6-7 листопада 1951 року – перший вихід в експериментальний і пробний ефір київського повоєнного телецентру. Саме пробний – бо власне регулярне мовлення розпочалося тільки наступного року. Я вже не знаю, чи були офіційні укази, постанови і т. п. «з нагоди», але точно знаю: доволі вагомою подією в історії українського телебачення були і запуск кольору, і поява першого відеомагнітофону. І група ентузіастів-радіолюбителів із Харкова на початку 1951 року розпочали мовлення за еклектронною схемою. Було і ще багато чого, приміром, наша держава з 1946 року – дійсний член Міжнародної організації радіомовлення і телебачення. Але вихід в ефір першої української телепередачі з професійно обладнаного і спеціально створеного телецентру був точно раніше.

 

Шукати в архівах – справа цікава. Таких архівів було два – і чи не найпотужніших у державі. Архів у старовинному будинку на Володимирській – це філія Національної наукової бібліотеки імені Вернадського із забороною ксерокопіювати старі газети. І напівпідвал хрущівки в колишньому Першотравневому масиві Києва – це філія аж Національної парламентської бібілотеки. Малесенька і скромна вивіска «Депозитарій»... і все. Місцевий люд намагається обходити це місце боком, про всяк випадок. Це видно по слідах на свіжому сніжку. Заґратовані сходи пірнають вниз і зустрічаються з подвійно заґратованим входом. Радянський дзвінок без ознак дзеленчання чи будь-яких інших звуків. І довга пауза до скреготіння у замку з радісним: «Чєго трєзвонітє!»... Далі пожухлі вже бланки замовлень і старі пожовклі сторінки. Тітоньки-комахи і дівчата – майбутні старі діви. Добрі, байдужі й акуратні.

 

Що мені було відомо: 1938 року в СРСР розпочали роботу Ленінградський та Московський телецентри. З 11-ї сторінки маленької та вкрай ідеологізованої книжечки Валерія Цвіка «Украинское телевидение: опыт, практика, проблемы» отримуємо інформацію про статтю «Первая телепередача» в київській газеті «Більшовик» та матеріал, розміщений у газеті «Правда» 10 лютого 1939 року, про вихід в ефір київської телевізійної передачі. Цитую за книгою Цвіка матеріал із «Правди»: «Результаты пробной передачи удовлетворительны. До конца февраля будет проведено еще несколько пробных телепередач, затем телевизионній центр вступит в нормальную эксплуатацию». Чому я цитую за книгою? Бо прегляд сотень сторінок усіх номерів загальносоюзної газети «Правда» за лютий та березень 1939 року результатів не дав. «Можливо, сторінку хтось видрав», – підкинула далеку від історичної науки думку навчена «науковою» роботою останніх років дівчина-бібліотекар. «Та начебто ні», – подумав я і ще раз поперегортав сторінки.

 

А там топ-тема – черговий XVIII з’їзд керівної тоді партії та купа матеріалів зі з’їзду, до нього і після нього. До речі, саме в рішеннях цього зїзду «по питаннях звязку» (як тоді писали) було сказано про будівництво телецентрів у великих містах СРСР. А плани на третю радянську пятирічку 1939-1942 років передбачали перехід на стандарт телевізійного розкладення у 411 рядків (для довідки: не так давно віджилий своє формат VHS має приблизно таку ж якість зображення). Може, подумав я, вищенаведені слова в книзі взято з виступу якогось депутата? А вони, ті виступи (і десятками!), друкувалися повністю і навіть із потретами. Оскільки депутати називалися просто як «товариші такі-то», навіть без ідентифікації (доярка, генерал, міністр зв’язку), я зрозумів, що пошуки декількох слів – справа вельми невдячна. Повернувся до українських видань того часу.

 

Аж ось «стаття» «Перша телепередача» на сторінках №25(1749) вечірньої газети «Більшовик» від 1 лютого 1939 року. Наведу повний її текст: «О 12 годині дня в київському Радіобудинку відбулася перша офіційна проба телепередачі в ефір. Передача тривала 40 хвилин. За цей час було передано портрет тов.Орджонікідзе, різні написи тощо». Крапка. От така от «стаття» поруч із дебелим шматом тогочасної реклами: «купуємо піаніно, роялі», «потрібно» та «потрібні», «концерти», «повна зміна програми в цирку» та іншим...

