Український режисер Олександр Кирієнко завершує роботу над документальним фільмом «Врятувати коника», який, зокрема, розказує про один із найжахливіших злочинів цієї війни — ракетний обстріл росіянами вокзалу в місті Краматорську, під час якого загинула 61 людина, зокрема семеро дітей.

У центрі сюжету — історія іграшкового коника, якого було знайдено на привокзальній площі після ракетної атаки. Знімальна група вирішила з’ясувати, кому належав коник і чи зміг врятуватися його власник. Розслідуючи краматорський злочин, знімальна група відвідала кілька міст України, де зустрічалася з учасниками інших трагічних подій, ретельно фіксуючи їхні свідчення про те, що відбувалося у різних містах України з початку повномасштабного російського вторгнення.

Про те, як з’явилася ідея зняти цей фільм і що було найскладнішим у роботі над ним, Олександр Кирієнко розповів «Детектору медіа».

 Олександр Кирієнко

— Олександре, чому саме ця трагедія у Краматорську привернула вашу увагу й ви захотіли розказати про неї світові?

— Саме 8 квітня, в день, коли сталася ця трагедія, мій день народження. Тому я ніколи не забуду та не переплутаю цю жахливу дату. Тоді, у 2022 році, коли я побачив жахливі кадри з Краматорська, це мене якось дуже сильно внутрішньо струснуло. Загибель дітей — це найстрашніше, що може бути. У мене в самого двоє дітей — і молодшій доньці лише 11 років. Тому в той момент мені стало якось дуже страшно.

Я побачив на одній із фотографій того коника, який згодом стане «героєм» нашого фільму, й подумав: «А що, якщо спробувати знайти дитину, хлопчика чи дівчинку, якій належала ця іграшка?» А потім подумав, що через цю іграшку, через цю історію можна вийти на страшніші та глобальніші теми — геноциду, вбивства дітей і так далі. Тобто від малого прийти до великого.

• Читайте також: Це відео не може вас шокувати

Усе це деякий час крутилося у мене в голові — й урешті я написав заяву на виробництво фільму, яку розсилав різним каналам і продюсерам, зокрема і в Ukrainian Producers Hub. Вони повірили в цей проєкт і подали його на конкурс грантів Українського культурного фонду, який ми виграли. І вже після цього безпосередньо почалася робота над фільмом.

— Коник, якого глядачі побачать у фільмі, — це та сама іграшка, яка була на місці трагедії, чи це спеціально виготовлений для зйомок макет?

— Того коника, який був на привокзальній площі у Краматорську, було переправлено з іншими речами з місця трагедії до відповідних інституцій ООН як доказ цього жахливого злочину росіян. Тому ми зробили для зйомок його точну копію. Запросили для цього майстриню, яка шиє подібні ляльки, й вона нам зробила цю іграшку. Саме з цією іграшкою подорожує наш герой, англійський журналіст Ед Голд, і саме з цією іграшкою фотографувалися всі інші учасники фільму. Для нас цей коник став своєрідним символом того, що ми таки знайдемо дитину, якій він належав. Маємо надію, що коли вийде наш фільм, то він спрацює як «сарафанне радіо», що його побачить хтось із тих, хто справді знає, що сталося з цією дитиною.

• Читайте також: У Краматорську відбулася прем'єра документального фільму до річниці трагедії на залізничному вокзалі

— Коли знімальна група вперше приїхала до Краматорська на те місце — які у вас були відчуття в перший день зйомок?

— Краматорськ нас дуже вразив. Це справді прифронтове місто, і якщо порівнювати, наприклад, життя в ньому зараз із життям у Києві, то це як небо і земля. Це місто, в якому майже немає людей на вулицях, в якому постійно чути вибухи, в якому постійно лунають сирени. Ми приїхали туди ввечері та були вражені, наскільки це місто темне — там дуже мало вікон світиться в будинках, дуже багато вікон просто забиті якимись листами фанери. Ця гнітюча атмосфера нас дуже знітила, й ми мовби повернулися на початок війни. Бо вже трішки забули, як воно було тоді в Києві.

А на вокзалі… Ми одразу побачили пам’ятник загиблим, побачили іграшки біля нього — і те, що я тоді відчував, мені дуже важко передати словами. Це дуже боляче. Над фільмом було неймовірно важко працювати з урахуванням того, що ти все це насамперед сприймаєш емоційно, як людина, а не як режисер. Коли ми слухали історії наших свідків, то плакали за кадром. Ми питали людей, знімали їхні відповіді — і плакали. Чесно. Трохи більше пощастило нашому англійському другові Еду Голду, тому що він чув ці історії вже в перекладі. А в перекладі вони звучать не так пронизливо. Я впевнений, що якби він чув саме «пряму» мову, то також плакав би.

— А чому в центр сюжету поставили саме англійського журналіста?

— Це зроблено навмисно, щоб не було деякої заангажованості. Бо ми всі сприймаємо цю трагедію як особисту. Тому було прийнято рішення, що цю історію повинна розповісти людина, яка буде певною мірою відсторонена від цих подій, яка буде не з України та не сприйматиме все це близько до серця, як ми. І саме через його сприйняття, через його неупереджені висновки, через його враження ми хочемо «достукатися», зокрема, до сердець іноземної спільноти. Щоб вони побачили, яку трагедію переживають зараз українці. Щоб вони відчули той біль, який ми зараз тут переживаємо кожного дня, і якось вплинули на своїх чиновників, на свої уряди у прийнятті рішень про допомогу Україні.

