андрійку, а ти один раз вигадав історію про Катерину Петренко із села Патюти і ніяк зупинитися відтоді не можеш. Отож, подякуй, що вони тебе послали :))))
Луканов
5144 дн. тому
Колеги, ви зверніть увагу на такий факт: недарма в наш час газети переважно перейшли на маленький формат (вибачайте, я їх весь час плутаю ці формати там а2,а3, але ви розумієте про що ідеться. Великі формати залишилися у дуже небагатьох газет. Чому? Бо великий формат передбачає великі статті. А великі статті в наш час читати просто ніколи. Тому хочемо того чи ні, але статті наші мають бути стислими. А це мистецтво зробити story у розмірі десь 4000 знаків. Але це можливо. Якщо ми після написання тексту пройдемся по ньому кілька разів, то побачимо, що купу зайвих слів можна повикидати. Викидання самих илше слів економить процентів 10 площі. Якщо прочитати його ще раз, то можна побачити, що і речення деякі можна викинути. Редактори в Газеті по-українські довели це до найвищого мистецтва. Буває таке, що вони коротять колонку мою вдвічі, я читаю і нема до чого причепитися. Зміст збережений, а розмір значно менший. Стислість - сестра таланту. Так сказав великий український поет Антон Чехова.
кокотюха
5145 дн. тому
Пане Романе, Ви самі відповіли на соє запитання в абзаці про: той, хто пише гарно і вміє збирати матеріал, отримує такі самі гроші, як його менш придатний колега. До того ж на підготовку великого тексту йде ьільше часу. А редактор навіть тижневика хоче текст із п`ятниці на понеділок, тоді як аналіз ситуації (оте саме вивчення документів) у вікенд не робиться. Нарешті, є ще одна проблема, яку Ви, автор такого послідовного тексту, замовчуєте, свідомо чи несвідомо - оті самі люди, про яких можна писати сторі, дуже закриті. Вичавити з их хоч речення, особливо якщо брати диктофон - то є проблєма. Колись у ранній юності я писав репортаж із базару, ходив, запитував у людей про те, як їм тут. Мене прийняли за агента або бандитів, або податківців, і десь на 20-й хвилині хтось сказав: чувак, іди на йух! Довелося фактаж про Катерину Петренко з села Патюти, яку загнала на базар лиха доля, вигадувати з голови...
Наталія
5145 дн. тому
Проблема ще й в тому, що журналістам ніхто не дає стільки часу, скільки потрібно, аби написати розлогий цікавий матеріал. Адже за цей час він може написати 5 "паркетних".
Ще більшою ця проблема є для інтернет-видань. Українські інтернет-виданння схожі на вірус, який розмножується, бо один і той самій текст з"являється на сотні сайтів. Для чого це потрібно?? Невже не краще написати свій цікавий матеріал? Але всі женуться за швидкістю і за кількістю Це смішно.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
