16 липня на фестивалі української культури «Виделка fest», який проходив у місті Вилковому Ізмаїльського району, відбувся допрем’єрний показ українсько-болгарського художнього фільму «Край ріки», який знімався саме в цьому місті. Також ця стрічка ввійшла до спеціальної програми «Зроблено в Одесі» 14-го Одеського міжнародного кінофестивалю. Фільм «Край річки» знімався в місті Вилковому (Одеська область) і є спільним продуктом кінокомпаній «Маджик Маунт» (Болгарія) та «Одеська кіностудія» (Україна) за підтримки Болгарського національного кіноцентру (Bulgarian National Film Center) та українського Держкіно. За сюжетом картини, низка подій приводить болгарина Форі в дельту Дунаю. В українському місті Вилковому Форі опиняється під вартою за звинуваченням у вбивстві. Але в цьому місті, населеному липованами, герой зустрічає справжнє кохання, а краса та духовна атмосфера української Венеції дають йому відчуття, що саме таке місце він шукав усе своє життя.

Режисер фільму Васил Барков народився 20 грудня 1972 року в смт Суворове Одеської області. У 1998 році закінчив Національну академію театру та кіно за спеціальністю «Режисура кіно та телебачення» в Софії. Режисер, сценарист і продюсер документальних та художніх фільмів «Бессарабія», «Моє кохання», «Балканський стиль Шекспіра», «Слава Болгарії», «Остання подорож», «Один постріл», «Аварійна посадка», «Пам'ятник і його брат», «Людина з Європи», «Гешев» та інших. Деякі з його робіт були відзначені національними та міжнародними нагородами. Зараз Васил Барков перебуває в Одесі та дав  інтерв'ю «Детектору медіа».

— Василе, як пройшов допрем'єрний показ фільму «Край річки» у Вилковому? Як сприйняли його глядачі?

— Показ пройшов просто чудово! Він був для мене дуже цінним. Я хотів показати фільм саме там, де він знімався, я хотів побачити реакцію людей, які є найсуворішими глядачами цього фільму, — це жителі Вилкового, яке часто називають «українською Венецією». Вони дивилися цей фільм особливим поглядом, тому що фільм знімався на вулицях їхнього міста, на їхніх каналах, і багато жителів самі взяли участь у зйомках як масовка. Це найнеупередженіша та найщиріша публіка. Тому дуже важливо, що вперше ми показали цей фільм саме тут. Для мене зустріч і спілкування з цими глядачами були великим мистецьким задоволенням, бо я дивився це кіно їхніми очима. А глядачі фільм прийняли, він їм сподобався. І тому тепер я можу сказати, що ми зробили справді гарну стрічку. Цей фільм може змусити вас забути, що ви сидите в глядацькій залі.

Кадр фільму «Край ріки» (Пєнко Господінов)

— Судячи з опису фільму, його жанр ближчий до мелодрами?

— Ні, це класична екзистенційна драма з елементами роуд-муві.

— Основні зйомки картини закінчилися ще у 2021 році, але тільки тепер вона дісталася екрана. Чому фільм так довго йшов до глядачів?

— Після повномасштабного російського вторгнення наша українсько-болгарська група, з якою ми працювали над картиною, розпалася. Хтось виїхав з України, у когось почалися проблеми зі здоров'ям, хтось розгубився та просто не знав, що робити далі, коли в країні триває війна. Тому був певний період, коли ми просто взяли паузу в роботі над фільмом. Але потім почали збирати все розкидане в єдине ціле, почали монтувати картину. Перед війною ми встигли закінчити робочу версію, але вона була дуже «сирою». І щойно з'явилася така можливість, ми повернулися до роботи над фільмом і його монтажу. Причому робили це на відстані. Я був у Болгарії, хтось в Україні, хтось у Чехії, хтось у Норвегії. Природно, що працювати в такому форматі було дуже важко, але ми досягли певного художнього рівня фільму, який мені був необхідний. Звичайно, хотілося б зробити краще, але за тих умов, у яких ми завершували роботу над картиною, це, ймовірно, найкращий результат.

