Команда Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA активно готується до проведення наступного фестивалю, що відбудеться в Києві 22–30 березня 2019 року. Наразі триває відбір стрічок, які візьмуть у ньому участь. Цього року фестиваль уперше практикує платний прийом заявок, також нововведенням стане запровадження акредитації на індустріальну секцію.

«Детектор медіа» поговорив із продюсеркою, програмною координаторкою Docudays UA Дар’єю Бассель не лише про те, яким буде 16-й Docudays UA, а й про те, яким є сучасне українське документальне кіно, про його успіхи та невдачі в 2018 році.

Найбільшим здобутком року продюсерка вважає те, що український док активно подорожував світовими кінофестивалями та отримував за них нагороди. За її словами, далі — більше. Головне, щоб не закінчувалося державне фінансування, бо це єдиний шлях до розвитку документального кіно в Україні.

Про Docudays UA 

— Дар’є, 10 грудня закінчився прийом заявок на 16-й фестиваль Docudays UA, який традиційно відбудеться в березні. Скільки фільмів до вас надійшло?

— Цього року ми отримали 684 заявки.

— Це рекордна кількість стрічок чи стандартна?

— Ні, не рекордна. Останні три роки отримуємо в середньому 700 фільмів. Для нас це нормальна цифра, ми навіть не хотіли би її збільшувати, бо кожен фільм переглядають як мінімум двоє людей — а це наші фінансові й людські ресурси. Тож нас така кількість повністю влаштовує.

Цього року ми вперше запровадили платну подачу фільмів. Ясно, що Docudays UA ніколи не стане комерційним фестивалем, але ми розвиваємо нашу індустріальну платформу й самі намагаємося трохи вбудуватися у світ індустрії, бізнесу (якщо це так можна назвати). Чимдалі більше я розумію, що документальне кіно в Україні — точно не бізнес, на щастя чи на жаль. За кордоном документальне кіно частіше за все фінансується телеканалами, й це нормально, що канали купують та самі виробляють якісний культурний продукт. У нас такого не існує. Взагалі важко говорити про фестиваль документального кіно (а тим більше про Docudays UA — фестиваль про права людини) як про комерційний проект. Та ми намагаємося залучати певні елементи, нам самим цікаво, як це буде розвиватися.

— Із платними квитками, які ви запровадили два роки тому, спрацювало, глядачів менше не стало.

— Так, людей не стало менше. Хоча в нас є велика кількість пільг — знижки для студентів, літніх людей, бійців АТО й інших.

— Минулого року Docudays UA уперше зробив Національний конкурс повного метра. Скільки ви отримали українських стрічок цього року? Чи вистачить їх на окремий Національний конкурс повного метра?

— Українського кіно цього року вистачає. Ми отримали 79 заявок із України.

Тож Національний конкурс повного метра обов’язково буде. Наразі не можу сказати, скільки до нього ввійде фільмів, не менше п’яти. Наразі триває відбір.

Маємо декілька хороших коротких метрів. У нас раніше був окремий конкурс українських короткометражних фільмів, ми його переробили на конкурс повнометражних, тож окремого Національного конкурсу короткого метра тепер немає. Сподіваюся, з часом матимемо достатню кількість якісного українського документального кіно, щоб можна було й короткий український метр вивести в окремий конкурс. Поки що будемо працювати в рамках Міжнародного конкурсу короткого метра, і туди, сподіваюся, включимо українські стрічки.

— Минулого року ви пішли з Будинку кіно, основними фестивальними локаціями стали кінотеатри «Жовтень», тепер уже закритий кінотеатр «Україна» і простір Izone. Де проводитимете фестиваль у березні?

— Основною локацією залишиться «Жовтень», там ми будемо показувати всі фільми. В Izone будуть розташовані правозахисна програма, VR, «Жива бібліотека», можливо, зможемо зробити фотовиставку. Там будуть частково проходити й події індустріальної платформи.

Наразі шукаємо третій майданчик для показів фільмів через закриття «України». Намагаємося домовитися з кінотеатром «Київ», поки що це відбувається повільно, бо ціни ростуть, у «Жовтня» теж піднялися ціни, а наш бюджет не збільшився.

Можливо, в кінотеатрі «Ліра» щось будемо показувати. У ньому, до речі, поміняли апаратуру, поставили DCP-проектор, замінили звук.

