Турботи про психологічне та духовне здоров'я населення, схоже, виявилося замало. Тепер держава взялась всерйоз і за оздоровлення іміджу хворого, тобто України, в світі. Саме іміджу, наче від здорової зовнішності до відсутності хвороб рукою подати. Прикрасити зовнішність кинулися не тільки влада й ЗМІ, а ще й експерти в галузі зв'язків із громадськістю, з чиєї ініціативи - невідомо.

Що влада вже офіційно дбає про інформаційну безпеку країни, ми дізналися 8 липня. Про підписання президентом «Доктрини інформаційної безпеки України» ЗМІ повідомили мляво. Можливо, тому що цей набір слів уже розкритикували, а зайвий раз його читати ніхто не хотів. Складається враження, що ті, хто схвально пише, мовляв, «нарешті затвердили таку Доктрину», її взагалі не читали. Шкода, бо справді варто було би замислитися над враженням, яке один цей документ справить на людей у країнах, де демократичні принципи закріплено не тільки на словах.

Підозрюю, що дехто в РНБО задумувався про це. У коментарі до проекту читаємо про «вивчення й узагальнення світового досвіду», про врахування думок невідомої кількості неназваних громадських організацій, але документ не показували міжнародним експертам. Звісно, незручно, коли не тільки геть проігнорували рекомендації європейських експертів щодо усунення з проекту закону «Про інформацію» невідомих у демократичних країнах термінів на кшталт «інформаційного суверенітету», але й увіпхали купу інших незрозумілих фраз. Не пояснено, наприклад, від якого саме «негативного інформаційно-психологічного впливу» влада має захищати людей, і яким чином. Достатньо переглянути гротескно схожі документи, що останнім часом з'явились у Росії, щоби переконатися: інтерпретації негативу можуть істотно різнитися.

Все це пишу не вперше, але що робити, коли джерела нібито змінюються, а з'являється та сама розмита, тому й небезпечна, маячня? Тим більше, коли разом із найгучнішими скандалами й брутальним невиконанням міжнародних зобов'язань захоплено обговорюють - ні, не реформи, а скільки коштів потрібно, щоби міжнародна спільнота, попри все, мала позитивний образ України?

Ніхто не заперечить, що Україну останнім часом згадують у зв'язку з кризою, чварами та конфліктом із Росією. Тільки даремно забувають, що нещодавно було зовсім інакше. З кінця 2004 року демократична спільнота була в захваті від України, точніше - від українців, що не хотіли відмовлятися від своїх прав. Як всередині нашої країни, за кордоном спостерігали за подіями, за ходом реформ. І теж розчарувалися. Не відразу - довго терпіли бездіяльність чи ознаки рецидиву, бо слова ніби ті ж самі, та й просто не хотілося розлучатися з образом засніженого хепі-енду.

Розчарування вкоренилося два роки тому, коли стало остаточно зрозуміло: найгірші прогнози наслідків змін до Конституції виправдалися і політичної волі на більше, ніж на боротьбу між собою, ні в кого немає. Системна реформа судової влади вже давно готова, але, схоже, ані президент, ані парламент не хочуть її запроваджувати. Натомість стали дуже пильно дбати про «духовне здоров'я» населення, про боротьбу з «негативом». Не ми ж винуваті, це вороги-українофоби проти нас, чи якесь народне захворювання, яке ми покликані лікувати. Стикаються зі спротивом з боку ЗМІ та громадськості, але ахінею не зупиняють, навпаки, її теж поволі закріплюють у законодавстві. А коли владі не дають повністю проігнорувати якесь резонансне порушення, вона відкриває кримінальну справу. Розраховує на те, що зможе її тихо закрити, та й, на жаль, частіше за все їм це сходить з рук.

Зрозуміло, що це не може не позначитися на репутації держави. Та й хто не погодиться, що «позитивний імідж забезпечує додаткові інвестиції в економіку, укладення вигідних міжнародних угод і спрямування туристичних потоків».

Проблема в тому, що покупець квартири не повірить всьому на слово, який би райський притулок не змальовували слова, а сам захоче перевірити стан даху, стін тощо. Самі лише слова не створять репутацію надійного й чесного партнера, не переконають, що рівень корупції є стерпним і що контролюючі органи чи хтось іще не захоче чіпати просто так. Таку репутацію треба заслужити, й коштує вона значно більше красивих слів.

