Цього літа державну підтримку кінематографії спіткав черговий скандал. Міністерство культури запропонувало нові правила пітчингів Держкіно, згідно з якими тепер під час конкурсу будуть враховувати попередні успіхи режисера та продюсера. Зокрема фінансові. Про схожі новації йшлося ще торік. Частина кінематографістів виступила проти подібних ініціатив. Інші групи їх лобіювали. 14-й пітчинг Держкіно, переможців якого презентували 6 жовтня, вкотре підлив оливи в цю дискусію. Навколо конкурсу було багато проблем, але для цієї історії важлива заява члена Ради з держпідтримки кінематографії Андрія Халпахчі. За його словами, під час обрання переможців пітчингу члени Ради опиралися, зокрема, «на досвід. Якщо, наприклад, попередні роботи учасників пітчингу не збирали гроші в кінотеатрах — це теж критерій і оцінка людини, яка претендує на державне фінансування».

У зв’язку з цим було би корисно подивитися, які ж із підтриманих Держкіно фільмів заробили найбільше грошей. Для початку цікавий факт: з 2014 до 2019 року організація профінансувала 224 стрічки на суму 1,6 млрд гривень. У прокаті вони разом принесли 265,5 млн. Трошки більше 16% від витрат.

Для створення рейтингу використаємо звіти Держкіно (тут зазначені бюджети стрічок та обсяги державної підтримки) за останні п’ять років і топ найуспішніших українських фільмів від DzygaMDB (тут зазначені касові збори в Україні). Усі зазначені дані актуальні на 19 жовтня 2020 року.

Найуспішніші українські фільми, які отримували фінансування від Держкіно у 2014–2019 роках

* Стрічку профінансували у 2013 році.

** Фільм також отримав кошти на польському пітчингу.

Із цього списку можна зробити кілька очевидних висновків. Про «прибутковість» українського кіно можна говорити хіба що з іронічною посмішкою. Тільки три перших фільми із цього списку вийшли «в плюс»: зібрали в кінотеатрах більше грошей, ніж витратили на виробництво. Це мінімально необхідна умова, адже половину вартості квитків забирають кінотеатри. 80% найуспішніших українських фільмів, проспонсорованих Держкіно, примудрилися зібрати навіть менше, ніж коштували. 45% стрічок зібрали менше, ніж взяли в держави. Варто зазначити, що йдеться про внутрішньоукраїнські збори, а деякі з цих фільмів мали прокат за кордоном.

Найуспішніші українські фільми, проспонсоровані Держкіно, — це маргінальні комедії. Якщо забрати критерій державної підтримки і подивитися на просто найуспішніші українські фільми, то в топдесятці буде сім комедій.

Крім комедій, в Україні якісь гроші можуть заробити військові драми й дитячі твори. Успіх перших пояснюється, зокрема (але не виключно), патріотизмом. Других — необхідністю купувати квитки «для всієї сім’ї». А так фінальний сценарій «Кіборгів» не до кінця подобається навіть сценаристці «Кіборгів».

До речі про «Кіборгів». Ця стрічка Ахтема Сеітаблаєва свого часу поставила гривневий рекорд зборів часів Незалежності. А потім його ж «Захар Беркут» зібрав утричі менше власного бюджету. Це до історії з рейтингуванням режисерів.

Хоча деякі з учасників топу доволі успішні, вони все одно губляться на фоні закордонних прем’єр. «Я, ти, він, вона» — найкасовіший український фільм узагалі, але був лише 14-м в українському боксофісі 2019 року.

Якщо говорити про зв’язок між прибутками та якістю стрічок, то на простому прикладі: лише 30% наведених фільмів отримали принаймні одну відзнаку Української кіноакадемії. «Кіборги» та «Мої думки тихі» виграли нагороду як «Найкращі фільми». Лише одного з учасників топу — «Поводиря» — Україна відправляла на «Оскар». Тому ми лишили його в рейтингу, хоча фільм отримав фінансування ще в 2013 році. При цьому, що цікаво, історія з номінацією «Поводиря» була, мабуть, найскандальнішою в скандальній історії участі України в «Оскарі».

