Режисер-документаліст, теле- і кінопродюсер Володимир Оселедчик розповів про розуміння сутності документалістики, її витоки, основні віхи розвитку, проблеми його майбутнього і сьогодення під час лекції «Про кіно» в Кінопросторі (спільний проєкт Ukrainian Film School і Українського Дому). 

Неможливо навчити робити документальне кіно, але можна навчити його розуміти.

Я намагаюсь навчити своїх співбесідників розуміти й любити документалістику. Любити — не дорівнює любити дивитись. Сенс любові до кіно в тому, що ви приймаєте на себе зобов’язання дослухатись до месседжу, який вам відправляє його автор.

На відміну від ігрового, документальне кіно — це завжди авторське висловлювання.

І за рідкісними винятками, це не «червоні доріжки», не Каннський кінофестиваль, не шалені заробітки, а довгий процес збирання грошей, щоб висловити те, що тобі справді важливо.

Про появу документального кіно і його основні етапи

В документалістиці нічого не було визначено наперед. Це абсолютно унікальна історія, коли кожна людина, роблячи щось яскраве, визначала подальший рух документального кіно.

Документальне кіно почалось раніше за офіційну дату створення кіно. Едісон вигадав кінематограф у 1891 році, щоб фіксувати оперні і балетні вистави для власного перегляду. А брати Люм’єри відчули потенціал глядацької уваги і публічного показу.

За пів року до офіційної дати створення кіно брати Люм’єри зняли «Вихід із фабрики» — перший документальний фільм. У ньому винайдено і першу стилістику — документальну фіксацію. Таким чином 19 березня 1895 року «історія винаходу кіно завершилася, почалась історія кіновиробництва» (цитата Бертрана Таверньє).

Наступний крок документалістики — фільм «Південь»: кінооператор супроводжує експедицію Шеклтона до Антарктиди, й так у 1913-14 роках створюється перший фільм-тревелог.

Жан Віго — можна сказати, документальний імпресіоніст («З приводу Ніци»,1930) і автор першого науково-популярного фільму «Таріс — Король води» (1931).

Кіно як пропаганда і водночас як особлива поетика: Лені Рифеншталь. Суперечлива особистість, але не знати про неї не можна. Разом із «Тріумфом волі» і «Олімпією» варто подивитися фільм «Прекрасне і жахливе життя Ленні Рифеншталь».

Що знімати про війну зараз: репортаж чи точку зору? Відповідь, наприклад, у роботах двох режисерів: «Listen to Britain», знятий у 1942 році Хемфрі Дженінгсом на замовлення Британского радіо, та «The Memfis Belle», знятий у 1944 році Вільямом Вайлером. У першому випадку це картина Британії, яка живе в небезпеці вторгнення. У другому — фантастичний за емоційністю фільм, знятий із кабіни бомбардувальника над Німечиною.

Кожен новий етап — новий рух, нове відкриття стилю, мови, технічного рішення, здатності висловлювання.

Перший документальний фільм, який отримав Пальмову гілку Канн, — «Світ тиші», який зняли Жак-Ів Кусто і Луї Маль. Дякуючи йому, документалістику почали сприймати як мистецтво і як особливу культуру донесення погляду на життя до людей.

Француз Жан Руш і американець Роберт Дрю перевернули світ репортажу, створивши стилістики «cinema verite» і «cinema direct».

А ще у 50-ті роки почалось переосмислення Другої світової війни, і вийшов документальний фільм «Ніч і туман» Алена Рене про операцію із депортації євреїв у Франції: саме в ньому вперше на екрані побачили Освенцим.

Схожий фільм, заснований на німецькій хроніці, випустив Міхаіл Ромм — «Звичайний фашизм» 1966 року. Це був перший фільм, який я показав студентам кіношколи цієї весни після відновлення офлайн-навчання (протягом перших півтора місяця після початку війни ми зустрічалися з ними в зумі і говорили не про кіно, а про життя). «Звичайний фашизм» — найактуальніша сьогодні картина.

Про те, чому документальне кіно іноді зовсім не торкає

Це в тому разі, якщо воно не торкає автора. Документалістика — це авторське висловлювання. Якщо автор щиро говорить про те, що у нього всередині, про те, про що він не може промовчати, ви завжди відчуєте це у фільмі. За будь-яким документальним фільмом ви завжди будете бачити автора. Фільм — це лише матеріал висловлювання, за ним стоїть особистість.

Про те, що важливіше в документальному кіно: підготовка чи імпровізація

Підготовка в документальному кіно обов’язкова: треба розуміти, що має відбуватися, куди піде фокус... Виняток хіба що такі події, як майдан: там справді траплялась робота без підготовки.

Інше питання — щоб ця підготовленість не порушувала природність існування людини.

Минули часи фільмування подій, нинішня документалістика розповідає свої змісти через стан людини, через знайомство зі світосприйняттям інших. Знати, що ти шукаєш, знаходити героя, встигнути ужитися з ним, дізнатися його історію — це і є підготовка. «Нахрапом» документальне кіно неможливо зняти.

Мусите підходити настільки близько, наскільки вас допускає ваш персонаж. Але для цього треба чітко розуміти, де та межа, за якою заважаєте людині існувати.

Про те, яким буде документальне кіно в 2050 році

Класним. Хто міг би хтось сказати у 1960 році, що в 2001-му буде фільм «Військовий фотограф» про війну в центрі Європи? Так само — хто 30 років тому міг передбачити те, що ми переживаємо зараз?

Часи змінюються, з’являються нові стилі в кіно, але документалістична суть незмінна: це увага до людини. Фіксація часу — це фіксація характеру людини. Документалісти працюють, щоби зберегти характери та ідеї. Не події. Події хай зберігає телебачення. Дуже багато ситуацій, коли одна доля вбирає в себе більше ознак часу і країни, ніж усі телевізійні репортажі разом узяті. Але наголошую: це моя особиста точка зору.

Про те, як знайти гроші на документальне кіно

Дуже часто документальне кіно працює на рівні елементарної довіри: ви шукаєте гроші і вам їх довіряють. Яким чином цю довіру сформуєте — питання до вас.

Документалістика — дуже індивідуальна річ: щоби знайти фінанси, треба просто знайти однодумця, спільника. Неправильно шукати продюсера, коли вам байдуже, до кого саме ви звертаєтесь.

До того ж існує чудова система збору грошей через інтернет: доведіть людям, що ви не схожі на 15 тисяч інших, і все буде гаразд. А як довести — залежить від вас.

Довідка: Володимир Оселедчик – режисер-документаліст, кіно- і телепродюсер, викладач Ukrainian Film School. Створив фільми «Вернісаж Івана Приходька»,»Час особистості», «Так і живемо».  Виконавчий продюсер студії «1+1» (1997-2002), генеральний продюсер тієї ж студії (2002-2005).

Член Національної Спілки кінематографістів України.