Позитивний вплив туризму на економіку й імідж країни не підлягає сумніву. За умови, що ті, хто приїхав, не пошкодують, що обрали саме Україну. Та не скасують поїздку з приводу тривожних повідомлень, що свідчать про можливу небезпеку й скандальну відсутність захисту людей - як з боку правоохоронних органів, так і з боку судової влади. Почують наші потенційні туристи про відмови навіть відкрити кримінальну справу щодо нападу на вулиці. Або про відкриття кримінальної справи щодо нардепа, підозрюваного у причетності до вбивства, котрому вчасно дозволили сховатися. Чи про суддю, що закрив справу проти депутатського сина, який на великій швидкості в нетверезому стані спричинив аварію, в якій загинув водій іншої машини. Згадую тільки «свіжі» випадки - прикладів свавілля й наруги над засадами правової демократії безліч.

На цьому беззаперечно негативному пункті уточню, що не вважаю позитивний імідж країни недосяжною справою, просто не збагну, на якій підставі маємо сподіватися на владу.

Регулярно пишуть про суми, які витрачають різні держави на зміцнення власного іміджу. Згадують, з одного боку, культурні центри, зокрема у Великобританії, Німеччині та Польщі, з іншого - вражаючі кошти, що виділяють Росія та Китай (за різними даними - 1 та 8 мільярдів доларів). Але даремно не дивляться, на що саме витрачаються кошти. Всі культурні центри в демократичних країнах, які я знаю, мають дуже чіткий і прозорий мандат. Вони мають бути цілком аполітичними, створювати позитивний та правдивий образ відповідної країни й викликати в людей бажання ближче з нею ознайомитися. Це, без сумніву, має ознаки реклами, але пропагандою не тхне. Чого не скажеш про мету, яку собі ставлять Росія та Китай.

Можу довго розводитися про ймовірні кошти, вкладені Росією. Один відсоток своїх припущень - можливо, більше - зможу навіть обґрунтувати. Прозорості тут жодної, звіти про те, скільки заробляють позаштатні «співпрацівники» та за які замовні матеріали, провокації чи інші «послуги», зі зрозумілих причин, не оприлюднюються.

Все це ясно. Незрозумілим залишається тільки, хто має слугувати зразком для України. Судячи з російського походження Доктрини та багатьох інших ознак, владі більше до душі пропагандистська модель.

Не може вона на рівних змагатися з Росією з суто практичних міркувань, але, на мій погляд, і не повинна. Зі січня поточного року тільки й чуємо про поразку України в інформаційній війні, та й про неймовірні кошти, якими розпоряджається «Газпром». Стежила за пресою і просто не бачу, де би імідж України постраждав саме від успішної діяльності багатшого супротивника. Постраждав він від браку прозорості й відкритості, та й Захід не завжди купується на пропаганду Кремля чи його комерційних клонів, тим більше - коли газу немає.

Досить часто використовують дружні ЗМІ чи послужливих журналістів, щоб поширювати брехню про Україну та кілька інших держав. З подібною чорнухою треба боротися, але, знову таки, небайдужим людям, громадським організаціям та ЗМІ, а не владі (якщо, звісно, безпосереднім джерелом неправди не є інша держава). Боротися, до речі, правдою, а не іншою пропагандою. Про моральну сторону справи мовчу, бо це просто ефективніше.

Не можу погодитися з Олексієм Толкачовим щодо впливу на Захід інформації про Голодомор. Політики в різних країнах намагалися не «дратувати» Росію, але в основному, міжнародна спільнота із жахом ставиться до злочину, але зі співчуттям - до населення України. Відраза, якщо вона є, викликана тільки деякою політизацією жахливої трагедії.

А що тільки не використовують у політичних цілях! Прикро, що саме тепер, коли світ побачив нову патологію Кремля з його комісією з боротьби з «фальсифікаціями» історії та неадекватною поведінкою напередодні 70-ї річниці підписання договору між СРСР та нацистською Німеччиною, українські політики не могли хоча б раз повестися мудріше. Саме в ці місяці українська влада мала гідно триматися подалі від політизації історичних питань. Не втрималася, чи теж має свої цілі, але від поляризації суспільства навколо питань щодо ролі УПА, наприклад, Україна точно не виграє.

У 2004 році світові ЗМІ захоплювалися не косою, обличчям чи обіцянками лідерів, а майданами по всій країні та громадянами, що мирно й рішуче відстоювали свої права. Всі розійшлися й очікували, що «нова влада» решту зробить. Переконалися, що без механізмів і без контролю суспільства будь-яка влада залишиться старою й нічого не зміниться. Годі дозволяти їй відволікати увагу людей від реальних проблем, винуватців та необхідності реформ. Будь-які мирні, проте рішучі кроки громадськості, спрямовані на пояснення владі, що треба нарешті навчитися грати за правилами демократії, покращить імідж України ефективніше за будь-яку пропаганду чи кампанії з відбілювання іміджу.

Ілюстрація - картина Олександра Ройтбурда