Із 22 по 30 березня в Києві тривав 16-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. У рамках фестивалю показали фільми — переможці Civil Pitch — конкурсу для молодих режисерів та громадських активістів, який було оголошено рік тому.

Docudays UA надав можливість українським документалістами попрацювати із представниками громадських організацій та разом створити короткометражні фільми на гостросоціальні теми. У результаті з понад 90 заявок організатори конкурсу обрали проекти чотирьох режисерів, які отримали по 5,5 тисяч доларів від програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID). Уже за рік режисери представили готові роботи.

Про деталі конкурсу та його результати «Детектор медіа» поговорив із координаторкою проекту Civil Pitch Дар’єю Бассель. Вона розповіла, що метою пітчингу було створення активістського документального кіно на теми, що не є центральними в суспільстві, але від того не менш важливі.

«Це кіно імпакт, тобто впливу. Воно розповідає про людей, які змінюють цей світ, і про труднощі, з якими вони стикаються. Проект був задуманий як платформа, в рамках якої активісти діляться унікальними історіями зі своєї практики, а режисери — знімають по цих історіях кіно. Нам було важливо підняти в рамках цього проекту теми, які не завжди у фокусі суспільної уваги», — пояснила вона.

Учасникам конкурсу було запропоновано широке коло тем: від гендерної ідентичності до боротьби з корупцією, в результаті було обрано проекти про активіста-підлітка, секс-робітницю, біженців та збереження архітектурної пам’ятки.

Менторами пітчингу виступили українська режисерка Катерина Горностай та режисер, арт-директор фестивалю Docudays UA Роман Бондарчук. Разом із Дар’єю Бассель вони зустрічалися з авторами фільмів, дивилися матеріал, коментували його. «Десь ми просто обмежувалися фідбеком, а десь — допомагали контактами або, наприклад, сідали разом за монтаж. Усі чотири фільми мені здаються дуже вдалими. До речі, один із них, а саме “Колір фасаду — синій” Олексія Радинського вже запросили на МКФ в Оберхаузені», — розповіла координаторка проекту.

«Детектор медіа» розпитав у чотирьох режисерів — переможців пітчингу, як вони обирали теми для своїх фільмів, із якими громадськими організаціями співпрацювали та яким став для них досвід участі в Civil Pitch. Ми поставили їм по п’ять однакових запитань:

1. Про що ваш фільм? Хто його герой(ї)?
2. Як ви обирали тему для фільму? Це була готова ідея чи вона народилася в результаті роботи в рамках пітчингу?
3. Із якими громадськими організаціями ви співпрацювали у процесі створення фільму? Як саме?
4. Яким є бюджет стрічки? Чи вистачило на виробництво призових 5,5 тисяч доларів?
5. Який досвід ви отримали від участі в Civil Pitch?

Таїсія Кутузова: «Можновладці звикли до того, що їм усе дозволено і за це не буде покарання»

Стрічка Таїсії Кутузової «Ти, бля, рота закрий» розповідає про громадського активіста Сергія Чагарова. 18-річний хлопець, що бореться з корупцією в селі Гатне Київської області з 15 років, через свої розслідування зазнає нападів та знущань не лише з боку односельців, а й із боку місцевої влади.

Цей фільм — про дорослішання юнака. Йому 16 — його пресує депутат райради, йому 17 — він продовжує терпіти образи з боку чиновників сільради, йому 18 — він іде в поліцію, щоб особисто змусити слідство працювати. Він має підтримку інших активістів і, на жаль, наражається на опір із боку багатьох односельців, які не розуміють мети його діяльності.

Мій герой — борець із гострим почуттям справедливості. Він слухає Робі Вільямса й любить документальні фільми про Черчілля. Він народився у 2000 році — це початок століття й початок цілої нової епохи. Навколо Сергія відбуваються зміни в нашій країні, і він їм сприяє вже з 15-річного віку. Депутати безкарно дозволяють собі чинити насильство, активістам погрожують, міста й передмістя безтолково забудовують без урахування наявності каналізації, садочків і шкіл. Сергій протистоїть цьому всьому.