— Те, що в Україні розпочалася війна, якось вплинуло на первісний задум картини? Можливо, з урахуванням нинішніх реалій ви вносили якісь зміни в сюжет при монтажі?

— Цього зробити було практично неможливо. Ще до початку війни було зроблено основний монтажний кістяк картини, який був орієнтований на сценарій, схвалений і затверджений Держкіно Болгарії та Держкіно України. Тож у цьому фільмі війни не буде. Ця війна залишилася тільки в моєму серці, в моїй душі, у моїх переживаннях. Про цю війну я хотів би зняти зовсім нове кіно, яке буде присвячене цьому безглуздому, цьому божевільному, цьому жорстокому російському вторгненню до незалежної країни України, яка жодним чином не дала приводу, щоби з нею так віроломно вчинили. Я не маю слів, щоб якось висловити свої почуття з цього приводу. Тому що будь-які слова будуть недостатні для того, щоб описати, що зараз твориться в Україні, де постійно гинуть ні в чому не винні люди. Я зараз, перебуваючи в Одесі, відчуваю це особисто. Від постійних обстрілів цього чудового міста військами Росії в мене закипає кров від обурення. Ці почуття навіть сильніші за почуття страху, що ракета може потрапити й у мій дім. Хочеться щось зробити, якось змінити ситуацію, якось зупинити це варварське божевілля. А ти нічого не можеш вдіяти. До речі, близько до того місця, де я зараз мешкаю, теж прилетіло. Тому я не з чуток знаю, що таке війна, що таке обстріл. Звичайно, це не можна порівняти з тим жахом, який твориться на фронті, але я відчув, що таке справжня війна.

— Оскільки ви народилися в Україні, то у вас до неї, мабуть, особливе ставлення?

— Україна для мене дуже близька і за духом, і за менталітетом людей, і культурою. Так, я тут народився, але як болгарин я ще хлопцем поїхав до Болгарії та все своє доросле й свідоме життя прожив там. Тож моя батьківщина — це Болгарія. Але частина мого серця належить Україні. І те, що тут творять росіяни, викликає в моїй душі дуже сильний біль.

— Болгарія завжди мала дуже тісні зв'язки з Росією, частина болгар і зараз традиційно підтримує росіян, навіть попри їхнє вторгнення в Україну. Чи можете сказати приблизно, який відсоток болгар продовжує прихильно ставитися до Росії?

— Я не можу відповідати за весь болгарський народ — кожен має право на свої уподобання. Але я порадив би тим болгарам, які підтримують Росію, щоб вони приїхали до Одеси та провели тут пару ночей, коли гудуть сирени, починається обстріл мирного міста, коли недалеко від тебе гинуть мирні люди, а ти сидиш і не знаєш, виживеш чи ні. Ось нехай вони приїдуть — і тоді ми подивимося: залишиться чи зміниться їхнє ставлення до Росії. Тому що коли ти перебуваєш в епіцентрі подій, коли це стосується безпосередньо тебе, то думка на багато речей може змінитися кардинально. Я не приховуватиму, є болгари, які підтримують росіян. Україна для них десь далеко, все те вогняне пекло, яке тут коїться, їх не торкається. Але є й інша частина суспільства, яка повністю підтримує Україну, український народ у його боротьбі проти агресорів. І таких людей, на мою думку, більше. Я сказав би, що десь 60% болгарського народу на боці України.

— А що ви зараз робите в Одесі та чому не їдете з міста з огляду на те, що воно зараз постійно зазнає ракетних обстрілів?

