Два тижні в українському прокаті йде фільм Михайла Кострова «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке». Критик Ярослав Підгора-Гвяздовський встиг назвати стрічку ерзацем, підборкою та зразком маніпуляцій довкола теми патріотизму. На побачену кінознавцем маніпуляцію за перший — довгий — вікенд повелося майже 30 тисяч глядачів. Завдяки їм кінотеатри продали квитків на 2 млн 760 тис. 996 грн., далі буде.

Із паном Підгророю-Гвяздовським, сам того не знаючи, сперечається український сегмент фейсбука. Патріотична спільнота закликає українців іти в кіно, поки фільм є у прокаті. Нагадує: сеанси в регіонах нечисельні й розписані в незручний час. Милостиво пробачає архаїчні спецефекти, декорації Пирогова, акуратно пошите й чистеньке козацьке вбрання. Зали на «Хоругву» заповнені більш як на дві третини, якщо великі, і вщент, якщо на 30–40 місць. Автор сценарію Сашко Лірник (Олександр Власюк) через соцмережі оголошує: «Ми зробили їх разом».

Наочний той рідкісний випадок, коли костюмне українське кіно, створене — тут погоджуюся з критикою, — більше у форматі перенесеної на кіноекран телевізійної постановки зразка середини 1980-х, — не викликає обурення в експертів фейсбука. Тим болючішою буде для них істина. Фільм, який за короткий час встигла полюбити частина свідомої, проукраїнські налаштованої аудиторії, маючи позитивний мережевий «сарафан», провалився у прокаті. Причому з формальної точки зору — з тріском.

Оголошений бюджет стрічки — 31,8 млн грн, Держкіно профінансувало 100 %. Як оцінювати кіно, котре сподобалося — та не окупилося? Підтримувати за правильний дух — чи сварити за марно витрачені «наші гроші»?

«Пекельна хоругва» — перший український фільм, який вийшов у прокат у 2020 році. Показаний ним результат неодмінно буде враховано наприкінці року у традиційному інформаційно-аналітичному звіті, що їх уже не вперше готує «Media Resources Management» і незмінно представляє Артем Вакалюк. Наприкінці минулого року під час круглого столу, присвяченого стану та перспективам українського кінопрокату, «MRM» уперше показали ширшу картину — частка українського кіно у вітчизняному кінопрокаті за п'ять останніх років, від 2014-го.

У цифрах бачимо невпинне зростання. Процес напряму залежить від кількості випущених стрічок. Якщо 2014 року наше кіно зібрало загалом 19,3 млн грн., і хедлайнерами прокату були «Незламна» й «Поводир», то п'ять років потому крива збільшується без малого вдесятеро — 184,733 млн грн. За 11 місяців 2019-го. Хоча, за даними «MRM», пік зростання бокс-офісу українських релізів припав на позаминулий, 2018-й (198,936 млн грн.)

Маємо берег, від якого найкраще штовхатися, якщо є бажання об'єктивно оцінювати стан українського кіно. Бо поки що невтаємничені взагалі нічого не розуміють. Вони вимагають від українських стрічок голлівудського розмаху, протиставляючи «Фокстера і Макса» продукції студії «Disney», та лають «Крути 1918» і «Таємний щоденник Симона Петлюри» рівно за те, за що славлять «Пекельну хоругву», а раніше — «Поводиря». Натомість особи, від яких залежить подальший, бажано позитивний та поступальний розвиток індустрії, не бачать у подібних підсумках нічого, крім нудних цифр. На основі чого й роблять висновки про успіхи та провали.

А кінопрокатники до всього досі підходять до українських стрічок за будь-яким критерієм, окрім глядацького інтересу. Очевидна ж математика, порахуйте з калькулятором. Частка українського кіно зросла за п'ять років із правдивих одиниць до десяти, а з 2017-го по 2018-й — взагалі втричі (77,43 млн грн. Та 198,936 млн грн. відповідно). Ці гроші українці вже несуть і далі готові нести в кінотеатри. Відмовлятися від мільйонів означає визнавати небажання працювати з українським продуктом та орієнтованим на нього глядачем індивідуально. Небажання, своєю чергою, витікає з невміння. Ніхто не закликає відмовитися від голлівудських франшиз на користь української «бюджетки». Тут волання самітника в пустелі: на українському кіно теж можна заробити, і треба цього прагнути.

Наріжний камінь, справді прокля́те питання, яким у будь-якій розмові про бокс-офіс українських фільмів б'ють наповал: повернення витрачених на виробництво коштів. Програма-мінімум — вихід у нуль. Програма-максимум — заробити. Це логічно, бо кіно й виникло як бізнес. За можливість потрапити на сеанс від 1895 року люди всюди, де відкривалися місця для показів, платили гроші. Пікантність української ситуації — у фактичній відсутності власної індустрії та безальтернативності держави як єдиного інвестора.

До 1997 року кіно якось жило на залишках радянського ресурсу, й то — не фінансового. Стрічки знімалися, навіть десятками, та, за окремими винятками, у прокат не виходили. У кращому разі мандруючи фестивалями й заповнюючи ранковий, нічний та офіційний телеефіри в дні державних свят. Українець просто на покоління втратив звичку ходити в кіно на український фільм на дозвіллі.

Від 2014-го воно вступило в боротьбу за глядача. За п'ять років досягло певних успіхів, навіть спромоглося на прорив. За всіма законами логіки, подібний стан речей приречений стати об'єктом маніпуляцій. Несвідомих та підсвідомих — засобами та вустами чисельних фейсбук-експертів. Цілком свідомих, цинічних — з боку державних чиновників і конкурентів, які на шостому році розвитку індустрії агресивно штовхаються ліктями.

