Люди мого покоління, які мають дотичність до журналістики, вийшли з науки, що називалася «журналістикознавство». Цей термін віддзеркалював практично все, що увібрала в себе радянська журналістика. Найяскравішими ключовими поняттями журналістикознавства були «партійна журналістика» й «ідеологічна журналістика». Поняття об’єктивної журналістики подавалось як синонім правдивої журналістики, що заперечувало будь-яку незалежну від партійних догм авторську думку. Звісно, ні про свободу слова в ліберальному та національно-ліберальному її розумінні, ні про суб’єктивну роль журналіста, ні про незалежний медіаменеджмент не могло бути й мови. Журналістика в СРСР — це гвинтик марксистсько-ленінського виховання радянських людей. Все решта — дисидентство, що карається.

Із відновленням Україною незалежності ситуація в польовій журналістиці молодої держави змінилась не одразу. Спочатку — свій, український, але той самий партійний контроль над медіями, пізніше — народження так званої олігархічної журналістики, коріння якої сягають партійно-владно-промислової кооперації; журналістика ця стала настільки різноконтентною, що дозволила саме Україні перетворитись на батьківщину феномену свободи слова за відсутності свободи медій.

Звісно, що наука, яка вивчає журналістику, не могла фіксувати, аналізувати й досліджувати надзвичайно стрімчасті процеси, які відбувались в українській польовій масовокомунікаційній практиці, в річищі архаїчного «журналістикознавства». Але певна розгубленість багатьох тодішніх науковців, аналітиків та викладачів, їхня інерційна налаштованість на радянське тлумачення медійних реалій і незнання здійснених науковцями з країн західних демократій новітніх теоретичних розробок із функціонування медій (а то й страх перед цими розробками) стали серйозною й тривалою перешкодою переоцінки як медійного контенту, так і — головне — медійного контексту. Цієї переоцінки потребувало, зокрема, тогочасне студентство. Проблема не обійшла ключового і, здавалося б, такого зрозумілого елементу наукових розвідок у галузі журналістики, як назва науки. При цьому виявилось, що в середовищі тих самих науковців, аналітиків і викладачів немає однозначності в підходах не тільки до розуміння самóго предмета наукового аналізу, але до того, як усе-таки назвати постжурналістикознавчу науку.

Дозволю собі перерахувати ті формулювання назви науки про журналістику, які є поширеними в науковому та освітньому середовищах (а ці чинники часто є невід’ємними) і які впроваджуються в дослідницький, аналітичний та навчально-методичний простори України. Медіавістика, медіазнавство, медіалогія, пресознавство, масова комунікація, журналістика, наука про журналістику. Поширеним є термін «медіакомунікації» — мабуть, тому, що свого часу з’явилась магістерська програма з такою назвою, і нинішні освітні програми цю назву залюбки використовують.

Втім найбільш поширеним і популярним є термін «соціальні комунікації». Саме так називалась ціла наукова галузь, із семи спеціальностей якої протягом 15 років (від 2007 року) захищені сотні кандидатських і докторських дисертацій. Треба віддати належне професорові Володимирові Різуну, який майстерно провів цю галузь попри надзвичайно складні обставини як внутрішньоукраїнської опозиції (як тільки не обзивали опоненти назву цієї наукової галузі), так, — тепер це стало цілком зрозуміло, — і російських пасток. Ці сотні дисертаційних робіт — безцінний внесок талановитих інтелектуалів у розвиток вивчення масовокомунікаційних процесів, і тим, хто був дотичним до створення і модерування досліджень у цій царині, є чим пишатись — але... Але ці (без жодного перебільшення!) талановиті інтелектуали є такими собі Карлами Марксами, які, одержавши диплом, вже як кандидати й доктори наук прийшли в аудиторії університетів викладати майбутнім професійним журналістам, в абсолютній своїй більшості не пропрацювавши в жодній професійній медії жодного дня і не створивши для жодної професійної медії жодного фрагмента контенту. Ще раз: талановиті викладачі журналістики виявилися блискучими бібліотечними вченими без досвіду роботи в польовій журналістиці.

Здавалося — парадокс. Але чи так?

29 квітня 2015 року своєю Постановою № 266 Кабмін України затвердив Перелік галузей і спеціальностей, за якими готують здобувачів вищої освіти (в дужечках зазначу, що в цьому переліку взагалі не знайшлось місця таким сучасно важливим прикладним феноменам, як реклама, піар, медії, видавнича справа, редагування — але про це нижче...). Наша галузь, яку вирішили назвати «журналістика», складається з однієї спеціальності, яка так само називається «журналістика». Ба більше, докторів філософії в Україні так само готують в галузі і спеціальності «журналістика». В межах галузі створюються різноманітні освітні програми, але частина з цих програм до назви «журналістика» і до наповнення цієї назви мають вельми віддалений стосунок. Наприклад, реклама або видавнича справа і редагування, про відсутність яких у Переліку галузей і спеціальностей я писав щойно. Звісно, вважати журналістикою рекламу з її гіперболізованим, яскравим контентом або редагування з ледь не алгоритмічною технікою опрацювання оригіналів рукописів різних видів літератури, окрім хіба художньої, можуть люди з витонченим почуттям гумору. Звідси — й низка непорозумінь, які виникають між першокурсниками (вони прийшли на журналістику) і кафедрами (вони пропонують, наприклад, редагування) з наслідками для подальших наборів, престижу закладів освіти, професури і — як засвідчує поточний досвід — навіть приводів заперечити існування самих вишів.

