Щоб документувати війну, журналісти мають фіксувати життя людей під час війни, воєнні злочини теж. У рамках дводенного журналістського інтенсиву «Школа воєнного сторителінгу» від Фундації «Суспільність» українська журналістка Маргарита Тулуп поділилася власним досвідом і порадами інтервʼювання людей, які пережили потенційно травматичні події.

Маргарита Тулуп — українська журналістка, вісім років займається соціальними репортажами з людьми, які пережили потенційно травматичні події. Закінчила Школу журналістики УКУ, працювала в онлайн-виданні «Лівий берег» у розділі «Суспільство». Була координаторкою проєкту «Правосилля» в агенції журналістських розслідувань «Слідство.Інфо», де здебільшого спілкувалася з людьми, які постраждали від тортур у закладах виконання покарань, СІЗО або колоніях. Зараз Маргарита працює на фрилансі з темою охорони психічного здоров’я та у проєкті «Психічне здоров’я для України». Ось її поради:

А ви готові? Перш за все подумайте, чи готові ви прожити травму іншої людини, і проживати її історію ще декілька днів, поки редагуєте матеріал. Треба розуміти, що людина, яка переживає травму, може сприйняти вас як психотерапевта, довіритись і навіть очікувати від вас якоїсь допомоги. У цьому випадку варто чітко озвучити вашу компетенцію й не обіцяти людині того, чого ви не зможете зробити. Розділяйте журналістику та активізм.

Ідентифікуйте себе. Навіть якщо на вас великим літерами написано «PRESS» і вам здається, що це очевидно. Коли триває стресова подія, людина може не розуміти, з ким вона спілкується. Потрібно чітко пояснити, що ви журналіст, де та як історію людини буде використано в тексті, чи ви записуєте фото й відео. Людина має розуміти, на що вона дає згоду. Також окреслюйте час, який у вас є, особливо якщо його справді мало і вам потрібен короткий синхрон.

«Людина може розігнатись, а ви у якийсь момент скажете: “Ну все, дякую, до побачення, у нас більше немає часу”. Що звучить як: “Та йдіть ви зі своєю травмою”», — каже журналістка Маргарита Тулуп.

Самоцензура. Навіть якщо людина, яка була в полоні чи постраждала від сексуального насильства, готова з вами говорити й дозволяє себе показувати, треба подумати замість героя вашого матеріалу наперед. Враховувати, наприклад, чи людина перебуває на окупованій території або має ризик потрапити в окупацію. Немає точної інструкції, але треба керуватися правилом лікарів: «Не нашкодь».

Поверніть людині вибір. Коли людина залишається у стані травматизації, вона ніколи не має вибору.

«Жінка, яку ґвалтували, не могла сказати "ні", тому що це загрожувало її життю. Людина, яка сиділа в підвалі під час бомбардування, не мала права вибору. І саме тому, коли я домовляюся про інтерв'ю, я намагаюся людині постійно повернути відчуття контролю й вибору, — ділиться журналістка Маргарита Тулуп. — Я пропоную людині обрати час, місце інтерв’ю. Іноді люди приходять на розмову зі своїми психотерапевтами, їм так легше. Єдине табу, якщо жінка пережила насильство, я не дозволяю присутності дітей, навіть якщо вона не вбачає в цьому проблеми. Корисно в людини також запитати її очікування від інтерв’ю, бо вони бувають дуже цікавими. І якщо ви не проясните вашу мету спочатку, жінка може думати, що ви, наприклад, зробите інтерв'ю, і її чоловік повернеться з полону».

Найкраща мотивація — коли людина розповідає з метою розплати або просто тому, що хоче поділитися. Зазначте, що людина може не відповідати на питання, які їй неприємні, і в будь-який момент має змогу припинити вашу розмову. Особливо це стосується військових, які були в полоні, оскільки їх там постійно допитують на камеру, й журналісти беруть в цьому участь.

Емпатія. Говоріть про те, що ви відчуваєте, якщо вам боляче чи прикро чути історію вашого героя. Але намагайтеся не давати якихось оцінок тому, що відбулося. Гарне вміння емпатичного інтерв'ю — навчитися говорити про свої емоції.

«Деякі колеги, можливо, не підтримують такий мій спосіб інтерв'ювання. Але я, наприклад, вважаю абсолютно ок, якщо ви заплачете на інтерв'ю. Єдине — не переходити в стан, коли ви стаєте менш емоційно зібрані, ніж сама людина, яку ви інтерв'юєте. Я не уявляю, як я можу зі скляним обличчям слухати, коли людина розповідає про знущання з неї. Я стараюсь не дозволяти собі розревітись, але я хочу, щоб людина бачила, що мені так само боляче те, що вона говорить», — веде далі Маргарита Тулуп.

Закінчувати інтерв'ю можна питанням, чи є ще, можливо, якісь моменти, про які ми не поговорили, але ви б хотіли. Тут може з'явитися новий цікавий фокус, про який ви навіть не здогадувалися, і це допомагає людині вийти з драматичного стану.