Інші герої фільму — активісти й чиновники сільради. Ті, з ким Сергій стоїть пліч-о-пліч у спільній боротьбі, й ті, кому Сергій ну дуже заважає ігнорувати проблеми в селі.

Коли я дізналася про конкурс Civil Pitch, я запропонувала своїй подрузі Єлизаветі Сокуренко, яка працювала на той момент медіаменеджеркою Центру прав людини Zmina, разом знімати кіно. У неї була ідея знімати фільм про активіста Сергія Чагарова. Я вперше почула про Сергія влітку 2017 року з новин, коли депутат райради Олександр Паламарчук схопив хлопця за шию й почав вичитувати. У той момент я подумала, що про цього сміливого хлопця треба говорити, але, звісно, не наважилася написати йому. Тож я одразу підтримала ідею Лізи знімати фільм про Сергія.

Ідея полягала в тому, щоби через історію 17-річного хлопця розкрити антропологію українського суспільства, бо Гатне — своєрідна Україна в мініатюрі. Активіст розслідує оборудки місцевих депутатів і наражається на спротив не тільки з боку влади, яка мала би діяти в інтересах своїх виборців, а й з боку односельців, які живуть уявленнями радянського минулого. Але якщо останні тиснуть на нього лише психологічно, то чиновники напряму погрожують йому й намагаються заткнути рота, називають «жертвою аборту» й «чумой прищавой». Символічно, що одна з таких фраз стала назвою нашого фільму, адже в принципі відображає ставлення влади до громадських активістів (та й пересічних людей) — можновладці почуваються недоторканними, звикли до того, що їм усе дозволено й за це не буде покарання, не рахуються з тим, що, взагалі-то, мають працювати на таких, як Сергій.

Я дуже вдячна Центру прав людини Zmina й Тетяні Печончик особисто. У фільмі є кадри, які ми знімали у ВРУ, завдяки цій організації доступ до Ради вдалось отримати без проблем. А одного разу Тетяна Печончик особисто домовилася з адвокатом про те, щоб він дозволив знімати Сергія на зустрічі з ним. І, звісно, треба згадати про колишню медіаменеджерку Zmina Лізу Сокуренко, яка стала продюсеркою й редакторкою фільму.

Також я вдячна медіаюристці ІРРП Людмилі Панкратовій, яка консультувала мене щодо правил зйомки в поліції.

Призових грошей, можна сказати, вистачило на виробництво. Звісно, хочеться й техніку кращу, й іноді другого оператора, і звукорежисера в деяких сценах, але і специфіка зйомок не завжди дозволяла їх залучити.

Участь у Civil Pitch — це найпрекрасніший документальний досвід у моєму житті наразі. В 2016 році я навчалася в Українському католицькому університеті на журналістці, й на момент навчання знала, що хочу говорити про теми, які мене хвилюють, за допомогою камери. Коли Школа журналістики УКУ оголосила про відеоакадемію DocEmotion, звісно, я подалася туди. Так за допомогою УКУ я взяла участь у створенні свого першого, а потім і другого документального фільму. По закінченню УКУ я шукала шляхи, як знімати документальне кіно далі, тому коли побачила оголошення про конкурс Civil Pitch, — не роздумуючи вирішила, що треба подаватись. І мені пощастило. Зі мною працювала команда досвідчених документалістів, таких як Рома Бондарчук, Катя Горностай, Дар’я Бассель. Я могла обговорити з ними будь-яке питання, починаючи від моральної підтримки й того, як побудувати фільм, закінчуючи контактами професіоналів, які робили звук і колір для фільму.

Юлія Кочетова-Набожняк: «Є моменти, коли життя тремтить і настільки реальне — його просто треба фільмувати»

Режисерка Юлія Кочетова-Набожняк у рамках конкурсу зняла стрічку «Поки ви всі зі мною» про секс-робітниць. Головною героїнею стала дівчина з багаторічним досвідом роботи в цій сфері, яка тепер працює в організації «Легалайф», що допомагає секс-робітницям захищати їхні права.