«На що витрачені наші гроші!» — волають соціальні мережі, розбираючи по кісточках минулорічні «Крути 1918» та «Забороненого», хоча до байопику про Василя Стуса ставлення все ж таки трошки прихильніше. Оприлюднена ж «MRM» статистика виводить згадані стрічки на десятку лідерів прокату українських фільмів-2019 (6-те та 8-ме місця відповідно). А «Чорного ворона» майже не лаяли. Проте стрічка на п'ять позицій нижче «Забороненого». Що єднає згадані фільми? Історична тематика, великі за українським мірками бюджети і… бокс-офіси, котрі за сухим математичним підходом дають противникам усі підстави звинувачувати творців у провалах.

• «Крути 1918»: загальний бюджет майже 52 млн грн., частка держави — маже 26 млн, бокс-офіс — трохи більше 7 млн грн;
• «Заборонений» — загальний бюджет 39 млн, частка держави — майже 20 млн, збори — трохи менше 7 млн грн;
• «Чорний ворон» — бюджет 20 млн, частка держави — близько 10 млн, заробили майже 3,5 млн.

У критиків із соцмереж і нового керівництва Міністерства культури логіка однакова, більшовицька, сталінська: «Дайош касу! Фільм або шедевральний. Або — ніякий!» А Мінкульт уже розробляє принцип, згідно з яким витрачені державою кошти мають повертаються. Інакше рейтинг продюсера падає. Він не впорався із завданням. Більше від Держкіно грошей він не отримає. Невже це означає поставити на паузу фінансування важливих для України історико-героїчних фільмів?

Але глядач-патріот дістане удар під дихало й буде непозбувно збентежений, дізнавшись: «Поводир», який посів тоді верхню сходинку за підсумками прокату українського кіно, насправді себе не окупив. Різниця між затратами й заробітком становила близько 2 млн грн. на користь витрат.

Інший приклад — «Кіборги»: зібрані 23 із гаком мільйони у прокаті все одно становлять трохи менше половини від заявленого бюджету. Свіженький «Захар Беркут», найочікуваніший реліз 2019 року, вибився в беззаперечні лідери — 35,5 млн у прокаті. Далеко, на двадцять (!) мільйонів позаду — «Свінгери-2». Проте бюджет фільму-лідера — без малого 120 мільйонів, поки найдорожча українська стрічка. І в ньому так само «зашите» державне фінансування.

Звідси — питання, з відповіддю на яке доведеться досить скоро визначатися всім учасникам процесу розвитку кіноіндустрії та фейсбук-експертам: що таке для українського кіно провал, а що — успіх.

Такі різні за якістю минулорічні фільми, як «Ціна правди» (почесне 3-тє місце), «Крути 1918», «Заборонений» і «Чорний ворон» йдуть за підсумками року майже голова до голови. Можна сперечатися, чи розраховані вони на ту глядацьку аудиторію, яку прийнято уявляти широкою. Але не посперечаєшся з іншою математикою: малобюджетні комедії, частина з яких незалежна від грошей Держкіно, займають, крім «Свінгерів-2», ще нижчі позиції.

Тут треба трошки про сакральні комедії. Існує стійкий міф про їхню й тільки їхню окупність в Україні. Тож ставку найкраще робити на них. Загалом успіх локальних комедій — європейська тенденція, це треба прийняти. Але за п'ять останніх років в Україні прибутковими стали дві стрічки із Дзідзьо, «Інфоголік», обидва «Свінгери» і «Скажене весілля» — єдиний із названих фільмів, де була частка Держкіно. Тому бюджети обох «Весіль» значно більші від незалежних комедій.

Особняком стоять стабільно рентабельні комедії від «Студії Квартал`95». А «Я ти він вона» — абсолютний лідер прокату нової доби, який окупив виробництво. Проте у світлі останніх політичних подій у нашій країні ризикну дати прогноз. Кварталівські комедії без участі актора Володимира Зеленського мають шанс значно поступитися «Скаженому весіллю» та його аналогам.

Висновок із наведеної вище порівняльної математики дуже простий. Немає ніякого «бездумного витрачання державних коштів». Не треба нічого оптимізовувати і скорочувати. Навпаки, стрімке зростання як частки українського кіно, так і частки бокс-офісів — наслідок збільшення, а не зменшення кількості створених фільмів. І левова частка тут — кошти Держкіно, тобто української держави.

Оцінка фільму за результатами зборів зараз не на часі, бо доведеться визнати: «Свінгери-2» потрібніші за «Ціну правди», що повний абсурд. Стрічка, яка сподобалася певній частині фейсбука, має право не окупити себе у прокаті. Адже пересічний фільм, незалежно від жанру, з різних причин не має можливостей стрибнути вище, ніж «Захар Беркут», «Кіборги», «Скажене весілля» і поки що — кварталівські геги.

Коротше кажучи, успіх окремо взятого українського фільму поки що не вимірюється в Україні критерієм «бюджет — бокс-офіс». Такий вимір бажаний. Цього треба прагнути. Але без кількості в нашому випадку не буде якості. Й жодне «рейтингування» продюсерів не збільшить кількість залів. І заміна «поганого» на «лояльного» не збільшить чергу біля каси.

На фото: кінотеатр КІНО42

Фото: 86prokat