Тернопіль зустрів всеукраїнський десант із продюсерів, режисерів, акторів та інших дотичних до кіно людей несподіваним сонечком, але й потужним вітром, і наступні дні символічно це потрактували: кінематографістів приймали тепло, та вітер змін помітно поміняв форум.

«Фестиваль» як щось широке і святкове остаточно став «форумом» – майданчиком для спілкування і представлення. «Всеукраїнский» став «міжнародним». А неймовірна кількість локацій, де минулими роками проводилися майстер-класи, кастинги, дискусії та покази, зменшилися фактично до одної головної – УД «Перемога», повністю реконструйованої. Перенесення показів з кінотеатру «Сінема-Сіті (Подоляни)» мало логіку – географічно досить віддалене від центру міста та від головних локацій форуму місце з незручним і нешвидким способом добратися до нього робили кінотеатр неконтрольованою локацією, що й частково пояснювало вкрай малу кількість глядачів, викликаючи запитання, чи знає про все це глядач.

Натомість цього року практично всі покази мали переповнені зали. З одним суттєвим поясненням: глядачами були не добровільні мешканці міста, а зобов’язані школярі, яких приводили в межах «спеціальних уроків». А це у свою чергу стало можливим і через календарну зміну форуму, цього року проведеного в будні в листопаді, а не як минулого року – на вікенд у грудні, після Миколая.

Переформатування кінофоруму в Тернополі можна пояснити різними причинами. «Пошук форми», як це назвав замголови мера міста і голова Тернопільської кінокомісії Леонід Бицюра, зумовлений і економічними чинниками, і суто практичними. Адже амбіції форуму або не дуже підтримувалися глядачами, або глядач був не надто про ці амбіції поінформований, і порожні зали слугували цьому доречним підтвердженням. Цьогоріч глядач з’явився, та характеризується він інакше. Фактично на фестивалі повністю анульовано комерційну складову, а сам форум став 100% просвітницьким. І це не так уже й погано, адже йдеться про поінформування мас, до українського кіно мало залучених. Надаючи школярам безкоштовний доступ до великої кількості художніх і документальних повнометражних і короткометражних фільмів українського виробництва, можливо принаймні показати ширину і глибину вітчизняних зразків, аби молодь знала і могла орієнтуватися в майбутньому.

Ексголова Держкіно Катерина Копилова та голова Тернопільської кінокомісії Леонід Бицюра

Реакція школярів – ніби зовсім і не добровільно запрошених – виявилася напрочуд активною, не кволою та позитивною.

Наприклад, 55-хвилинний документальний фільм Тараса Ткаченка «Шлях до світанку» став (принаймні, для мене) неочікуваним підтвердженням максимально щирого емоційного сприйняття 12-13-річною аудиторією складних, драматичних і навіть трагічних історій українців, висланих 1947 року на Колиму, до Сибіру чи в Казахстан. Зібраний з біографій, промовлених самими депортованими, вже 80-90-річними, які дивом ще залишились живими, фільм показує дикі радянські злочини проти людяності, ідеальні як факти для нового Нюрнберзького процесу над СРСР і всіма його керівниками. Як забирали до таборів цілі сім’ї з малими дітьми, як масово помирали і менші, і старші під час етапу, як знущалися з українців і як вони боролися в таборах, складених, за свідченнями істориків, на 40-45% саме з українців. І аудиторія це сприймала не як якісь-там-віддалені-від-них-історії-незрозумілих-людей, а болючу правду про своїх і своє минуле, і близько до серця. Підлітки, які сидять у телефонах, ґаджети та іграх, невідривно дивилися фільм, роблячи «непомітні» рухи, аби витерти сльози.