У Будинок кіно не повернемося. Там було прекрасно й просторо, але ми в якийсь момент прийняли для себе рішення, що не хочемо показувати фільми в поганій якості. Це було важливо, бо ми стали отримувати багато не дуже хороших коментарів від режисерів. А щоб до нас приїжджали, маємо забезпечити гідні умови. У Будинку кіно це було неможливо, хоча це було ідеальне місце за всіма параметрами.

Наразі ми на стадії звикання до нових локацій.

— Які ще нововведення нам чекати на наступному Docudays UA?

— Наприклад, ми продовжили фестиваль на один день — він пройде з 22 по 30 березня. Це було зроблено спеціально, щоби глядацький день (останній день фестивалю, коли безперервно показують усі фільми-переможці. — ДМ) випав на суботу й усі охочі змогли прийти.

— Docudays UA має окрему індустріальну платформу в рамках фестивалю. Які її здобутки на сьогодні? Що презентуватимете в березні?

— Індустріальна платформа на Docudays UA з’явилася три роки тому. В певний момент ми зрозуміли, що постійно проводимо воркшопи для документалістів, пітчинги, майстер-класи і що вже назбиралася критична маса такого контенту й пора це все якось оформити. Тоді ми придумали платформу Docu/Про.

Перший рік співпрацювали з The Guardian та Британською Радою, а далі щороку в нас з’являються різні колаборації з новими партнерами: Doc-Works із Британською радою і фестивалем Sheffield Doc/Fest, останнього разу це був проект Civil Pitch за підтримки USAID і Goethe-Institute. Дуже класний формат (сподіваюся, ми його продовжимо), коли ми об’єднували громадських активістів і режисерів документального кіно. Бо очевидно, що у громадських активістів і правозахисників є мільйони цікавих історій, а в режисерів є знання, вміння та бажання їх знімати.

Цього року ми проведемо Global short docs forum — британський івент, присвячений тому, щоби знайти найбільш яскраві та цікаві історії, звести режисерів короткого метра із представниками VOD-платформ: наприклад, ВВС, Al Jazeera, The Guardian тощо (загалом сім платформ, назви яких будемо готові оголосити пізніше), які можуть купити їхні фільми. Це триденний воркшоп із пітчингом на четвертий день. Нещодавно закінчився прийом заявок, надійшло близько 20 українських фільмів, що дуже добре, сподіваюся, 3-4 проекти пройдуть.

Також вдруге відбудеться пітчинг B2B Doc. Мета цієї платформи — підтримати продюсерів зі Східної та Центральної Європи, об’єднати їх із продюсерами з Північної Європи та Балтійських країн. Платформа обирає проекти й супроводжує їх протягом року.

На 16-му фестивалі в березні в нас буде нова активність — Ukrainian doc preview. Цей формат, скажу чесно, ми скопіювали з інших великих фестивалів. Це буде закритий показ фільмів, які перебувають на стадії рафкату (rough cut — чорновий монтаж. — ДМ) або постпродакшену. На цей івент ми спеціально привеземо відбірників найбільших фестивалів, сейлз-агентів, щоб вони побачили майбутні українські стрічки, поспілкувалися з авторами наживо. Відберемо 6-7 проектів. Сподіваємося, що деякі стрічки буде «підхоплено» й вони матимуть успішне фестивальне майбутнє.

Також організуємо зустрічі документалістів із представниками індустрії, серед них, наприклад, точно буде представниця IDFA Bertha Fund — фонду, який є одним із найважливіших для європейського документального кіно. Зазвичай ці зустрічі проходили в нас на фестивалі в неформальному режимі, цього разу ми зробимо подію Meet professionals. Заздалегідь опублікуємо список професіоналів, до яких можна буде записатися на 15-хвилинні зустрічі. Цю опцію буде відкрито лише для акредитованих на індустріальну секцію. До речі, цього року ми вперше вводимо індустріальну акредитацію, раніше в нас її не було.

Про сучасну українську документалістику 

— В українському документальному кіно в 2014-2015 роках переважали теми Майдана та Революції гідності, потім — війни на Донбасі. Минулого року піар-директорка Docudays UА Дар’я Аверченко розповідала, що документалісти почали показувати більш особисті історії, трохи відійшовши від суспільно-політичних тем. Які теми, на ваш погляд, переважають в українській документалістиці тепер?

