Цього року Київський Міжнародний «Кінофорум Україна» відзначив перший ювілей – 5 років. За ці роки команда «Кінофоруму», яка восени проводить також «Кіноринок Молодість», зробила, здавалося б, неможливе – довела, що в Україні вже кілька років можна впевнено говорити про розвиток кінобізнесу.

 

Вітчизняний кінобізнес, який ми маємо, викликає низку незручних запитань та нарікань у фахівців і кіноманів. Результати роботи кінопрокатників та дистрибуторів переважно не задовольняють «культурного» українця та не дуже помітні пересічному громадянину України. Українських фільмів для великого прокату в країні виробляється мало. Але про все це почали вголос говорити тільки тепер, коли «Кінофорум Україна» створив прецедент, який дає бодай підстави для розмови про існування в нас кінобізнесу. І якщо все, що відбувається в цій царині, залишає більше запитань, ніж відповідей – значить, такий у нас поки що кінобізнес. А вперте існування Кінофоруму лише створює дискусійні майданчики. І V Ювілейний Київський Міжнародний «Кінофорум Україна», який проходив у Києві 23-25 квітня, дає підстави та можливості зробити деякі висновки та окреслити певні тенденції.

 

Почнемо з того, що, всупереч сталій думці невтаємничених громадян, кінофорум – це не ще один кінофестиваль. Яких в Україні, між іншим, не так уже багато. А з тих, що є, регулярним можна з упевненістю назвати лише «Молодість». Але хоч скільки б було на нашій території кінофестивалів, кожен із них окремо і всі вони як явище лишаються насамперед мистецькими акціями. Тоді як на «Кінофорумі Україна» йдеться передусім про кіно як бізнес. Через те власне кінопоказів у дні його проведення було лише два, і обидва влаштувала компанія-дистрибутор «Аврора-фільм»: мелодрама українського виробництва «Червона перлина кохання» і американський детектив «Список контактів». Говорили на форумі про нові відеокамери для цифрового кінематографу, сучасну техніку для кіновиробництва, нові технології у сфері електронного бронювання квитків у кінотеатри, графічні спецефекти, рекламу, а на одному стенді можна було побачити зразки крісел для кінозалів.

 

Загалом усе це супроводжує процес кіновиробництва: що робити, аби сучасний український глядач мав можливість подивитися сучасний фільм, знятий із застосуванням найновіших технологій у сучасному кінозалі, обладнаному якісним екраном та відповідною звуковою системою. Ось тільки такий складник українського кінобізнесу, як українське прокатне кіно, поки що переважно лишається, так би мовити, за кадром.

 

«Ви скоро зможете поїхати за кордон і показати вашим друзям та знайомим, які родом з України, якісний фільм, зроблений в Україні», - прозвучало під час презентації першого прокатного фільму компанії «Стар Медіа» «О, щасливчик!».

 

Автор цих слів, генеральний директор ICTV Олександр Богуцький, свідомо уникав надто конкретного визначального терміну «український фільм». Дія авантюрної молодіжної комедії, яку в ці дні ще знімають на Львівщині, а частину вже відзняли на київських вулицях, поки що в Україні за сюжетом не відбувається. В Україні про Україну знімають мало. Задіяні у фільмі переважно російські «зірки» першої величини та просто медійні персонажі російського кіно на кшталт Андрія Мерзликіна, Олексія Паніна, В’ячеслава Разбєгаєва та інших. Не «українізують» цю комедію навіть «засвічені» на других ролях резиденти Comedy Club UA Ігор Куролесов, Дядя Жора та Сергій Лось Стахов. Проте – о, дивина! – на якість фільму, фрагменти з робочого матеріалу якого представили продюсери Влад Ряшин та Юрій Мінзянов, відсутність у ньому потужної обойми українських акторів не вплинула. Якщо «український фільм» - це лише мова та етнографія, то такий фільм, хоч як би цинічно це прозвучало, бізнес-проектом поки що не буде.

 

Продюсери в Україні, як і в усьому світі, дбають не про формальний вияв патріотизму, який, зокрема, може виражатися в українських субтитрах, а про вдалий прокат і повернення коштів. Продюсер і меценат – не одне й те саме. Так, Влад Ряшин озвучив бажання заробити на прокаті «О, щасливчика!» в Україні та Росії не менше $9 мільйонів при затратах на виробництво, постпродакшн та рекламну кампанію близько $4,5 мільйонів. Вважається, що лише з українськими акторами таких цифр досягти неможливо.

 

Що ж, як каже українська приказка, гроші родичів не люблять. І це, очевидно, справедливо, коли йдеться про кінобізнес.

