Напередодні Дня захисника України редакція «НВ» визначила 13 тематичних документальних та художніх стрічок. Деякі з них, як-от «Погані дороги» Наталі Ворожбит та «Атлантида» Валентина Васяновича, ще не були в офіційному українському прокаті. Значну частину з них 14 жовтня показали в ефірах «1+1», «Україна», ICTV.

Загалом у цей тричі святковий (додайте Покрову та День українського козацтва) день згадані канали та «UA: Перший» і «UA: Культура» віддали свої ефіри, включно з праймом, частково або повністю під українське кіно. Телевізійні рейтинги показаних стрічок з’ясував й оперативно опублікував на своїй сторінці у Facebook член Ради з державної підтримки кінематографії України Cергій Зленко. Всі стрічки, окрім хіба що «Правил бою» Олексія Шапарєва, створено за підтримки Держкіно протягом трьох останніх років. «Додому» Нарімана Алієва мав підтримку цього відомства хай не на стадії виробництва, але – на етапі промоції та прокату (а на створення фільму 80% бюджету надало Міністерство культури за програмою патріотичного кіно).

Таким чином, телевізійний день 14 жовтня 2020 року довів: українське кіно, створене за підтримки Держкіно, затребуване. Має аудиторію, вимірюється рейтингами. Ще й змагається ними, конкурує між собою.

За законами кінодраматургії, це може вважатися третім, фінальним актом драми, що розгорнулася за тиждень до того, 6 жовтня. Державне агентство України з питань кіно оприлюднило результати 14-го пітчингу. Чим викликало ідеальний шторм для хисткого, благенького, склепаного, зліпленого і зшитого з того, що було, суденця з назвою «Українська кіноіндустрія».

Детально перебіг скандальних подій і всього, що їм передувало, виклала у свої публікації режисерка Жанна Максименко-Довгич. Але першу хвилю шторму викликала не вона і навіть не Українська кіноакадемія, яка вимагає скасувати результати пітчингу.

Усе почалося зі сценаристів, чиїм дітищам спершу пощастило потрапити на перші місця. А потім їх звідти усунули. Авангард обурених склали два сценарних тандеми – Брати Капранови та Артемій Кірсанов із Сергієм Дзюбою плюс сценаристка та письменниця Ірен Роздобудько. Їхні заяви й дописи емоційні, але ці емоції били точно в ціль – залучили до баталій у соцмережах аудиторію, котру прийнято визначати патріотичною. Бо зарубані Радою з держпідтримки кіно проєкти, до яких прямо причетні згадані автори, тематично стосувалися, відповідно, Майдану, біографічних стрічок про співачку Квітку Цісик та письменницю Олену Телігу.

За хвилею обурених загубився допис на цю ж тему режисера Любомира Левицького. Того ж фатального дня, 6 жовтня, він написав у Facebook наступне: «Сьогодні Рада з державної підтримки кінематографії “визнала” наш фільм “Капітан Україна” не потрібним країні. Проект, розрахований на рекордні касові збори, не отримає державної фінансової підтримки». І далі замість звинувачень: «Наша місія – розвивати кіно, в якому українці не страждають, а перемагають. Тому що наша місія – ставити рекорди бокс-офісів. І гордитися, що в Україні можна мати на екрані свій власний “Голлівуд”. А гроші, яких ми виявились не достойні, ми знайдемо в бізнесі».

Таким чином, маємо дві спільноти незадоволених. Перша звинувачує Держкіно в зазіханні на патріотичний сегмент і свідому його зачистку. Друга закидає Держкіно небажання підтримати проєкт, який, на переконання авторів, на виході збере найбільший бокс-офіс за всю історію українського кіно. Формально обидві дії розходяться з цілями, які Держкіно ставить перед собою і які втілює в життя Рада з держпідтримки кіно.

Рада врахувала побажання експертів. Але пояснює: змушена була ухвалити рішення, що не повною мірою збігаються з їхніми оцінками. Бо закон «Про державну підтримку кінематографії» передбачає всебічну оцінку за певними критеріями. Серед них – досвід заявника як виробника фільмів та економічні результати, зокрема – касові збори вироблених фільмів.

Тепер давайте зведемо докупи сказане вище. Фронтменами скандалу є автори, чиї проєкти подавалися в категорії «Фільми для широкої глядацької аудиторії». І це – перша маніпуляція в цій історії. Адже жоден творець у світі не декларує свій проєкт як такий, що потрібен лише його друзям та родичам. Й артхаус теж претендує на увагу фестивальної публіки та просунутих поціновувачів кіно.

Також усі проєкти, довкола яких ламаються списи, підпадають під категорію «патріотичного кіно». Це – друга стабільна маніпуляція, яка дозволяє невігласам та проросійськи налаштованим персонажам ділити твори на сорти. «Патріотичний» сегмент, показаний 14 жовтня в ефірах провідних каналів, зазвичай маркується як третьосортний. Хоча будь-яке кіно, вироблене в Україні українцями коштом держави Україна апріорі є патріотичним незалежно від жанру.

Але це – вершина айсберга. Бо підводна його частина – основа маніпуляцій. Бо зачіпає тему касових зборів і переводить розмову про важливість кіно як національного продукту у вороже українській культурі політичне середовище. Зокрема, депутат від «Слуги народу» Євген Брагар, той самий, який пропонував продати собаку й заплатити за газ, у лютому цього року заявив: «Патріотичне кіно не треба фінансувати з державного бюджету, бо воно не окупає себе в прокаті» Те саме, але вже у вересні, заявив не менш, а навіть більш скандальний «слуга народу» Максим Бужанський, коментуючи у Facebook пітчинги фільмів для широкої аудиторії й навіть виклавши фрагмент відео з презентації проекту «Червоний. Вогняне коло».