У нас було три кандидати на цю роль, і врешті ми обрали саме Еда Голда. Він дуже цікава людина: журналіст, мандрівник, фотограф. Він їздить мотоциклом, живе під час подорожей у наметі та видає дуже яскраві книжки зі своїми фотографіями. Він дуже чутливий і щирий, а оскільки вже бував в Україні раніше, то одразу відгукнувся на нашу пропозицію. Працювати з ним було дуже комфортно й цікаво.

— Як би ви оцінили фільм «Врятувати коника» з професійної точки зору? Задоволені результатом, що виходить?

— Ця історія стала для мене дуже особистою. Зокрема й у професійному плані. Хоча я і починав свій творчий шлях із роботи на телебаченні, але я — режисер ігрового кіно. Приступаючи до зйомок фільму «Врятувати коника», я згадав саме свій досвід роботи на телебаченні. В роботі над цим проєктом я певною мірою «перебудувався» як режисер і почав трохи розуміти, що це таке — документальне кіно. Мені стало дуже цікаво, як можна відокремлювати цей простір, знімати, аналізувати й подавати. Бо в ігровому кіно ти як бог — сам створюєш свою історію, свій всесвіт. І тому там трохи легше. А в документальному кіно все по-іншому. Тут ти повинен побачити, виділити й поставити своє кіно. Тому цей проєкт для мене став іще одним щаблем у творчому розвитку й дав змогу зробити ще один крок уперед у своїй роботі як режисера.

• Читайте також: Журналісти Bihus.Info випустили матеріал про найбільші російські теракти в Україні

Ця картина стала для мене знаковою. Ми робили її зі щирого серця та не задумувалися про її професійні якості. Зараз якраз іде монтувальний період, і я чесно скажу, що монтувати її дуже важко. Хроніку завжди монтувати важко. Ми навмисно робимо хронікальні кадри чорно-білими, тому що в кольорі дивитися на море крові на вокзальному майдані просто неможливо. Я не уявляю, як люди, які там були, які залишилися живими, які рятували поранених, усе це витримали. Можливо, якби я там був у той самий страшний час, то також «на адреналіні» бігав, щось робив би — але зараз, коли дивлюся на все це, моє батьківське серце не витримує.

— Свого часу вашу картину «Ілюзія страху» висували від України на премію «Оскар» у номінації «Найкращий неангломовний фільм». Як вважаєте, чи може стрічка «Врятувати коника» претендувати, що її буде висунуто на цю престижну кінопремію в категорії «Найкращий документальний фільм»?

— Щоби твою картину було висунуто на «Оскара» в цій категорії, документальне кіно треба робити багато років. Потрібно навчитися глибше аналізувати все те, про що ти знімаєш. А для цього треба, щоб минув якийсь час. До цієї історії, до цієї трагедії, мабуть, потрібно буде повернутися ще років через п’ять, переосмислити її та глибше «копати». І саме той майбутній фільм, який, можливо, буде знято через певний час, за певних умов уже можна буде висувати на «Оскара».

Зараз усе те, що ми робимо, — це дуже емоційно. Ми не можемо залишатися неупередженими, бо не просто досліджуємо цю історію — ми в цій історії зараз живемо. І тому, ймовірно, з точки художньої якості цієї картини ми й робимо щось не так.

— А де зараз той коник, із яким подорожував Ед Голд під час зйомок?

— Він зберігається у нас в офісі. Ми маємо надію, ми віримо, що все ж таки знайдеться та дитина, якій належав справжній коник. Нам дуже хочеться вірити, що ця дитина залишилася живою і ми з часом віддамо їй цю іграшку. Ми сподіваємося на це, бо іграшка не була в калюжі крові. Нам здається, вона просто була загублена в тому хаосі на площі. Маємо надію, що коника тримала дитина, яку несли рятувати у швидку. А раз так, то рано чи пізно ми знайдемо цю дитину — і тому цей коник чекає на зустріч із нею.

Довідка

Олександр Володимирович Кирієнко народився 8 квітня 1974 року в Києві.

Закінчив із відзнакою Київський державний інститут театру, кіно й телебачення імені Карпенка-Карого, кінофакультет, спеціалізація — «режисура відеофільму». З 1994 року займається виробництвом рекламних роликів, рекламних фільмів, музичних кліпів. Зняв уже понад 80 роликів, більш як 20 кліпів.

Працював на телебаченні. Канали: «ММЦ “Інтерньюз”», «Студія 1+1», Новий канал, ICTV.

Режисер кількох повнометражних фільмів — «Помаранчеве небо» (2006), «Інді» (2007), «Ілюзія страху» (2008) та серіалів «Свої діти», «Пробачення», «Знайденко», «Остання хвилина», «Сніг і попіл», «Лабіринти долі», «Чуже життя», «Русалки», «Клініка щастя», «Теорія зла», «Найкращий сищик», «Розтин покаже 3» тощо.