Якось почув по радіо сюжет про те, чи легко в Україні започаткувати свою невеличку справу. На якому саме радіо, не має значення, бо йдеться не про ґандж окремого журналіста чи ЗМІ, а про тенденцію. Сюжет зроблений у дусі всіх наших новин і статей. Михайло Бродський, голова Держкомпідприємництва, сказав, що все о’кей із веденням бізнесу, експерт – щось протилежне. Начебто об’єктивно подано всі точки зору. Одне але: з цього сюжету так нічого і не зрозуміло людині, яка бізнесом не займається. Матеріал готувався суцільно на «паркеті». Маємо проблему №1. Журналістика – це, як на мене, перш за все історія (story). В описаному сюжеті немає цікавої розповіді, немає життя. Як би насправді мала б розвиватися оповідь?

Репортер мусив би поговорити з певним підприємцем, бажано з тим, який через надмірну бюрократію і податкові штрафи повністю «пішов у тінь». Далі, журналіст мав би відвідати урядові організації, куди змушені звертатися підприємці. Наприклад, вистояти чергу в кабінет податкової, де відмовляються приймати звіти, в яких відображена збиткова діяльність, чи зайти до БТІ, де одночасно в чергах очікують декілька сотень людей. Можна було би порівняти це з роботою грузинських БТІ, в яких переоформлення прав власності займає близько півгодини, і кредитори без зайвої тяганини можуть отримати своє майно. Міг автор піти і до людей, які намагаються продати чи купити вживане авто, та нагадати слухачам, що в США така процедура займає лічені хвилини, а не тижні, як в Україні. З таких дрібниць і складається легкість ведення бізнесу. Слухач би почув, як живе країна, уявив, як могла б жити.  

Підозрюю, що в автора сюжету і його редактора навіть думки такої не виникало, щоб подивитися на конкретні приклади життя співвітчизників. 

Візьмемо пересічну статтю в будь-якому українському тижневику. Її конструкція з номера в номер, в усіх конкурентів, однакова і проста, як двері: один сказав щось, інший – друге, експерт (із десяток людей на всі випадки життя) – ще інше. І пару висновків журналіста, які базуються або на чутках, або взяті зі стелі. Відсутні внутрішня мотивація героїв, цікаві деталі – все сухо і нудно, до середини статті вже хилить на сон. Розповіді як такої немає. 

Фактично внутрішній розвиток нашої журналістики зупинився 2004 року. Тоді, після довгого періоду цензури, подавати дві точки зору вважалося проривом і громадянським учинком. Проте, як правильно підмітила Оксана Забужко, навіть репортажі про Майдан зводилися до описання промов вождів. Жодної історії про те, як окрема людина приїхала до Києва: як наважилася, збиралася, їхала, як тут мерзне і т.п. «Журналісти злили Майдан в унітаз», – влучно підсумувала письменниця, і я з нею згоден. 

Роботу в стилі «паркет» підтримує формат. Редактори не люблять великих матеріалів. Отже, виникає проблема №2. Чомусь вважається, що люди не читатимуть великих статей, мовляв, народ тупий, довго концентруватися не вміє. Рівень освіти і розуміння, що і як працює в державі, дійсно, не зашкалює. Але той, хто віддав 10-12 грн за журнал, чи той, хто замість музики включає якесь розмовне радіо, таки здатен концентруватися на чомусь одному достатньо довго, аби прочитати/прослухати не надто короткий матеріал. Та й російські канали, наприклад, де рівень освіти населення приблизно такий, як і в Україні, не бояться давати розлогі репортажі на певні теми. Не кажу вже про довжелезні, як на наш редакторський смак, матеріали у західних ЗМІ. Наприклад, шикарна стаття на 60 тисяч знаків про кризу в Греції і моральний занепад тамтешнього суспільства. Сумніваюся, що в Україні знайшовся б редактор, який би поставив матеріал такого обсягу. 

Разом із пристрастю до просто написаних, коротких текстів наші редактори і журналісти не люблять складних, але важливих для суспільства тем. Один редактор, якого я дуже поважаю, і який чимало мене навчив, говорив на планерках: «Кому цей бюджет потрібен? Хто про нього читатиме?!» Якщо чесно, то це загальноприйнята думка. І, крім бюджету, з поля зору більшості не жовтих ЗМІ випадають і чимало важливих законів, які змінюють чи могли б змінити нашу країну. Звичайно, значно легше назбирати чуток та висловлювань ні про що, зліпивши з них матеріал, аніж самому перевертати гори документів і самому ж їх аналізувати. Зрештою, за ігнорування складних тем ми всі й поплатилися: політики, користуючись необізнаністю людей, приходять до влади і відразу намагаються запровадити цензуру, щоб електорат так ні в чому і не розібрався. 

Редактори не просто так бояться довгих текстів та складних тем. Переважна більшість журналістів не вміють цікаво писати. І це третя біда нашої журналістики. Знайти автора, який уміє чітко викладати свої думки і їх аргументувати, вміє наводити аргументи, не плутаючи їх зі своїми політичними поглядами, дійсно, складно. Наші журналісти просто не вміють писати цікаво й захоплююче. 

З однієї сторони, їх цьому ніхто і не вчив. Якось я слухав лекцію прес-секретаря Консервативної партії Великої Британії. Він розповідав про навчання майбутніх журналістів у Британії таке: «Протягом першого року навчання кожного дня ми мусили описати в різних стилях свою дорогу до університету». 

З іншого боку, серед редакторів немає попиту на журналістів, які володіють пером і можуть зробити цікаву історію. Як правило, ті колеги, котрі можуть захопливо писати, не отримують більших зарплат, ніж загальна посередня маса. Отже, навіть якщо в людини є талант, то їй немає сенсу напружуватися. Тут та сама історія, що і з «паркетними» репортажами: вийшли на певний рівень і зупинилися, будь-який розвиток відсутній. 

До репортерів ставиться мінімальна вимога: зібрати хоча б якусь інформацію, оформити її у зв’язний текст більш-менш не казенною мовою. Хто вміє так робити, вже вважається профпридатним журналістом.  

«У меня обезьянки по 12 часов пишут», – якось після хорошої дози віскі хвалився один главред. А як вимагати від «обезьянки» цікавого матеріалу? Головне, щоб вона «формат» витримувала: один сказав одне, другий – інше.