 

Хочеться навести й інформацію «Закінчується спорудження київського телевізорного центру» з тогочасної української газети «Вісті» №27(5517) від 3 лютого. Теж повністю. Аж занадто вона колоритна (виділено автором цього матеріалу): «Роботи по спорудженню київського телевізорного закінчуються. Вже устатковані телевізаційна студія і апаратна. Провадиться випробування апаратури. 1 лютого відбулася спробна телепередача в ефір,яка тривала 40 хвилин. Найближчими днями до Києва приїдуть видатні спеціалісти з Ленінградського науково-дослідного інституту телебачення для остаточної перевірки роботи апаратури. Після цього телевізорний центр вступить в експлуатацію». До речі, саме так – «телевізорний», називають київський телецентр і в інформації з рубрики «Хроніка» журналу «Радянський Київ» (№3 від березня 1939 року) «Будівництво телевізорного центру у Києві»: «В Київському Радіодомі закінчено будівництво четвертого в Радянському Союзі телевізорного центру. Спробні телепередачі через станцію РВ-9 проходять досить успішно. 2 лютого відбулася телепередача в ефір. Вона тривала 40 хвилин. За цей час було передано в ефір портрет тов.Орджонікідзе і різні написи». Як бачимо, це своєрідна підсумкова компіляція наведених вище публікацій. Є, щоправда, і деякі нюанси. Виявляється, телецентрів в СРСР чотири! А передача відбулася і 2 лютого також.

 

Але найбільш цікаву інформацію, на мій погляд, вдалося видобути із частково збережених примірників за 1939 рік щотижневої газети «Радіопрограми». Дослідження цього двосторінкового інформаційно-агітаційного видання дало несподіване: розклад телепередач на тиждень! Перший в Україні! Прямо по середині сторінки №17 (за тиждень 7-12 квітня 1939 року) розміщено оголошення: «Увага! По других,четвертих та вихідних днях шестиденки о 19.00 відбуватимуться телепередачі. По станції РВ-9 – телебачення, по станції РВ-87 – звукова частина телепередачі». І от вперше в історії вітчизняного телебачення 8 квітня громадяни України мали змогу ознайомитися з першою надрукованою телепрограмою: радіостанціця РВ-9, 19.00, «телепередача» та радіостанція РВ-87, 19.00, «звукова частина телепередачі».

 

В наступному №18 оголошення подано уже потужним жирним шрифтом. А в №19 вперше маємо змогу прочитати і про відповідний зміст телепередач. Для прикладу, 20 квітня: «Сценки з опер „Тихий Дон” та „Піднята цілина”», а 24 квітня: «Гумор і сатира». Цікаво, що у №20 надруковано інформацію про зміну розкладу (вочевидь, чесно наміряний рейтинг не влаштував): «Увага! Телепередачі відбуваються по перших, третіх та вихідних днях о 20 годині 30 хвилин. Телебачення по станції РВ-9, звукова частина по ст.РВ-87». Все вищенаписане означає одне – телебачення в Україні в 1939 році стало регулярним!

 

Автор цих рядків уперше в житті отримав потужний тисячевольтовий розряд, порпаючись у нутрощах пристрою з помаранчевонагрітих ламп, різнокольорових дротів та інших цікавих штучок, який мій батько називав «телевізором» і зібрав власноруч на прямокутнику сантиметрової фанери в середині 60-х років минулого століття. Цей досвід і проста логіка підказала: поруч із партійно-радянськими газетами та журналами потрібно переглянути і спеціалізовані видання для радіолюбителів. Каталоги видали на-гора журнали: український «Радіо: Мовлення. Слухання. Техніка. Аматорство» (орган Всеукраїнської радіоуправи) та всесоюзний «Радиофронт» (орган Всесоюзного радиокомитета при СНК СССР).

