Ціна гучних слів про реформу вимірюється їх втіленням у життя чи відсутністю такого. Будь-які справжні реформи в Україні неможливі без серйозних змін судової системи. Протягом 2005-го та 2006 років здавалося, що ось-ось розпочнеться вже не позірна реформа. Оптимізм уже розвіявся, ба навіть гірше – немає навіть певності в однаковому розумінні нібито засадничих понять, зокрема «реформа», «свобода слова», «демократія». Політики кричать про відданість демократії, водночас цілеспрямовано підриваючи основи верховенства права, а спроба в нібито авторитетній газеті проаналізувати поступ із судовою реформою завершилася звинувачуванням у цензуруванні із зустрічними звинуваченнями-натяками про якісь брудні мотиви. Вихід один – триматися подалі від інноваційних тлумачень знайомих понять і ближче до слів перед очами. А щодо натяків, нехай їх розшифрують, або залишать при собі.

 

У понеділок 20 жовтня низка сайтів опублікували Відкритий лист «Дзеркалу тижня» від Голови Правління Центру політико-правових реформ Ігоря Коліушка. Він звинуватив редакцію в цензуруванні статті, яку він із Романом Куйбідою написав як реакцію на статтю двох працівників апарату Верховного Суду – Миколи Мельника і Миколи Хавронюка – під назвою «Правосуддя.net?». Ігор Коліушко заявив, що, дочекавшись публікації статті, «ми виявили, що з неї вилучено більшість положень, в яких наша точка зору не збігається з позицією керівництва Верховного Суду». Ба більше, всі згадки про безумовний факт, що панове Мельник і Хавронюк працюють в апараті Верховного Суду, прибрали.

 

У відповіді від «Дзеркала тижня» згадується якийсь «замовник». Не стану вгадувати, кого тут мають на увазі. Знаю, що не правозахисників, хоча даремно про них забули. Адже правозахисники брали безпосередню участь у перших етапах розробки Концепції судової реформи та відповідних законопроектів, і дивні перешкоди та затримки, з якими вона стикається, не можуть не викликати стурбованість. За процесом спостерігають і в Європі й не розуміють, що ж діється, чи не діється в країні. Тому редакційне рішення прибрати левову частину статті про передісторію нинішнього законопроекту, залишивши тимчасом без скорочень розділи про підготовку суддів і систему судів, не може не дивувати.

 

Та й виявляється, що навіть конкретні слова, як-от «скорочення», можна розуміти по-різному. Коли з тексту вилучають стільки, аж до зміни його змісту, чи можна це справді назвати скороченням? Що саме скоротили – первісний чи змінений зміст? І коли йдеться про чималенькі вилучення, треба було, принаймні, поінформувати авторів. Вони могли би вирішити – відмовитися від публікації, чи знайти видання без таких обмежень.

 

Нижче цитую повністю перший розділ статті (вилучені слова позначено напівжирним курсивом).

 

«“Сьогодні в Україні немає справедливого і незалежного суду”, – констатували співробітники апарату Верховного Суду України, доктори юридичних наук М. Мельник і М. Хавронюк у своїй статті „Правосуддя. net?" (Дзеркало тижня, №32 (711) 2008 р.).Якщо про це заявляють високопосадовці апарату найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, то істина у цих словах, очевидно, є. Зсередини, кажуть, видніше.

Дивує інше: автори не пропонують нічого, що могло б зробити суди справедливими та незалежними, а обмежилися жорсткою критикою „проекту Ющенка-Ківалова" – законопроекту „Про судоустрій і статус суддів", який і справді „передбачає радикальну реформу судоустрою і статусу суддів" і пропонує „здійснити в Україні „велику" судову реформу". Тільки чомусь автори статті віднесли це до переліку п'яти зауважень до проекту, очевидно, вважаючи судову реформу непотрібною. Але саме безсистемні косметичні ремонти, латання, перекидання справ з одного суду до іншого привели до тієї ситуації, яку у згаданій статті назвали „правосуддя. net".

Водночаспотрібно погодитися із М. Мельником і М. Хавронюком, що деякі новели, що з'явилися у законопроекті при доопрацюванні у Комітеті з питань правосуддя, не відповідають Конституції України і Концепції вдосконалення судівництва».

 

Проблема із цензурою – а при всьому бажанні угледіти в цьому прикладі просто редагування, аж ніяк не вдається – полягає в тому, що ми мимоволі питаємо не тільки чому одне вилучили, а ще чому інші місця залишили на місці. Не так складно зрозуміти. Адже за відсутності (тобто вилученням) першого розділу, другий справляє вже інше враження. Читаємо про запропоновані повноваження Президента щодо призначення суддів на адміністративні посади і звільнення їх із цих посад. Читач може все це сам прочитати та зробити свої висновки. Я жодних не робитиму, бо висновки залежать від того, чи був прочитаний текст авторів, чи – версія «Дзеркала тижня». Свобода слова в будь-якому інноваційному розумінні не означає, що будь-хто може коригувати зміст авторського тексту, тим більше без його відома.

 

Редакція газети відстоює своє право редагувати тексти, але хто його заперечував? Посилання на необхідність скорочень звучали би переконливіше, якби це робилося послідовніше –занадто багато розділів, прибираємо один, наприклад отакий-то. Але тут маємо іншу ситуацію. Як бачили, суттєво змінено сам зміст статті. Та й навіщо вилучили згадку про посади авторів першої статті?

 

Питання стає більш риторичним, якщо звірити первісний текст із не занадто повною версією. В розділі про роль Верховного Суду знаходимо, що знадобилося ще одне «скорочення». Наводимо повністю той абзац, для якого місця в газеті не знайшлося: «Пропозиції щодо підвищення ролі Верховного Суду для судової практики його керівництво називає руйнівними. Натомість Верховний Суд пропонує залишити усе як є – лише обмежити право на касацію у цивільних справах, зберігши це право лише у найгрошовитіших справах – ціна позову у яких складає понад 100 мінімальних заробітних плат, тобто більше 50 тис. грн. Однак така ціна позову зустрічається найчастіше у справах, де сторони є доволі заможними і для них ці гроші часто можуть мати не таке життєво необхідне значення, як декілька тисяч гривень для більшості громадян. Таким чином, запропонований Верховним Судом підхід приведе до того, що більша частина громадян не матиме доступу до касаційної інстанції».

 

Із полегшенням можемо констатувати, що розділ про подолання корупції, одне з ключових завдань судової реформи, взагалі не чіпали. Та й до кінця статті «скорочено» було тільки одну назву: немає в останньому абзаці згадки про Національну комісію зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Не можна заперечити брак стислості у такій назві, та й досить легко заплутатися у її складових. Тим не менше, вона безумовно відіграла значну роль, тож згадати про неї було варто. Та й дивно: невже раптом виявилося, що текст аж рівно настільки треба скоротити?

 

З іншого боку, останнє вилучення повністю узгоджується з усіма попередніми «скороченнями», і це дозволяє виключити випадковість такого редагування. Висновки нехай кожен робить сам для себе. А я можу тільки висловити сподівання, що «Дзеркало тижня» чи будь-яке інше видання надалі попереджатимуть, коли «скорочуватимуть» чужі тексти. Бажано, щоб одразу підказували, де можна знайти текст без вилучень. Адже в інтернеті знайдеться місце як для зайвих літер, так і для свободи слова.