«Поки ви всі зі мною» — це історія про себе наодинці, про відчуття потрібності, про те, як ми шукаємо щастя в інших, а не в собі. Мої героїні — колишні секс-працівниці, учасниці тренінгу із психологічної підтримки. Але історія, яку ми розказуємо разом, про те, що яким би не був наш досвід, ми всі хочемо бути потрібними, прагнемо дуже простих та справжніх речей.

Мені хотілось би, щоб історія мала продовження: не як режисерка прагну повного метру, а як людина — дуже хочу, щоб у моїх героїнь усе вийшло.

Ідея й тема фільму народилися під час проекту Civil Pitch. Режисери та режисерки знайомилися з активістами й активістками, їхніми історіями, темами, голосами, які мають звучати. На цій презентації я почула історію: «Я знаю, як це: бути ізгоєм, жити подвійним життям. Саме тому я зараз працюю в соціальній сфері». Тоді в мені щось обірвалося — є моменти, коли життя тремтить і настільки реальне — його просто треба фільмувати. Так і почався мій проект «Поки ви всі зі мною», який трансформувався під час зйомок та монтажу.

«Легалайф-Україна» — це організація, яка захищає права секс-працівниць. Вони допомогли мені на етапі дослідження теми та пошуку героїнь для фільму.

Призові кошти — це і є фінальний бюджет мого короткометражного фільму. Їх було достатньо для реалізації моєї ідеї.

Я отримала досвід нової знімальної групи, дуже сильної менторської підтримки від команди Docudays UA, досвід якоїсь беззаперечної довіри та одкровення. У цей момент із нами всіма і трапилося кіно.

Дмитро Тяжлов: «Співпраця з людьми, які залишаються людьми в нелюдських умовах, вчить більше приділяти уваги простим моментам співбуття»

Режисер Дмитро Тяжлов зняв у рамках пітчингу фільм «Без статусу. Україна», що розповідає про проблеми біженців, які проживають в Україні. В центрі історії — росіянин Олексій та узбечка Нурхан.

Отримання статусу біженця в Україні сьогодні є одним із найскладніших і найнепередбачуваніших викликів для шукачів притулку. Російський громадський активіст Олексій живе в Україні без статусу вже чотири роки. Він тут через політичне переслідування. Незважаючи на тягарі життя без статусу, Олексій намагається працювати й бере участь у багатьох заходах проти агресії Росії в Україні. Нурхан, журналістка з Киргизстану, шукає притулку разом із трьома дітьми-підлітками з весни 2018 року. Команда проекту «Без кордонів» допомагає їм у пошуках свободи й безпеки.

Я подавав на проект Civil Pitch інший проект — про відкритий конкурс до Верховного суду та роль Громадської ради доброчесності в судовій реформі. Команда Civil Pitch вважала, що ми надто далеко у процесі виробництва, й запропонувала знайти тему та ГО серед учасників. Представники різних організацій презентували режисерам кампанії, які вони ведуть, після цього ми сам на сам докладно обговорювали деталі тієї чи іншої теми. Я розглядав декілька варіантів, але так вийшло, що побачив певний потенціал у презентації та кампанії, яку вів проект «Без кордонів». Представляла його Катерина Бабич. Так народилася ідея фільму «Без статусу. Україна». Персонажі були запропоновані проектом «Без кордонів» — це саме ті шукачі притулку, якими опікувалися в цей час активісти.

Ще я би дуже хотів згадати Нарімана Мемедемінова, який представляв кримську громадську організацію «Кримська солідарність» і якого арештували у Криму після першої сесії Сivil Pitch. Весь цей рік, поки ми працювали над фільмами, він сидить у в'язниці.

Співпраця документаліста із громадськими організаціями й була метою Civil Pitch. Ми з активісткою проекту «Без кордонів» Катериною Бабич обрали персонажів, зняли трейлер, представили на пітчингу міжнародному журі та, на щастя, стали одними з чотирьох переможців.