— Все одно Майдан, його наслідки та наслідки війни залишаються основними темами. На минулому Docudays UA одразу три нагороди отримав фільм «Явних проявів немає» режисерки Аліни Горлової (про заступницю командира батальйону у роботі з особовим складом Оксану Якубову. — ДМ), наразі стрічка успішно подорожує по міжнародних фестивалях. Звісно, окрім війни, з’являються й інші теми. Мені здається, що цього року українські фільми, які потраплять до нашої програми, або будуть торкатися суспільно-соціальних тем, або це будуть інтимні портрети-спостереження.

Про один із них можу зараз говорити, бо ми його вже запросили до програми. Це «Тато — мамин брат» Вадима Ількова. Світова прем’єра фільму відбулася в квітні цього року на одному з найкращих фестивалів документального кіно в Європі Visions du reel, де він отримав нагороду як найбільш інноваційна стрічка повнометражного конкурсу. Це дуже особиста інтимна історія про київського художника і співака, історія його складного сімейного життя. Я би хотіла, щоби в нас було більше таких фільмів. Нині Україна всюди на Заході відома війною, конфліктом із Росію, але хочеться більше універсальних історій про нашу повсякденність, яка є дуже різною, в якій героїзм може проявлятись у зовсім незвичних формах.

— Наші українські теми в цілому резонують із міжнародними?

— Так. Знову ж таки, стрічка «Явних проявів немає» зрезонувала. Окрім того, що це просто дуже гарний, талановито зроблений фільм, там ще й зійшлися декілька «трендів». Головна героїня — жінка, яка страждає від ПТСР (посттравматичний стресовий розлад. — ДМ). З огляду на війну в Сирії ця тема є дуже актуальною у світі. Цей фільм — приклад того, як наша локальна тема лягає у світовий тренд і спрацьовує.

Зрезонувала також остання стрічка Аліси Коваленко «Домашні ігри». Мені здається, в неї вже було більше 30 фестивалів по всьому світу, призи й на російському «Артдокфесті», й на іракському фестивалі Duhok IFF. Проект виявився суперуспішним, він був нащодавно на фестивалі IDFA (Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі. — ДМ) у спеціальній програмі Best of Fest (найкращі фільми року), далі вже немає про що мріяти. Це справжній фестивальний хіт. Історія, яка зрозуміла людям із дуже різних культурних бекграундів. І, до речі, вона далека від війни.

— «Домашні ігри» Аліси Коваленко, «Історія зимового саду» Семена Мозгового, «Панорама» Юрія Шилова, ігровий фільми «Тера» Нікона Романченка тощо — проекти, які є і в короткометражному, і в повнометражному варіантах. Це новий тренд — робити з короткого метра повний?

— Я думаю, що ці всі рішення у випадку української індустрії народжують доволі спонтанно, не думаю, що це продумана стратегія. Але в цілому це доволі розумно з точки зору залучення фінансування до проекту, бо короткий метр починає набувати все більшої популярності, в Європі є багато різних VOD-платформ, які закуповують короткий метр. Ось, наприклад, нещодавно познайомилася з командою веб-платформи Lyfta із Фінляндії. Вони шукають короткометражні документальні стрічки, з яких потім створюють спеціальні навчальні програми для понад 350 шкіл у декількох країнах. І таких різних нішевих онлайн-проектів дуже багато.

Короткометражну версію стрічки «Домашні ігри» Аліси Коваленко купив The Guardian, таким чином вона забезпечила собі базове фінансування, напрацювала контакти, зробила певне промо й далі продовжила збирати фінансування.

— Минулого року на Одеському міжнародному кінофестивалі (ОМКФ) був певний тріумф українського документального кіно, коли навіть приз за головну жіночу роль узяла героїня документальної стрічки Сергія Буковського «Головна роль», мати режисера Ніна Антонова. Це показник, на вашу думку, якогось сплеску доку?

— Я би не сказала. Це була приємна несподіванка, ми всі дуже раділи й жартували з цього приводу, що документальне кіно всіх перемогло. Але ігрове й документальне в Україні розвиваються паралельно.