— Я вирішив, що залишуся тут до початку Одеського кінофестивалю, в рамках якого у нас 16 серпня буде показ фільму «Край ріки». Я просто не можу виїхати звідси. Я відчуваю потребу залишатися зараз саме тут, де мешкає дуже багато близьких мені людей. До того ж, я ще не закінчив роботу над болгарською версією фільму. Я хотів би звернути увагу, що фільм «Край річки» — це перший масштабний болгарсько-український проєкт, який був повністю реалізований. Якісь спільні фільми знімали й раніше, але вони не набули такого масштабного охоплення. А ми сподіваємося, що наш фільм незабаром уже з'явиться в кінотеатрах України, а також матимуть змогу переглянути його глядачі в Болгарії. Ми всією знімальною групою доклали багато сил для створення цієї картини. Ми багато разом пережили та пройшли складний і довгий шлях. Щиро кажучи, це дуже важкий у технічному плані фільм. Ми знімали по 12 годин поспіль, на воді, під зливою. Майже чотири роки тривала робота над цією картиною, ми витратили дуже багато емоцій. І зараз, навіть попри ті шалені події, які відбуваються в Україні, я відчуваю гордість від того, що ми змогли зробити цей фільм, що ми «довели» його до глядачів. Для нас цей фільм — як дитина, яка з'явилася на світ у дуже важких пологових муках.

— Хто входив до знімальної групи цього фільму?

— Головну роль у картині зіграв відомий болгарський актор Пєнко Господінов. Він дуже популярний у Болгарії, багато знімається в кіно, працює в театрі, викладає акторську майстерність у Національній академії театрального та кіномистецтва Крастьо Сарафова. Коли я дав йому прочитати сценарій, він миттєво погодився на участь у фільмі, бо побачив для себе в цій ролі дуже сильні акторські можливості. Цей герой його буквально полонив, і коли ми тільки-но починали знімати, він настільки зблизився з образом Форі, настільки глибоко його зрозумів, що дав цій ролі зовсім нове звучання. Я образ цього героя бачив дещо по-іншому. Але після обговорення з Пєнко Господіновим ми дійшли висновку, що герой Форі має бути саме таким, яким його бачить Пєнко. Головну жіночу роль чудово зіграла українська акторка Катерина Молчанова. Її героїня через пережите емоційне потрясіння не може говорити й дуже через це страждає. Катя так вжилася в цю роль, що я був у захваті від її роботи і як режисер, і як глядач. У фільмі також знімалися чудові українські актори Сергій Деньга та Георгій Делієв і відомий болгарський актор Георгій Керменський, який зіграв дуже важливого персонажа — Тео. У нашу команду входили чудовий оператор Віталій Запорожченко, мої співавтори болгарський сценарист Марин Дамянов і Володимир Філіппов, який був також і художником-постановником картини, болгарський композитор Калін Ніколов, який написав чудову музику, і багато інших неймовірно талановитих людей, які змогли створити таку кінокартину.

— Ви наголосили, що хотіли би зняти фільм про війну в Україні. Це поки що лише ідея чи вже є якісь конкретні думки?

— Зняти справжнє кіно про війну в Україні, на мою думку, може тільки та людина, яка бачила фронт на власні очі. А я не був не те що на фронті — я не був і біля фронту. Я не був у тих містах, де точилися бої, я не бачив зруйнованих кварталів цих міст, не бачив спалену техніку агресорів. З огляду на це чесно можу визнати, що я поки що не здатний зняти таке кіно, в якому були б показані реальні бойові дії. Це велика відповідальність. Тому я зняв би кіно не про війну в Україні, а про ті події в Україні під час війни, які я особисто спостерігаю… Я би зняв кіно про простих українців, які живуть в умовах війни. Ось таким чином я міг би показати цю війну, я міг би показати те, про що я знаю не з чуток. Але поки що я тільки замислююся над таким проєктом. У мене це все ще попереду.

— Ви бачите цей фільм як документальний чи як художній?

— Я хочу зробити художній фільм. Знаєте, зараз дуже багато українських болгар, із якими я особисто знайомий, також воюють на фронті. Можливо, це буде фільм, пов'язаний, зокрема, і з ними: з болгарами, які народилися в Україні та зараз віддають свої життя за її свободу. Спектр художніх рішень і можливостей для реалізації цих ідей великий, але я поки що не поспішаю з цим проєктом. Я ще не до кінця переосмислив усе побачене та пережите в Україні. Але я вірю в перемогу України та після цієї перемоги обов'язково намагатимуся зняти цей фільм.