А після 29-хвилинної документалки «Жива УПА. Я не з неба» Марічки Яремчук, що розповідала про 95-річного сотенного Української повстанської армії Мирослава Симчича на псевдо Кривоніс, зал просто зірвався оплесками на фіналі. Але апогей глядацького захвату був на художній короткометражній стрічці Максима Мельника One Life, певно, через те, що фільм знімався на мобільний телефон, мав науково-фантастичний сюжет з комп’ютерною графікою наприкінці і, головним чином, через тернопільське походження режисера. З цікавою історією від першої особи (як у «шутерах»), стрічка виглядала доволі аматорською, особливо у порівнянні, бо ж «телефонне» кіно вже 8 років крокує світом, і стрімко переросло аматорство, зважаючи на роботи Джафара Панахі, Мішеля Гондрі, Пак Чхан-ука і Стівена Содерберга. Проте для Мельника, людини без спеціальної освіти і режисера тільки другої короткометражки, до того ж із мізерним бюджетом, таке кіно – верх супротиву обставинам і виклик непрофесійності та фантазії, за що можна плескати і вже уявляти незле майбутнє.

Максим Мельник та актори його фільму One Life

Поза тим, цьогорічний форум став і могутнім представленням можливостей кіно за підтримки Українського культурного фонду та Тернопільської кінокомісії (те, що 90% всього кіно створено за фінансування Держкіно, годі говорити – і так зрозуміло). 35 фільмів та мультфільмів, показаних у межах форуму, демонструють кінематографію зі своїми злетами і провалами, а в додатку з представленнями майбутніх проектів і людей, які пишуть для кіно, роблять кіно чи його популяризують, форум вийшов повним як наваристий борщ. Запрошені були обидва колишні очільники Держкіно, скандальні продюсери і письменники-скандалісти. Демонструвалися фінансово та художньо провальні фільми разом з лауреатами фестивалів та улюбленцями критиків – нехай глядач визначає сам.

На дискусії «Майбутній розвиток українського кіно: рівні визначення успіху стрічки» порушили тему критеріїв, за якими треба вибирати, кому давати гроші на виробництво фільмів, а кому ні. На репліку про неможливість підтримки режисера, що зняв перед цим один, два чи, тим паче, три провальних стрічки, Пилип Іллєнко навів приклад Сергія Параджанова: мовляв, перед «Тінями забутих предків» він зняв три малопомітних твори. Чи коректно було витягати з минулого геніального Параджанова, коли натяк був на Олексія Шапарєва із сьогодення – це вже інше питання. Головне, що таке обговорюється, що проблемні фільми можуть і мусять виставлятися на дискусіях, аби намагатися не повторити прикрих розчарувань, на кшталт «Поліни і таємниці кіностудії» чи «Забороненого» (також, до речі, показаних на форумі).

Ексголова Держкіно Пилип Іллєнко

Як протиставлення вище згаданих фільмів та їх творців був оскарівський лауреат, колишній харківчанин, а з 60-х років – американець, Євген Мамут, один з героїв-спікерів документального фільму режисера, сценариста та кінознавця Станіслава Сукненка «З України до Голлівуду». У свій час Мамут отримав «Оскар» у команді творців спецефектів за фільм «Хижак», для якого він придумав камуфлюючий ефект невидимості інопланетного воїна. В Україні він представив прем’єру в Києві, а потім і в Тернополі, виявляючи помітну доброзичливість – певно, в Америці кінематографістам живеться краще, ніж в Україні.

Євген Мамут із творцями фільму «З України до Голлівуду»

А про те, що нашим кінематографістам часто буває непереливки, знають навіть школярі, причому вже з перших класів. Інакше як пояснити, що на майстер-класі Віктора Андрієнка, який показував мультфільм «Цар Плаксій і Лоскотон» та презентував 10 хвилин з майбутнього фільму «Легенди Чарівнолісся», з аудиторії першачків пролунало таке серйозне: «Нащо воно вам треба?» (під «воно» малося на увазі важке і марудне акторство). Й Андрієнко пояснював природу актора і радість актора, радість від реакції публіки і навіть від таких от питань.

Віктор Андрієнко

У загальному підсумку тернопільський Film Wave залишив суперечливі враження: позитив від окремих частин програми і подив від інших частин, від загальної розхристаності, від школярів замість глядачів тощо. Втім, на віднайдення свого вектору, свого обличчя в Міжнародного кінофоруму Film Wave є непогані шанси. А наступний, п’ятий рік вимагатиме чіткості й більшого ефекту, коли вже не можна буде вдарити новим обличчям в багнюку.

Фото надані організаторами фестивалю