 

Україна поки що – не кузня медійних персонажів, а виробник кіно, яке швидше окупається на російському ринку, ніж на внутрішньому українському. До того ж кілька сотень кінотеатрів в Україні – це не розгалужена потужна мережа аналогічних майданчиків у Росії. Продюсери буквально з калькуляторами в руках готові довести економічний ефект, який дає український фільм, знятий в Україні російською мовою із залученням відомих російських акторів та в одному з затребуваних жанрів (комедія, детектив, трилер, мелодрама). І я цілком із ними погоджуюсь – так поки що, на жаль, і є, такий у нас український кінобізнес.

 

Проте ще жоден продюсер не довів мені з калькулятором: якщо дія фільму, зробленому в Україні, в якому грають популярні російські актори рідною їм мовою, буде відбуватися не «десь», а в конкретному Києві, Харкові, Львові чи Одесі, фільм від цього провалиться в російському прокаті. Невже Шакурова, Джигарханяна чи Гошу Куценка в Росії любитимуть менше, якщо його герой буде за сюжетом киянином або приїде в Київ? Наша столиця – багатонаціональне місто… І навіть якщо фільм «про Київ» у Росії провалиться, є цілком реальна надія, що в Україні він себе окупить. Правда, тут ми повертаємося до проблеми браку кінотеатрів у наших райцентрах та обласних центрах. Але це – складова кінотеатральної індустрії, а отже – теж кінобізнес, предмет розмови учасників «Кінофоруму».

 

Ще одна знакова, як на мене, подія – V церемонія «Національної премії кінобізнесу України», сполучена з ІІ Церемонією «Спеціалізованої премії реклами в українському кіно «25 кадр». Вона оцінює досягнення саме внутрішнього українського прокату і впритул роздивляється комерційний потенціал нечисленного українського прокатного кіно, яке, втім, поволі прогресує. Розбіжності між поняттями «кіномистецтво» і «кінобізнес» тут очевидні. Так, нагороди за найкращий трейлер, найкращу афішу, найкращий рекламний слоган, найкращу промо-акцію отримали продюсери фільму Кіри Муратової «Два в одному». Найкращі актор та актриса року – Богдан Ступка та Наталя Бузько, теж задіяні в цій стрічці. Проте найкращим фільмом минулого року «Два в одному» не став. Бо премію кінобізнесу дають не за мистецтво, а за касові збори. Діє принцип, за яким головне – не яке кіно зробити, а як його продати. А значить, за результатами касових зборів переміг фільм Олександра Кирієнка «Інді» ($ 4,1 мільйон у прокаті, що в 4 рази більше, ніж зібрав лідер прокату – 2006, одіозна «Аврора» Оксани Байрак). Дві такі різні стрічки, як роботи Муратової і Кирієнка, порівнювати некоректно. Вони і не даються до порівняння, але що робити – іншого виходу нема. Минулого, 2007-го року, в прокаті було лише 4 фільми, зроблених в Україні (крім «Інді» та «Два в одному» - «Біля річки» Єви Нейман та «Orangelove» Алана Бадоєва).

 

Із жанровим кінематографом взагалі проблеми. Навіть якщо говорити про телевізійне кіно. Цього року його вирішили сполучити з «великим», і в процесі організатори визнали свою помилку. Бо для просування стрічки на телевізійний ринок і в кінопрокат потрібні інші технології, та й знімають це кіно в різних форматах. Для телевізійного кіно потрібні окремі фахові майданчики і премії. А коли почалося представлення саундтреків до 14 (!) фільмів, серед який переважна більшість були телевізійними, присутні в залі почали відверто нудьгувати: схожі одна на одну навіть мотивами, текстами та голосами виконавців солодкі пісеньки, під супровід яких відбувається повільна та необов’язкова дія безстатевих мелодрам по одній ще якось сприймаються, проте вкупі можуть стати альтернативним засобом для тортур.

 

Одначе до кінобізнесу і всього, що з ним пов’язано, в Україні теж застосовують не лише калькуляторно-математичний (бюджет-технології-окупність проекту), а й творчий підхід. Наприклад, у перший день «Кінофоруму Україна» через давно небачену зливу місто захлиналося в заторах, і церемонія відкриття не починалася майже годину. Не дочекавшись більшості запрошених гостей, які в цей час були заблоковані в пробках, організатори все ж таки почали церемонію, під час якої раптом зник звук у рекламних трейлерах. Нічого, викрутилися – запустили класичну музику, і все пішло добре: сучасна реклама під класичну фонограму. А наступного дня, коли презентація спецефектів до нового фільму Кирієнка «Ілюзія страху» (за романом першого віце-прем’єра Олександра Турчинова) звелася до показу двох коротеньких роликів, цього ніхто не помітив. Спеціалісти обговорювали результат, а не тривалість процесу.

 

Мабуть, це і є основним завданням «Кінофоруму Україна» - тут цілий рік стежать за процесом і потім дають можливість розповісти про результат. Висновки ж про ці результати кожен зробить сам.