Ми не шукали додаткового фінансування. Кожен фільм — це специфічна комбінація ресурсів, перш за все людських — я режисер-оператор усіх своїх фільмів, я не співпрацюю зі звукооператором під час зйомок. Загалом зйомочних змін було близько 70. Можна сказати, що бюджет недостатній, аби почуватися абсолютно вільно щодо залучення додаткової техніки та професіоналів, але ми впоралися.

Думаю, в цьому випадку є більше сенсу говорити про людський досвід, а не професійний. Співпраця з людьми, які залишаються людьми в нелюдських умовах, вчить більше приділяти уваги простим моментам співбуття. Я впевнений, що глядачі фільму зможуть надихнутися моїми персонажами, адже й Олексій, і Нурхан випромінюють віру в людей, і їхня віра є заразною.

Олексій Радинський: «Ідея фільму з’явилася задовго до конкурсу і формувалася поступово»

Режисер Олексій Радинський (був переможцем Національного конкурсу Docudays UA у 2016 році) у своєму фільмі «Колір фасаду — синій» показує, як архітектор Флоріан Юр’єв бореться з київськими забудовниками за своє дітище — «Летючу тарілку» (будівля на Либідській, у якій наразі розташований Український інститут науково-технічної експертизи та інформації).

Флоріан Юр’єв — архітектор, художник, скрипковий майстер, теоретик і поет. На 90-му році життя йому доводиться опанувати ще одне, цілковито нове заняття. Щоб урятувати свій авторський архітектурний проект — київську «Летючу тарілку» — від перетворення на частину торгівельного центру, Флоріан Юр’єв приєднується до боротьби проти свавілля столичних забудовників. Глядачі фільму мають змогу зблизька побачити творчий процес Флоріана Юр'єва (зокрема його роботу над альтернативним архітектурним проектом реставрації «Летючої тарілки»), а також дізнатися про його погляди на київську архітектуру, музику кольору та сучасний капіталізм.

Над цією темою ми працювали з осені 2017 року, тобто задовго до конкурсу Civil Pitch. Ідея формувалася поступово: спочатку було зацікавлення творчістю Флоріана Юр’єва та конкретно проектом «Летючої тарілки». Потім, коли стало зрозуміло, що цю будівлю можуть знищити, перетворивши на шопінг-мол, і коли Флоріан Ілліч сказав нашій знімальній групі, що хотів би мати «свідків» під час своїх зустрічей із посадовцями, з'явилася нагода зробити цей фільм.

Ми робили цей фільм у тісній співпраці з активіст(к)ами спільноти #Savekyivmodernism. Це не громадська організація у прямому значенні слова, принаймні поки що, але за цей час, як на мене, вдалося дечого досягнути.

Робота над фільмом тривала майже півтора року, тож призових грошей не вистачило би. Але ми отримали додаткове фінансування від Музею сучасного мистецтва Варшави.

Я отримав позитивний досвід від участі в Civil Pitch.

Координаторка проекту Дар’я Бассель заначила, що ініціативу, можливо, буде продовжено, але поки що команда проекту взяла паузу, щоби проаналізувати перший пітчинг та зробити певні висновки про цей формат. Але результатом вона, беззаперечно, задоволена.

«Я задоволена результатом і знімаю капелюха перед режисер(к)ами, які змогли за рік зняти фільми на такі непрості теми. Рік тому, під час пітчингу, одна з міжнародних експерток зізналася мені, що не вірить, що фільми будуть закінчені до наступного фестивалю і що за її досвідом це неможливо. Це справді досить короткі терміни. Але наші учасники впоралися. Фільми вийшли гострими, живими. І цілком можливо, що деякі з проектів виростуть згодом у повні метри», — підсумувала Дар’я Бассель.

Фото й відео надані Таїсією Кутузовою, Юлією Кочетовою-Набожняк, Дмитром Тяжловим і Олексієм Радинським