На минулорічному ОМКФ було багато хороших ігрових картин, наприклад, «Стрімголов» Марини Степанської, який чомусь не пішов у прокаті й нагород на ОМКФ не отримав, що теж для мене було дуже дивно. Я думаю, що ігрове кіно прекрасно розвивається. Просто це паралельні процеси. А ще все залежить від фінансування та строків, хтось встиг зняти під фестиваль, а хтось ні, це відбувається хвилями.

Про аудиторію 

— Чи бачите ви зростання зацікавленості українського глядача в документальному кіно, адже в ігровому він явно є останнім часом, судячи з бокс-офісів національних релізів?

— Мені здається, він є. На Docudays UA ми це точно відчуваємо — маємо завжди повні зали, й це не міняється з роками. Нові невеликі дистриб’ютори почали випускати більше документальних фільмів у прокат. Якщо вони це роблять, то є попит.

Але я помітила дивну річ: що попри шалений успіх на фестивалі, одразу після нього в кіно на ці ж фільми ходять дуже мало людей. Ми вже кілька років робимо Docu/Хіт — випускаємо найбільш успішні фільми фестивалю в прокат. У перший рік покази проходили дуже вдало, а далі — провально у фінансовому плані, хоча ми робимо промо, наша аудиторія точно знає про прокат. Я не можу собі цього пояснити.

Можливо, на фестивалі люди готові дивитися кіно, бо є фестиваль, атмосфера, а окремо — вже ні. Можливо, людина цікавиться якоюсь темою, шукає інформацію і знаходить документальний фільм, тоді дивиться його, а як самостійний арт-продукт його не сприймає.

— Можливо, ще питання в ціні на квитки поза фестивалем. Якщо людина обирає, за що заплатити 80–100 гривен, то швидше обере голлівудський блокбастер, ніж українське документальне кіно.

— Можливо й так.

— В Україні відомими фестивалями документального кіно є Docudays UA та Харківський кінофестиваль. Які ще ви можете назвати?

— Є Фестиваль кіно та урбаністики «86» (проходить у Славутичі. — ДМ), в нього свій специфічний фокус. Цього року опинився в центрі скандалу — чиновник вимагав від організаторів фестивалю «відкат».

На ОМКФ останні роки почали приділяти увагу документального кіно, в них з’явився конкурс Європейського документального кіно. На «Молодості» періодично показують док, щоправда, не виділяючи в окрему програму.

Це, мабуть, і все.

— Чи має їх бути більше, на вашу думку? Є така необхідність в Україні?

— Мені, звісно, хочеться сказати, що ні, бо хочеться бути єдиними й неповторними. (Сміється.) Але все має розвиватися, всього має ставати більше. Чим більше буде фільмів, тим більше, можливо, буде людей, які звикнуть дивитися документальні кіно в кінотеатрах. Можливо, тоді закінчиться ця історія про абсолютно неприбутковість українського документального кіно у прокаті.

— На минулому Docudays UA був VR-проект «Рани 360» (VR — технологія доповненої реальності. — ДМ). Чи варто документальному кіно розвиватися в цьому напрямі? І чи допомагає використання нових технологій залучити більше глядачів?

— Цього року, можливо, теж привеземо VR-проект, це залежить у тому числі й від фінансових можливостей.

Взагалі-то, на всіх фестивалях тепер є секції VR, вони стають усе більшими й цікавішими. Але в мене немає відчуття, що колись кіно закінчиться й залишиться тільки VR, це точно не так. Це просто паралельна технологія, паралельний жанр зі своїми законами. Я, якщо чесно, не велика прихильниця цієї технології, це скоріше як фан і розвага, дуже цікавий додатковий бонус для фестивалю, але фестиваль може спокійно відбутися й без VR.

На мою думку, те головне, що може з твоєю свідомістю відбуватися на фестивалі, відбувається все ж таки в залі або під час спілкування з героями й режисерами. VR — це така штука, яка дуже відділяє тебе від інших людей, ти залишаєшся сам-на-сам зі своїми емоціями.

Про просування документального кіно в Україні 

— Що робити, аби широке коло глядачів могло побачити українське документальне кіно? Кінотеатри й телеканали не спішать його показувати…

— У мене немає відповіді на це запитання. Мабуть, має проводитися певна робота з каналами, щоб вони зацікавилися. Але я не запропоную тут певної стратегії.