Табу питань і висловлювань

Під час інтерв’ю з людьми, які пережили потенційно травматичні події, важливо не лише як говорити. Але і про що краще не згадувати чи чого не робити. Далі близька до прямої мова Маргарити Тулуп:

• Не треба визначати людину жертвою. Можна сказати: «Ви пережили, ви впоралися».
• Говоріть не лише про важкий досвід: запитуйте про те, чим людина займалася до війни, які в неї хобі.
• Не торкайтеся людини без її дозволу. Навіть якщо людина плаче, перша реакція — хочеться поплескати по плечу чи будь-який інший контакт. Скажіть: «Я зараз відчуваю, що мені б хотілося вас обійняти», — і далі дивіться, як людина реагує.
• Не питайте «а що ви відчували в той момент?». Краще: що ще ви пам'ятаєте про той день?
• Не питайте, що було для людини найгіршим. Найгіршим, зазвичай, і є травма, а це питання призводить до повторної травматизації.
• Не говоріть герою про те, що ви його розумієте. Якщо ви цього не зазнавали, ви насправді не розумієте, як це — повернутися з полону чи втратити кінцівку.
• «Хто був поруч із вами в камері в полоні?». Можна запитати, але не публікувати. Є багато дискусій про те, що якщо ми будемо розповідати про людей у полоні, то більше ймовірності, що вони до нас повернуться. Але публічність полоненому може й нашкодити. Цей шлях мають обирати рідні. Деякі хочуть, щоби про них нічого не говорили, деякі рідні ходять на етери, дають інтерв’ю.
• Не запитувати: радієте, що повернулися? На яку відповідь ви очікуєте?
• Не питати про плани на майбутнє, якщо людина тільки повернулася з полону або окупації. Тому що спочатку чекає реабілітація, перехід до звичного життя. Можна запитати: «Що вам зараз хочеться?».
• «Як ви потрапили в полон?» — питаю тільки у цивільних. З безпекових моментів не питаю у військових.
• Не питати, чи бачила людина, як помирають інші. Про це або самостійно розповідають, або намагаються забути.
• «Все буде добре» — людина, яка пережила травму, вважає, що нічого доброго більше не буде в її житті. Це тільки спровокує агресію.
• Якщо по відношенню до вас починається агресія, краще одразу вибачитись і закінчити розмову, навіть якщо ви не розумієте, що саме спровокувало агресію.
• Якщо людина губиться у фактах або відходить від теми розмови, спробуйте повернути її до теми питаннями: чи правильно я розумію, чи можемо ми з вами повернутися до цього факту, де ви розповідали про...
• Якщо людина занадто занурюються в пережитий досвід, спробуйте повернути її в розмову компліментом або звернути увагу на щось (предмет, запах, звук) поряд із вами.

Висвітлення теми сексуального насильства

Навіть коли ви розумієте, що готові взятися за цю тему, подумайте про те, чи ви самі не переживали травматичних подій, які можуть тригерити вас.

«Це, мабуть, одна з найглибших форм інтерв’ю. Їх не треба робити поспіхом, десь на відкритій місцевості. Варто домовитися про індивідуальну зустріч і, знову ж таки, чітко зазначити, на що людина дає згоду. Дозволяйте обрати час і комфортне місце. Якщо ви робите відео, скоротіть знімальну групу до мінімуму. Також варто попередньо поговорити з людиною, зрозуміти тригерні точки, про що ви можете запитати, а яких тем варто оминати. Не просіть згадувати події фрагментарно. Зокрема, Dart Center of Journalism and Trauma готував рекомендації на тему висвітлення сексуального насильства в зоні конфлікту», — розповідає журналістка Маргарита Тулуп.

Робота з дітьми

Запитайте в дитини, чи вона взагалі хоче з вами говорити. Може, вона в цей момент хоче погратися. Часто батьки дозволяють журналістам спілкуватися з дітьми, не спитавши про власне бажання дитини. Познайомте дитину з технікою, звуками, які вона видає, щоб не налякати. Говоріть на рівні очей дитини й намагайтеся підлаштуватися на її рівень активності чи спокою. Не знімайте малюнки дитини без її дозволу. У дорослих складається враження, якщо дитина щось намалювала, то вона дозволяє це демонструвати всьому світу. Краще пояснити, яке значення має її малюнок у контексті, якщо ви покажете його іншим людям.

«Я вважаю, що в дуже-дуже рідкісних випадках інтерв'ю з дітьми виправдане. Психіка дитини більш гнучка, але менш захищена. Якщо є доросла людина, яка може розказати про обставини, як дитина отримала травму, я йду до неї. Я боюся працювати з дітьми, щоб їм не нашкодити», — ділиться Маргарита Тулуп.

«Наша психіка сильніша, ніж ми думаємо»

Зараз ми постійно чуємо про ПТСР і думаємо, що всі будемо страшенно травмовані після війни. Так, кожен із нас пережив потенційно травматичні події. Але це ніколи не означає, що в кожного буде посттравматичний стресовий розлад. ПТСР встановлюється винятково психіатром. Якщо людина пережила великий стрес — це не діагноз психічного розладу.

Маргарита Тулуп вважає: «Мені загалом не дуже подобається риторика, яка зараз побутує, про те, що ми всі будемо дуже травмовані. Наша психіка й адаптивність набагато сильніші, ніж ми думаємо. На початку війни багато колег запитували в мене і хвилювалися про те, що своїми питаннями можуть спровокувати вторинну травматизацію. Так, це може статись, але часто журналіст — єдиний, хто вислухає цю людину».

Фото: Steve Halama/Unsplash