Член Ради з держпідтримки кіно Сергій Зленко, який не полінувався оприлюднити рейтинг українських фільмів, мимоволі підіграв таким, як Брагар і Бужанський. Бо теж згадав словосполучення «касові збори» 13 жовтня в коментарі 5-му каналу. Але в такому разі не зовсім зрозуміле ставлення як пана Зленка, так і його колег до тих українських стрічок, котрі були показані в ефірах кількох каналів. Причому три з них – рейтингові.

Ось вам згаданий вище третій акт драми. Якби три попередні роки Держкіно не підтримувало виробників «Кіборгів», «Черкас», «Червоного» і «Крутів 1918», ці та інші фільми просто не були би створені. І на День захисника України, на важливе державне свято, мільйонам глядачів не було би, що показати. Не було би про що говорити, про що писати в соцмережах. Але головне: жодна із цих стрічок не окупила себе в прокаті.

Так, були різні суми зборів, від 2,5 до 23 мільйонів гривень. Проте в кожному разі, навіть у випадку із «Захаром Беркутом», не вдавалося покрити через касу й половини бюджету. Не забувайте: фільм окупає себе, коли збирає суму втричі більше, ніж заявлений бюджет. В Україні, якщо говорити про стрічки, підтримані Держкіно, таких аж дві. Обидві – комедії, «Скажене весілля». Причому, студія-виробник завжди просила в держави менше половини від загальної суми витрат. І в кожному випадку повертала гроші. Удвічі вищі за виробничий бюджет збори (71 млн грн) зібрала ще одна комедія, підтримана Держкіно – «Я, ти, він, вона». І її творці повернули державі найбільше коштів. Станом на тепер збори від трьох згаданих комедій в Україні за три останні роки справді найбільші.

Що це означає, якщо розглядати поняття «широка аудиторія» та «касові збори» буквально, як наріжний камінь та головну причину рішення Ради з держпідтримки кіно? А те, що, керуючись цим принципом, Держкіно повинно виділяти кошти лише на три комедії. Гаразд, на чотири, бо не слід забувати про Дзідзьо (Михайла Хому) як потужного гравця на цьому полі, і він фінансування від держави на свою нову комедію із собою в головній ролі отримає.

Чи погано це, чи злочин, чи скандал? Ні. В жодному разі. Так само я переконаний у тому, що інші комедійні проєкти – переможці пітчингу, «Смак свободи» (просили 27 млн), «Сім бажань» (отримають 21 млн) та «Дон Жуан із Жашкова» (отримають 24,9 млн) будуть створюватися професійними командами. Але раптом вони покажуть не зовсім веселий результат прокату? До речі, Дзідзьо теж від цього не застрахований. Та й до «Скажене весілля – 3», не дай Бог, припливе «чорний лебідь». Що робити? Більше не фінансувати комедій з державної скарбниці?

Рада, яку вже встигли піддати анафемі колективних листів, насправді ухвалила низку правильних рішень. Зупинивши поступ проєктів, утілення яких у тому вигляді і з тими виконавцями, які були заявлені, не призведе ні до чого хорошого. Рада й Держкіно можуть і навіть мають право керуватися власною логікою.

Проте опція «касові збори» повинна бути викреслена з переліку пріоритетів та аргументів «за» чи «проти». Окупність кіно – це поки, на жаль, не про Україну. І цю думку не так давно озвучив заступник міністра культури Ростислав Карандеєв.

Боюся робити взагалі якісь прогнози щодо проєктів-переможців «Мирний 21» та «Ольга». Знову ж таки, фільми потрібні. Проте це не комедії. Отже, ризик не окупити себе в рази зростає. Але якщо Держкіно розуміє такий ризик – чому інші проєкти відхилені з тієї ж причини: люди не підуть, зборів не буде, аудиторії нема?

Україна, попри сподівання Любомира Левицького, ще не має й довго не матиме свого Голлівуду. Де, до речі, левова частка створених фільмів не окупає себе. Єдиний залізний аргумент – у Голлівуді на кіно не витрачають державні гроші. Але там студії дбають про підтримку свого продукту.

Натомість держава Україна обмежується тим, що виділяє кошти на кіно. Але більше нічого на жодному рівні не робить для того, щоб кіно стало доступним – якщо не в маленьких містечках, то бодай в обласних центрах та спальних районах Києва! Держава може захистити свої інвестиції в єдиний спосіб: припинити їх, обмежити, шукати причин не давати грошей, ставити додаткові умови тощо. Зокрема, на сумнівній підставі неприбутковості фінансування.

Проте кіно в Україні має таке саме значення, як освіта, медицина й армія. Усе це фінансується державою, а окремі статті взагалі захищені від ліквідації. А той факт, що кіно – частина державної політики, й передусім – так зване «патріотичне», просвітницьке, – не враховується або без лихої думки, або через нерозуміння місії кіно, або, навпаки, з розумінням, навмисне.

Дуже важливо, що переважна більшість стрічок, показаних 14 жовтня, відбулася саме завдяки державній підтримці. Звісно, є окремі цехові питання по кожному з відхилених проєктів. Але з переліку цих питань однозначно треба видалити оті самі «касові збори». Любомирові Левицькому ніхто не заборонить мріяти про них. Проте українська кінотеатральна й інформаційна реальності інакші. Знаючи результат наперед, особливо тепер, коли Голлівуд переносить релізи та б’є на сполох, такою опцією найпростіше маніпулювати, щоб зупинити кіногалузь.

Ілюстрація - litobozrenie.com