Ми на Docudays UA періодично намагаємося цю тему розворушити в силу наших дуже обмежених ресурсів. Минулого року проводили невелику дискусію із представниками каналів, її модерувала Ангеліна Карякіна, тоді був присутній Кенан Алієв, головний редактор каналу «Настоящее время» (проект «Радіо Свободи» і «Голосу Америки». — ДМ), у них є фінансування й вони, мабуть, не дуже залежать від рейтингів, принаймні поки що, але вони не бояться програмувати й показувати документальні фільми. У них є й документальні міні-серіали, розраховані на масового глядача, і креативні авторські документальні фільми, подекуди доволі важкі для сприйняття (наприклад, вони нещодавно показали «Дельту» Олександра Течинського), й вони мають у них попит — Кенан казав, що, за їхніми дослідженнями, документальні фільми їхнім глядачам цікавіші за новини. Була на дискусії й Ольга Захарова, — колишня директорка зі стратегічного маркетингу холдингу «Медіа Група Україна», яка привела багато прикладів роботи каналу «Україна» з документальним контентом, але, на мій смак, це саме контент, а не кіно. Телебачення вимагає певного формату, їхня основна мета — розвантажити глядача.

— Тобто телеканали навіть безкоштовно не готові брати документальне кіно в ефір, чи продюсери / режисери не хочуть віддавати безкоштовно?

— Я думаю, що дехто із продюсерів погодився би давати безкоштовно, бо хочеться, щоби твій фільм побачили. Фестивалі — це прекрасно, але порахуйте: якщо стрічку показали на десяти фестивалях по два рази, це всього лише близько 8 тисяч глядачів. Телебачення може забезпечити набагато більшу та іншу аудиторію. Це цікаво. Але, звісно, частіше за все продюсери, дистриб’ютори намагаються все ж таки продавати, а не віддавати свої фільми. І це правильно. Інакше як можна вибудувати індустрію?

Нам, як фестивалю, який ще й промотує український док за кордоном (робимо за підтримки Держкіно щорічно каталог українських стрічок та презентації на міжнародних фестивалях) зі свого боку цікаво долучатися до цього процесу. Тож ми будемо й далі намагатися говорити з великими каналами у форматі відкритих дискусій.

— А як справи з дистриб’юторами?

— Вони насправді є. Останнім часом з’явилася доволі велика кількість (для України) молодих дистриб’юторів, які намагаються привозити й показувати «інше» кіно.

З’явився дистриб’ютор Kinove, який нещодавно провів власний невеликий фестиваль, де були в тому числі й документальні фільми. Там навіть був один фільм — «Соціальні тварини» Терезії Беннетт, — який ми хотіли взяти у програму свого фестивалю, тепер уже не візьмемо, бо Kinove його показав.

Документальне кіно возять Kyiv Music Film. Вони дуже активні — раз на тиждень-два щось випускають. Наразі в них є фестиваль документального кіно про музику та культуру, й там теж непогане кіно зібрано. Я запитувала в їхнього директора Кирила Марікуци, скільки вони збирають, коли випускають окремі стрічки у прокат, і він відповів, що найбільше — 6 тисяч глядачів. Це дуже небагато, якщо порівнювати з українським ігровим кіно, а з іншого боку — хороша цифра, беручи до уваги, що Kyiv Music Film існує не так давно і їхні фільми далекі від попси.

Я думаю, що є велика проблема в нашому особистому ставленні, тих, хто працює в кіно — у тому числі великих дистриб’юторів і директорів кінотеатрів. Існує якась думка чи відчуття, що глядач — це бидло, якому потрібна попса. Але я вірю, що існує велика кількість людей, які хочуть і потребують якісного цікавого кіно. Так званого артхаузу, авторського кіно. Просто, видно, якісь гвинтики в цій нашій системі поки що не працюють, щоби це кіно знаходило свого глядача на великих екранах, а не вдома після зкачування з торентів.

Коли я думаю про прокат стрічки «Тато — мамин брат», який ми з Вадимом Ільковим хочемо зробити наступного року, я усвідомлюю, що це дуже специфічне кіно для України, це точно не фільм для масового глядача, але нам хочеться, щоб його побачили саме тут. І ми для себе обрали формат альтернативної дистрибуції, тобто покази не в кінотеатрах, а в галереях, різних хабах. Тут, звісно, завжди йде спір. Одні кажуть, що кіно має бути показано в кінотеатрі, бо воно для кінотеатру і створене, за звуком, кольором, якістю картинки, й це справді так. Але, з іншого боку, можливо, наш глядач є на інших локаціях і ми знайдемо його там.