 

Перше, що вразило – велетенська кількість матеріалів, присвячених телебаченню. Практично в кожному номері – статті про телебачення: «Основи телебачення» (М.Лауфера), «Розвиток телебачення і радіомовлення» (А.Халфіна) та низка матералів, присвячених тому, як переробити свій радіоприймач для прийому телепрограм. Велика увага телебаченню приділяється й у всесоюзному журналі 1939 року: статті про Ленінградський телецентр із фотографіями апаратних та студій, розповіді про велетенський апарат «Телевізор ТК-1» вартістю від 10 000 до 11 100 радянських карбованців із його описом і фото, відгуки учасників телевізійних програм та фахівців, спеціалізовані технічні матеріали і поради. Навіть заклик до телелюбителів поінформувати редакцію про свої телеприймачі (саморобні чи фабричні) і їх технічні характеристики й тип. Телевізори в тексті названі гордо: «установками», а телелюбителей «просят сообщить свои адреса». Про всяк випадок. Адже на сторінках журналів – про можливість і якість прийому телесигналів із Америки (навіть вміщено розмите фото якоїсь зарубіжної теледиви) та публічний показ телепрограми у Нью-Йорку на екрані розміром 3,5 на 4,5... метри!

 

Найцікавіше в цих матеріалах – повна відсутність сенсаційності й елементу новизни. Це я ставлю знаки оклику. А тоді телебачення було як проста, давно знайома, якщо хочете, побутова річ… Пригадуєте «фантастичну» розповідь перфіловського героя «6 на 9» із фільму «Місце зустрічі змінити не можна»: «Єта же научний факт: тєлєвізар!» – і регіт у відповідь у 1945 році. Українське видання 1939 року пише про роботу київського телецентру по-іншому – як про давно усталений факт. Але згадаймо, що йдеться про журнали для фахівців-радіолюбителів. Тобто аудиторія – лише тисячі людей. Щоправда, людей епохи тридцятих.

 

Ще одна навколотелевізійна цікавинка. І на сторінках українського часопису, і на сторінках всесоюзного журналу з’явилися матеріали (я заздалегідь прошу колег-телевізійників тримати себе в руках!), підписані «Ткаченко». Саме так: просто і зі смаком. На сторінках «Радиофронта» поруч стоїть ще й псевдо Пересецкий. Все б нічого, як би ці матеріали – «Телецентр-невидимка» («Радиофронт») і «Таємниче телебачення» («Радіо...») про київський телецентр не скидалися на прості доноси. Стилістика і пафіс писаного відповідна: «Затративши сотні тисяч карбованців... не роблять нічого... якесь пасивне ставлення... телепередача заздалегідь не була підготовлена... замість популяризації вийшло навпаки компромітація... з таким станом миритися не можна». Це український варіант. «Эти простые истины ясны каждому кроме... ни о какой серьезной работе говорить не приходиться... остальное повидимому мало интересует организаторов киевских телепередач... не для того его строили (телецентр. – О. З.) и не таким способом следует выполнять важнейшие директивы партии и правительства в отношении пропаганды телевидения в нашей стране...». Це вже варіант загальносоюзний. Прості і зрозумілі слова. Сьогодні.

 

Тільки відчайдушно (напевне, вже в п’ятидесяті роки) закреслене хрест-нахрест фото з підписом «Берія Л.П.» та жіночою рукою (каліграфічно й округло) вкарбоване «Гад!!!» на сторінках українського журналу дає зрозуміти, що могли означати писані вище рядки «сигналів» зразка 1939-го. Сподіваюся, українські першопроходці-телевізійники не загинули від вироку «за вибір заздалегідь застарілої буржуазної системи механічного телебачення на дисках Ніпкова на 30 рядків».

 

Спеціалізовані журнали дали й інші родзинки: фотографії Київського телецентру під час роботи. Український часопис надрукував світлину за підписом: «В телестудії Укррадіокомітету», а московське видання унікальну світлину з фотохроніки ТАРС за підписом: «Опытные передачи Киевского телевизионного центра. Выступление бандуриста перед телепередатчиком». Цікаво, що цей фотодокумент розміщено «просто так», без будь-якої прив’язки до тексту або рубрики. Така собі навколотелевізійна українська «екзотика», зкладена ще далекого 1939 року.