«Детектор медіа» іноді пише про проблеми міжнародної журналістики. Насправді, про це слід нагадувати ще частіше. Наразі про міжнародну журналістику не говорять, бо, як зазначалось у статті Юрія Луканова, і говорити бодай про щось «відмінне немає сенсу». Джерела всім відомі, а головне – вони одні й ті самі. Та саме про це і хочеться сказати.

 

У радянські часи до дефіцитних речей давали щось у навантаження. Аби те, що не купувалося, не затримувалося на прилавках, його примусово вкладали покупцеві. У сучасних новинах відчувається щось подібне: до українських новин додаються новини міжнародні – і саме на правах довіску, навантаження. Згідно інформаційної політики загальнонаціональних каналів, міжнародні новини не дуже цікаві нашому глядачеві – тож навіщо його навантажувати. То й виходить, що українських політиків глядач знає не тільки в обличчя, але й поіменне і пофракційно. А от глобальними світовими проблемами не треба обтяжувати середньостатистичного глядача.

 

Ще з академічних лав залишилося відчуття, що іноземне – це як мінімум краще, а якщо вже британське – то воно неодмінно має знак якості. Та справжнім розчаруванням стала робота з інформацією із міжнародних інформаційних агенцій. У певний момент ти відчуваєш себе заручником. Ти прямо чуєш це над своїм вухом: «Пиши про ЦЕ». Тобі ненав’язливо «пропонують» звернути увагу саме на певну подію. Ви спитаєте: «Та ну, хіба не можна взяти щось інше?» Ні – якщо у вас новини щогодини і ви працюєте на телебаченні. А там головне – КАРТИНКА. Цього факту ви не можете ігнорувати, як і не можете весь час перекривати брак відповідного зображення архівами. Та як пояснити редактору і глядачам – нам присилають «джинсу», «заказуху».

 

Іншим випробуванням вітчизняних міжнародників є залежність від Москви. Ми користуємось їх перевіреним роками «Інтерфаксом». Намагаючись віднайти «правду» між повідомленнями AP та російськими джерелами, ми, ясна річ, знаходимо її десь посередині. Новини із життя у країнах колишнього Радянського Союзу (вони апріорі мають цікавити нашого глядача) від міжнародних агенцій надходять радше як виняток, аніж правило. І про «закони-заборони» туркменських лідерів ми дізнаємося саме з Росії, а не із самого Туркменістану чи інших інформагентств. Тут наш «великий брат» залишає за собою повне право «пропонувати власні новини і матеріали».

 

Тож проблема нашої міжнародки – у відсутності не тільки власних кореспондентів, але навіть загальнонаціонального агентства міжнародних новин. У нас міжнародна інформація завжди подається як щось побіжне, додаткове. Найбільші канали віддають під міжнародні новини не більше 10-30% ефіру. Натомість найбільше намагаються втиснути загальноукраїнської політики. І таке прагнення «прикритися» українськими новинами не дає глядачеві можливості побачити сюжети, скажімо, про зарубіжні наукові винаходи чи подивитися на громадянські суспільства.

 

Можливо, тільки тепер я почала усвідомлювати, навіщо потрібне суспільне мовлення. Поки «не поринеш у глиб океану, важко відчути солоність води». Хочеться змін, а саме проектування новин із політики на життя. Мені здається, що наш глядач просто перестає дивитися телебачення через постійну, майже 24-годинну присутність політиків на екрані. Я працюю у діловому форматі, де завдання журналіста-міжнародника – концентруватися на політичних та економічних подіях. Звісно, лайфові сюжети присутні, але за однієї умови – вони підкріплюють політику. Наше телебачення не зацікавлене у розробці власних проектів міжнародної спрямованості. Коли на одному каналі я запропонувала зняти серію сюжетів про прикордонні області і країни, що межують із Україною, мені запропонували детально розробити ці теми у столиці і передати регіональним журналістам. Це пояснювалося «неможливістю відправляти камеру кудись задля одного матеріалу».

 

Тож я роблю висновок, що глядачеві чомусь має бути цікавіше спостерігати за власними політиками, аніж за людиноподібними роботами в Японії чи за рідкісними тушканчиками в Азії. Утім, може, між цією інформацією немає відмінностей, а виробництво «верховнорадського шоу» коштує дешевше.