— Тобто потрібен вихід у діджитал і в альтернативні демократичні локації?

— Так. Можливо, для немейнстримного контенту наразі це вихід. Звісно, коли ми виходимо в непристосовані для кінопоказів локації, розуміємо, що це буде показ на не дуже зручних стільцях, не таких, як у кінотеатрах. Можливо, звук буде не 5.1, а звичайний стерео. Але прийдуть ті люди, яким це буде цікаво. І організовуватимуть ті люди, яким це буде цікаво, адже ті, хто керує галереями, відкритіші для унікального авторського кінематографа. Так мені здається.

Про держпідтримку та нові можливості фінансування 

— Цього року на кіно в Україні було виділено 1 млрд грн, половина з них — через Держкіно, половина — через Міністерство культури (патріотичний пітчинг). До того ж, гроші на девелопмент та постпродакшен виділяв через конкурс Український культурний фонд. Вам як продюсерці стало легше працювати, коли з’явилося три джерела державної фінансової підтримки?

— Безумовно, це круто. Ми з Мариною Степанською зробили короткометражку ігрову стрічку «Знебарвлена», частково її профінансував Український культурний фонд (УКФ), і, звісно, це була велика допомога для нас. І з Вадимом Ільковим ми взяли в УКФ грант на девеломпент нового фільму, який він тепер знімає в Маріуполі.

Потрібно віддати належне Українському культурному фонду — вони намагаються зробити все просто, зрозуміло. У них величезний обсяг роботи й невелика команда, але, видно, Юлі Федів удалося дуже чітко вибудувати роботу.

У мене не було досвіду роботи з Держкіно, але, наскільки я знаю, раніше там не можна було взяти кошти на девелопмент і окремо на постпродакшен. Але скоро це буде можливо. Дуже добре, що з’явився УКФ і можна розмежувати — отримати підтримку на девелопмент, наприклад, в УКФ, далі в Держкіно — на виробництво. Бо в документальному кіно девелопмент і дослідження — основні етапи виробництва. Дуже багато часу, уваги, сил і грошей потрібно витратити саме на цьому етапі. Бо треба пізнати героя, треба, щоб він звик до камери, треба зрозуміти, як саме його знімати, а це все час і, відповідно, гроші. Якщо в ігровому кіно ти можеш усе продумати і зняти, умовно кажучи, за місяць, то в документальному — по-іншому.

— Існує стереотип, що продюсувати документальне кіно легше, ніж ігрове, — менше фінансових і фізичних витрат.

— Ні, це абсолютно не так. Ми вже говорили, що в Україні до креативного документального кіно ставляться несерйозно, відповідно, важче знайти на нього гроші. В ігровий фільм можна залучити спонсорів, комерційних партнерів. А для українського документального кіно єдиний варіант вижити — це державна підтримка.

— До речі, що в нас із копродукцією в документальному кіно?

— Копродукційні проекти є, але, напевно, не так багато, як хотілося б. Наразі у копродукції створюється новий фільм Аліни Горлової «Між двома війнами», вона знайшла партнера в Латвії — Ілону Бічевську (яка була продюсеркою стрічки Романа Бондарчука Dixie Land), вони зустрілися на минулому Docudays UА. Новий проект Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин», який вона знімає із продюсеркою Анною Капустіною, викликає велику цікавість на європейських копродакшен-маркетах. Востаннє ми бачилися в Лейпцигу, де вони брали участь у копродакшен-маркеті, куди, до речі, дуже складно потрапити. Розповідали, що була шалена зацікавленість цим проектом і хтось із Латвії захотів бути копродюсером. Ще поляки дуже завжди цікавляться копродукцією з Україною, в нас багато спільних тем.

Але тут, знову ж таки, питання: в нас цілий рік не було пітчингу Держкіно, а продюсеру треба щось своїм іноземним партнерам запропонувати, показати фінансову підтримку держави. Якщо немає чого запропонувати — розмова закінчується. Але така ж ситуація і з ігровим — у Катерини Горностай, наскільки мені відомо, уже зібрано всіх партнерів на проект «Стоп земля», уже знято короткий метр, усе готове для зйомок повнометражної стрічки, але пітчингу немає, чекають.

