Стаття Мустафи Найєма та відповідь на неї Дениса Жаркіх нагадала мені один старий анекдот. Про чоловіків різного віку та, відповідно, з різним багажем досвіду, які опинилися на безлюдному острові і побачили на острівці через протоку жінок. Двадцятирічний негайно рвався через протоку вплав, тридцятирічний радив не квапитися і зробити пліт – так, мовляв, зручніше, сорокарічний порадив дати про себе знати – жінки самі перепливуть, а п’ятдесятирічний зітхав: «І нащо нам вони здалися?».

Пан Жаркіх зі дбайливістю зрілого аналітика розібрав «вибуховий текст» пана Найєма по запчастинах, у результаті висмикнувши з цієї «вибухівки» молодечий і, безперечно, вартий поваги запал молодшого колеги. Що залишилося? Молодий журналіст прагне лише адреналіну. Бо для нього навіть бажання займатися журналістськими розслідуваннями – робота не на результат, а на процес. Правда, пан Жаркіх або не звернув увагу, або свідомо опустив паралелі, проведені паном Найємом із художньою літературою: ось, мовляв, як треба – серед ночі, ховаючись від лиходіїв, при світлі каганця, наче радистка Кет, передавати в Центр (читай – редактору) останні ексклюзивні повідомлення з фронтів.

Якщо вже пана Найєма в журналістській роботі цікавить передусім адреналін, пропоную йому переночувати на покинутому цвинтарі й описати свої враження. Або провести кілька годин у пересічному підвалі десь на Подолі – і теж написати, як воно. Це теж журналістика, причому – іноді вдячніша, ніж пошук компромату на посадову особу, результатом якого для незалежного журналіста буває здебільшого відкладення публікації на невизначений термін.

Справді, робота журналіста, який чесно проводить розслідування, описана в літературі, переважно детективній, та висвітлена в кіно і серіалах того ж жанру досить ґрунтовно. Не хочу зараз розбирати приклади, проведу натомість іншу паралель: закони певних жанрів вимагають так само дещо романтизувати оперативну міліцейську роботу. А коли в кіно показують слідчого прокуратури, він частенько вихоплює пістолета, що для реальних слідчих – нехарактерна поведінка.

Коли я в 16 років прийшов до редактора своєї районної газети за характеристикою-рекомендацією для вступу на факультет журналістики, він зітхнув: «Засовуєш голову в ярмо». А я потім довго пишався собою, що не побоявся ярма – попереду на мене чекала романтика.

Першу журналістську зарплату я почав отримувати в 1990 році, у неповних 20. Більшість моїх редакторів, знаючи про моє захоплення детективною літературою, чомусь думали, що я повинен полюбити й опанувати журналістські розслідування. Можливо, будучи навіть молодшим за колегу Мустафу, я десь у глибині душі теж так думав. Аж поки не зіткнувся з тим, що кінцевий результат роботи журналіста – стажер він, практикант чи ас із асів – оцінюється приблизно за такими ж критеріями, як і робота міліцейського оперативника або слідчого прокуратури. Нікого не хвилює, скільки й чого зібрано в твоїх теках, архівах, файлах. Зібрана тобою інформація, можливо, й буде цікавою в курилках, кухнях та недорогих генделиках, де ти випиваєш із колегами після роботи. Ти навіть умієш чудово писати і грамотно викладати факти, простими реченнями пояснюючи складні речі.

Але якщо ти сищик, результат твоєї роботи – не вичерпна інформація про злодія, а заарештований злодій. Якщо ти журналіст, то твоє розслідування цінне лише після оприлюднення матеріалу.

Зібрані тобою факти неодмінно мусять мати документальне підтвердження. Бо завжди є сторона, зацікавлена в оприлюдненні тексту, і сторона, не зацікавлена в цьому. Остання не чинитиме тобі перешкод у нашій країні. В Україні, суспільство якої досі лишається закритим, воювати з мужніми та чесними журналістами, які хочуть розповісти правду і тільки правду, не треба. Антигероям публікацій досить просто закритися бюрократичною стіною, вимкнути телефони, попросити з собою не з’єднувати, а потім – подавати до суду за поширення неправдивої інформації. Бо до публікації матеріалу ніхто з них нічого не робив, аби надати їй об’єктивнішого та правдивішого, на їхній погляд, звучання.

Не поширювати зібраної інформації журналіст не може – це його робота. Але не може й поширити – затягають по судах. Жоден такий процес не має перспектив, зате нервів помотає достатньо.

Уже в 26 років я включав максимум хитрощів, аби мене тільки не розподілили в черговий відділ розслідувань, де плинність кадрів чи не найбільша. Не тому, що журналісти погані. Всі професіонали і всі хочуть до багнета прирівняти перо. Тільки матеріали вперто не публікувалися, а значить – журналіста апріорі вважали сачком. Мовляв, добре влаштувався: завжди може сказати, що провадить розслідування і шукає чергову сенсацію, а сам десь по своїх чоловічих справах. На моїй пам’яті з 1997-го по 2003 рік у різних редакціях створювалися, неефективно працювали, розформовувалися і знову реанімовувалися так звані відділи журналістських розслідувань. Ефективність була нульовою через неможливість підтвердити зібрані факти офіційними підтвердженнями чи спростуваннями.