Отже, сьогодні журналістика — це: 1) польова професійна соціальна практика; 2) галузь підготовки молодших бакалаврів, бакалаврів і магістрів, 3) площина наукових розвідок у межах інституту докторів філософії та 4) більшою мірою науковий майданчик для аналітики в межах докторських дисертацій. Маємо велику наукову, методологічну та організаційну помилку, і помилка ця — не в убогості формулювання, а в прикладній площині функціонування самóго терміна «журналістика».

Вибачте за абзац теорії, але без неї для подальшого розвитку моїх міркувань — ніяк. Вважатимемо, що існує декілька рівнів комунікації: технічна комунікація — у вигляді комп’ютерних технологій, мобільного зв’язку, ґаджетів, супутників тощо; спеціальна комунікація — транспорт, каналізація, водогони, різноманітні труби тощо; соціальні комунікації — сукупність можливостей передачі від людини до людини певних повідомлень або груп повідомлень індивідуального або масового характеру. Соціальні комунікації (пам’ятаєте назву наукової галузі?) використовують різноманітні канали для передачі змісту повідомлень від джерела до споживача. Ці канали називаються засобами масової комунікації, і вони добре нам відомі: телебачення, театр, виставки, газети, книжки, інтернет-видання, реклама, радіо тощо. В цій сукупності виділяються засоби масової комунікації, які вирізняються специфічними ексклюзивними характеристиками — оперативністю, технічною та змістовою доступністю, охопленням максимально широкої аудиторії... Таких засобів усього п’ять — радіо, телебачення, інтернет-видання, друковані медії та інформаційні агенції — і називаються вони засобами масової інформації або масмедіями. Журналістика як польова практика обслуговує тільки ці п’ять видів засобів масової комунікації. Все решта — інші види комунікаційної практики, жодним чином не пов’язані із журналістикою як носійкою первинного контенту.

Автор цих рядків помітив цікаві тенденції у вишах, які готують студентів галузі і спеціальності «журналістика». Зменшується частка випускних (дипломних, бакалаврських, магістерських) робіт з аналізу чи самостійного створення чисто журналістського контенту — натомість випускники воліють працювати із ширшим спектром можливостей, віддаючи перевагу комунікаційним майданчикам, інтерпретаціям, вільним від журналістських норм (стандартів), традицій та практик. Відчувається інтерес випускників до тем, які пов’язані не стільки з журналістським контентом, скільки з контекстами, в межах яких цей контент функціонує. З кожним роком змінюється і палітра пропозицій від працедавців — і так само не на користь польової журналістики.

Отже, в тому, що журналістам викладають вчені, які не працювали в польових медіях, парадоксу як такого немає. Тим більше, що практично всі дослідження комунікаційних зацікавлень сучасної української аудиторії засобів масової комунікації засвідчують зменшення інтересу цієї аудиторії до масмедій (тобто до класичної журналістики) за рахунок збільшення виходів на, наприклад, соціальні мережі, телеграм-канали, ютуб, сайти, не пов’язані з медіями, на читання класичних та електронних книжок тощо. В багатьох українських сім’ях узагалі немає телевізора, а якщо він є, то може слугувати тільки ретранслятором згаданих вище продуктів без прив’язки до створеного журналістами контенту. Такий собі великий монітор. Про стан українських друкованих медій узагалі писати сумно.

Мабуть, парадокс полягає в тому, що до цього часу і галузь, і спеціальність носять назву «журналістика», а наука про журналістику не має сталої назви (напівживий термін чудової наукової галузі «соціальні комунікації» асоціюється здебільшого із захистом дисертацій, і то — в минулому). Як бачимо, йдеться вже про набагато більш строкате явище масової комунікації, яке вийшло з рамок класичної журналістики та набуло яскравих ознак комунікативістики — такої відомої західним демократіям науки, яка, власне, як і сучасні студенти-випускники, будь-який контент розглядає через контексти, в межах яких цей контент функціонує, — політичні, соціологічні, лінгвістичні, психологічні, правничі, менеджерські та інші аспекти обігу комунікаційної практики. Війна не тільки не зменшує актуальність проблеми — навпаки, українська масова комунікація як частина нашого спротиву повинна бути очищена від того, що являло собою журналістикознавство, і працювати не як марафон данини минулому, а як сучасний елемент демократичної, сміливої, відповідальної, авторської масової комунікації, місце польової журналістики в якій повинно бути оцінене крізь призму чесного наукового підходу до неї як до нехай і найяскравішого діаманту, нехай і найважливішого, але все ж складника сучасної масової комунікації.

Фото: labs.journ.univ.kiev.ua