Продовжувати топ найуспішніших українських фільмів, проспонсорованих Держкіно, далі двадцятого місця немає сенсу. Адже зі зборами у 5 мільйонів гривень можна говорити про непоганий ютуб-канал, але не кіновиробництво.

Що робити?

Українське кіновиробництво потрібно підтримувати. Але робити це розумно.

По-перше, в жодному разі не виділяти кошти лише прибутковим стрічкам. Інакше чиста математика призведе до кіновсесвіту «Скаженого весілля» чи кросоверу персонажів DZIDZIO. Як платник податків, я гірко плакав, коли дізнався про перемогу ТОВ «Дзідзьофільм» на останньому пітчингу. Дотаціями є сенс підтримувати жанрове різноманіття та працювати на розбудову ринку.  Україні потрібні розумні детективи, гостросоціальна сатира, політичні драми, історії про журналістські розслідування. Усі ті речі, які не коштують багато грошей, але насичують ринок сенсом. Не надривною тугою буття (привіт, антології дисидентів), а саме сенсом.

По-друге, щоб українське кіно ставало кращим, можливо, є сенс виділяти гроші не тільки продюсерам та режисерам. А, наприклад, віддати частину коштів на підготовку акторів. Бо фільмів стає більше, а Станіслава Баклана — ні. Та й театр у кіно радше відлякує глядачів. Також держава може почати програму розвитку української індустрії практичних та комп’ютерних ефектів. Не знаю, як вам, а мені досі сниться той ведмідь із «Захара Беркута». Україна ніколи не почне достойно знімати дорогі та справді прибуткові жанри (екшени, фентезі, фантастику, історичні драми, супергероїку), якщо в нас не буде домашніх студій спецефектів. Адже типовий зроблений у Голлівуді блокбастер коштує утричі більше, ніж Держкіно виділило фільмам за останні п’ять років.

По-третє, є сенс дослідити проблему з боку глядачів. В українській глибинці просто немає кінотеатрів. Або кінотеатри є, але вони в такому стані, що поступаються домашньому перегляду. Це правда для Білої Церкви — найбільшого за населенням міста Київської області. Можливо, український ринок занадто потерпає від піратства. Можливо, українське кіно страждає від презумпції вини з боку глядачів, бо час від часу в кінотеатрах виходять фільми «Кварталу». Принаймні гроші в українців точно є, адже останні «Месники» якось зібрали 150 мільйонів гривень. З іншого боку, за даними Богдана Батруха, засновника кінодистрибуторської компанії B&H Film Distribution, станом на 2018 рік кінотеатральні зали були заповнені в середньому на 17–24%. Це проблема, і її треба вирішити.

Коротше кажучи, хоча виробництво фільмів — це, безперечно, фундаментальний для кіноіндустрії вид діяльності, він далеко не єдиний. І якщо ми справді бажаємо українському кіноринку добра, то повинні інвестувати розумно. Виділяти чергові тридцять мільйонів на «Захарів Беркутів» — усе одно що викидати ці гроші. Це просто занадто смішна сума для такого кіно. А віддавати перевагу авторам «Скаженого весілля», бо їхні ультрадешеві комедії заробляють більше, ніж коштують, — це неповага до кіно як явища. Обидва ці приклади ніяк не розвивають ринок. Провальні карликові епопеї тільки розчаровують глядачів. Конвеєрні комедії маргіналізують українські стрічки в принципі. Хоча в рейтингу вони на формальній вершині. Загалом, було б добре довірити розподіл державних коштів експертам. Які комплексно врахують і користь для ринку, й потенціал та досвід авторів, іінтереси глядачів. Але цього року така рекомендація звучатиме як знущання.