Адже Мустафа Найєм як журналіст-розслідувач хоче розвінчувати, таврувати, виводити на чисту воду, звинувачувати. Він, як кожна творча людина, прагне аплодисментів. І, відповідно, впливати на суспільство або якусь його частину, як будь-який герой нашого часу. Бо, висловлюючи лише свою думку, можна нарватися на того, хто думає інакше і має свої контраргументи. Тобто, власна думка (на жаль?) ставиться кимось під сумнів, тоді як зібраний факт оскарженню (на щастя?) за визначенням не підлягає.

Як не парадоксально, але саме в закритому суспільстві, яким є наше, кожна висловлена вголос (читай – опублікована чи оприлюднена по телебаченню чи радіо) думка цінується все ж таки на порядок більше, ніж факт без коментаря. Пан Жаркіх наводив приклади оприлюднення явних фактів, які насправді нічого в нашому з вами житті не змінили. Дозволю собі продовжити перелік.

Так, ось уже вісім років вважається незаперечним той факт, що до замовлення вбивства Георгія Ґонґадзе причетний Леонід Кучма. Ця думка настільки вкорінилася у головах навіть байдужих до політики обивателів, що спеціальних аргументованих доказів уже не потребує. Чи зможе, скажімо, Мустафа Найєм найближчим часом провести розслідування, результатом якого буде або підтвердження цього факту, або його спростування?

Так само ми з вами переконані, що українські політики всіх рівнів корумповані, беруть хабарі, лобіюють кримінальний бізнес та використовують свою високу депутатську платню на послуги дорогих повій у готелі «Київ». Ми віримо, що п’яничка, який увечері потрапив у відділення міліції, на ранок після відповідної обробки готовий взяти на себе серію крадіжок чи взагалі визнати, що він маніяк. Тобто, громадяни закритого суспільства мають певні шаблонні уявлення про звичаї в цьому суспільстві. Погодьтеся: нам насправді не потрібні спеціальні журналістські розслідування, які доведуть або спростують наявність тих чи інших негативних тенденцій. А якщо результатом журналістського розслідування буде виявлено хабарництво в якомусь ЖЕКу №207 – то чи приголомшать результати такого розслідування нас із вами? Чи буде журналіст героєм? Відповідь – ні.

Таким чином, єдиний, на мою думку, дієвий принцип роботи журналіста сьогодні – висловлювати власну думку. Звісно, не брати її зі стелі, а відштовхуватися від певного факту. Бажано, аби це думка була нестандартною. З будь-якого приводу. Не боячись того, що засудять, заплюють, засміють, затаврують, звинуватять у непрофесійності та поверховості суджень. Адже в закритому суспільстві, де потрібних незаперечних фактів усе одно ніколи не зібрати, найбільше цінують саме думку. Найбільше бояться її. Найбільше рахуються з нею, хоча не завжди приймають та поважають.

Причому в українській мові слово «думка» означає в російській як «мнение», так і «мысль». Таким чином, журналіст – це людина, яка насамперед уміє думати на один хід уперед, має з певного приводу власну думку (рос. «мнение») і не боїться включати при опрацюванні заданих фактів власну думку (рос. «мысль», тобто – «мыслительный процесс»). Думання на один хід уперед – це мінімум той самий пліт, який хоче збудувати тридцятирічний чоловік зі згаданого вище анекдоту, максимум – висновок аксакала «а чи це насправді потрібно».

Журналістська сміливість – це здатність висловити думку вголос, а не отримати глупої ночі в якійсь підворітні документи сумнівної якості та достовірності. До речі, сам факт написання паном Найємом згаданого заклику до колег ставати професійнішими, тобто, робити, як він (до речі – ЯК?), вже означає бажання висловити певну думку. А значить, молодші колеги поступово перестають боятися власних думок, ґрунтованих не під тиском сторонніх фактів, а під впливом власного життєвого та професійного досвіду.

Нарешті, раз уже конкретні уявлення про нашу професію в деяких людей складаються з художньої літератури, наполегливо рекомендую пану Найєму та колегам, готовим підписатися під кожним його словом, а заодно і всім іншим, отримати задоволення від роману Коліна Харрісона «Манхетенський ноктюрн». Оповідь ведеться від імені журналіста-розслідувача, ось характерна цитата: «В свои тридцать восемь я достаточно стар, чтобы добиться славы, и достаточно молод, чтобы заниматься пустяками. Мое правило в жизни, да и в работе – стараться не напортачить. В моей работе нет ничего полезного, кроме добывания средств на содержание моей семьи. Ну, разве можно было поверить, что все, чем я занимаюсь, имеет хоть какую-то важность? Ведь никто в действительности ничему не научился, никто не стал умнее, никого не удалось уберечь. Разве газеты вообще что-то значат?».