Щодо патріотичного пітчингу — для мене це дивна історія. Ясно, чому в нас тепер такі процеси й виділяється ця тема, але мені здається, це не зовсім той вектор, який потрібен для плідного розвитку нашої культури.

Про підсумки «документального» року

— Цього року ви були членом журі Міжнародного кінофестивалю документального кіно в Амстердамі IDFA. Наскільки це цінний досвід для програмного координатора українського фестивалю документального кіно?

— Я була в журі окремої нагороди Human Rights Award, і ця нагорода існує не так давно — один-два роки. Особливістю процесу було те, що нам, членам журі, потрібно було подивитися всі фільми заздалегідь, нам надіслали лінки, ми за три тижня до фестивалю їх дивилися, обговорення журі також відбувалося заздалегідь скайпом. Справа в тому, що грошову винагороду для переможця цієї категорії видає міська рада Амстердама, там є певна бюрократична процедура, потрібно знати ім’я призера наперед. До речі, міська рада виділяє для переможця саме цієї категорії 25 тисяч євро, і ще 25 тисяч євро виділяється міськрадою на сам фестиваль.

Було трохи сумно оцінювати роботи дистанційно, бо завжди круто зустрічатися з іншими членами журі на фестивалі, разом ходити в кіно, обговорювати, ми були цього позбавлені. Але було дуже цікаво дивитися всі ці фільми, прекрасна добірка. Сподіваюся, багато з них ми покажемо на Docudays UA.

Також я отримала цілком унікальний досвід — завдяки обов’язку членкині журі подивилася стрічку китайського режисера Ванга Бінга Dead Souls, яка тривала вісім годин. Навряд я змусила би себе в іншій ситуації дивитися таку тривалу стрічку. Але матеріал унікальний. Це свідчення китайців похилого віку, які пройшли робочі табори, організовані Мао Цзедуном у кінці 50-х років (щось на кшталт Гулагу). По суті, це хроніка, інтерв’ю людей, які невдовзі після зйомок померли. Можливо, якщо б не Ванг Бінг, то ніхто би толком і не почув цих людей.

До речі, щодо хроніки. Сергій Буковський зараз робить цікавий проект, це зовсім інша тема, звісно, ніж у Ванга Бінга, але мотивація, мені здається, схожа — зберегти щось для нащадків. Це була його давня ідея, інтерв’ю з великими українськими особистостями. Дуже чекаю на цей проект.

— Дар’є, як підсумок нашої розмови, можете назвати основні здобутки та виклики української документалістики цього року?

— Цей рік був ударний і прекрасний, бо жоден великий міжнародний фестиваль не обійшовся без українського фільму або навіть декількох. По-моєму, це суперрезультат. Головне — щоб не припинялося державне фінансування та щоби з’являлися нові можливості (регіональні комісії на кшталт Львівської кінокомісії, наприклад). Бо зв’язок очевидний. Ми можемо скільки завгодно говорити про те, що фільм можна зняти на смартфон майже безкоштовно, але якщо ми хочемо мати індустрію, якщо ми хочемо мати різні фільми, щоб був вибір — для телебачення, кінотеатрального прокату, фестивальної дистрибуції, VOD-платформ — на все це потрібні кошти.

Про виклики. Я зіткнулася з тим, що деякі наші дуже якісні роботи не мають успіху за кордоном. Наприклад, фільм «Перша сотня» Ярослава Пілунського отримав на Docudays UA приз глядацьких симпатій, були переповнені зали, всі аплодували. А за кордоном він виявився незрозумілим і нецікавим. Там нелінійний монтаж, важко розібратися в усіх подіях, що відбувалися на Майдані. Крім того, багато хто із закордонних глядачів сприйняв його в контексті ура-патріотизму. Це значить, що якась інтонація навела їх на ці думки, якийсь пафос, який тут сприймається адекватно і природно, а там зчитується по-іншому. Я після цього запитую себе, яким має бути фільм, щоби він був актуальним і тут, і там. Цю задачу цікаво розв'язувати.

Але мені здається, що все вийде. Просто потрібен час.

Фото надані Дар’єю Бассель