Виявлені плюси і мінуси фестивалю «Кіношот» цілком можна було би зібрати в окремий посібник і роздавати всім, хто має намір займатися або вже займається організацією культурно-масових заходів, пов’язаних із кіно. Ця проблема стосується у принципі непоєднуваних бажань і дійсності, між якими утворюється вибуховий і незгасний конфлікт із подальшим перетворенням на смертельну небезпеку для акції. Корінь цього, як би банально це не звучало, — у фінансуванні. Мізерний бюджет фестивалю, який ледь перевищував 100 тисяч гривень, не дозволив поширити інформацію про нього, не забезпечив лояльності кінотеатру «Україна», як однієї з локацій, — не сприяв акції тією мірою, аби вона стала масовою, на що і був розрахунок.

Хоч як майданчик, Черкаси — чудове місце для проведення культурних заходів. Місто з майже 300-тисячним населенням має довгу історію в понад 750 років, із великим енергетичним і духовним центром неподалік, Холодним Яром, із привітними людьми й дивовижною відпочинковою зоною понад Дніпром і Черкаським водосховищем. Саме в цій зоні, парку «Долина троянд», була розташована друга локація фестивалю — відкритий простір перед встановленим екраном. Місце, як і саме місто, цілком дозволяє згуртувати людей навколо одного з проявів «найважливішого з мистецтв». Ще позаминулого року, після проведення першого фестивалю, група ініціаторів «Кіношоту» вирішила підсилити свої ряди знавцем цього мистецтва, кінокритиком Олександром Гусевим — він погодився стати програмним директором і відібрати найкращі з тисяч надісланих фільмів. І якщо 2017 року програма була добра, але з питаннями, цього року й конкурсна, й позаконкурсні програми за назвами, авторами й географією виглядали просто-таки ідеально — були художні фільми й анімаційні, ретроспективи й експерименти, найкращі серед українських і маститі серед іноземних.

Відкривала фестиваль збірка «Українська нова хвиля. Runaway» від Національного центру Олександра Довженка, і всуціль забитий зал реагував дуже навіть добре. Особливо, звісно, зал реагував зі вдячністю на останньому фільмі програми, українському фестивальному лідері «Випуск 97» Павла Острікова (йому, учаснику й Національної конкурсної програми, на «Кіношоті» вручили приз глядацьких симпатій). Але одразу після закінчення показу виник конфлікт, причому нізвідки: через брак вільних місць у малому залі кінотеатру, наданому власниками, всі сходи були зайняті глядачами знизу догори, що дуже не сподобалося контролеру — коли вона побачила такий «жах», вона закричала: «Чьо здесь сидим?! Ану на виход!». Чи не тому наступного дня в залі не було і третини зайнятих місць?

Як потім стало відомо, від заходу, що здійснювався за підтримки адміністрації міста, кінотеатр не мав нічого, крім сумнівної популяризації «сумнівного кіно», далекого від американських блокбастерів, тобто від реального бабла. Фактично мер наказав кінотеатру виділити час під фестиваль і зробити вхід безкоштовним і цим повністю позбавив його мотивації: навіть за наявності волонтерів, що лагідно усміхалися й роздавали програмки і флаєри «Кіношоту», ставлення самих працівників «України» зводили все нанівець. І особливо гостро, принципово це стосувалося самих показів.

Здійснення показу проводилося HD-проектором, відкопаним десь у коморах кінотеатру. У результаті всі фільми конкурсної міжнародної програми мали вигляд вицвілої трави — без яскравих кольорів і контрастності. Разом із кольорами були відсутні переклад і навіть субтитри — створена проекція в розмірі 16:9 обрізала частину екрана, через що нижній рядок субтитрів зник. Але й верхні рядки субтитрів з’являлися зрідка, бо сервер із ними згорів. Усе це перетворило перегляд на муку для організаторів, абсурд для журналістів та дивину для глядачів. Ще більшою дивиною була глядацька реакція — з залу майже ніхто не вийшов, певно, вважаючи дійство добре продуманим, креативним ходом. А фільми йшли англійською, німецькою, французькою мовами й навіть гінді! По завершені ще одним ноу-хау стали запитання-відповіді програмного директора, який намагався врятувати ситуацію — фантастичні глядачі все ж дізналися, про що йшлося в тій чи тій стрічці…

І це при тому, що сім короткометражок демонстрували режисерський, сценарний і акторський клас, давали можливість охопити весь світ, багато жанрів і зрозуміти силу мистецтва. Драматичні, комедійні, соціальні, антипропагандистські фільми з Бельгії, Киргизстану, Індії, Великої Британії, Білорусі й Німеччини, навіть у такій невеличкій кількості, але концентровані в одному блоці, давали максимум ефекту. Наприклад, якщо на «Підробленому намисті» (приз за найкращий фільм міжнародної програми) про поневіряння індіанки після втечі від жорсткого чоловіка наші жінки могли інакше, позитивно подивитися на чоловіків українських, то на «Травневому дні» про «продаж» роботи в Бельгії з аукціону — хто найменше погодиться брати за розвозку пошти — можна оцінити не найгірший рівень працевлаштування в Україні.

З анімацією ситуація була ще ліпша — хоч два мультфільми з одинадцяти так і не відкрилися, всі решта справді дарували насолоду: фантазії режисерки Река Бучі з Угорщини («Любов») позаздрив би будь-який письменник-фантаст, кмітливість Сергія Негуліча з Румунії («Блискуча випадкова смерть» — приз за найкращий анімаційний фільм) могла здивувати навіть найвибагливіших кінознавців, сарказм Йорна Ліуверінка з Нідерландів («Шарлатан») потішив би кожного незадоволеного пацієнта й точно розсмішив би, а майстерна анімація українця Андрія Щербака («Причинна») — це предмет гордості навіть пересічного вітчизняного глядача.

Паралельно або після фестивальних показів у кінотеатрі «Україна» «Кіншот» пропонував у парку «Долина троянд» різноманітні майстер-класи — на кшталт мейкапу, створення пластилінової анімації або представлення Тернопільської кінокомісії. Потім звучала музика, а о 21:00 починався український конкурс… Та на все це місцеві люди дивилися в кращому випадку з подивом і не надто великим зацікавленням, вираженим до сміху нечисельною відвідуваністю. На обговоренні з режисерами було 5–10 відвідувачів, на зустрічі з головою Держкіно Пилипом Іллєнком — 20–30, а на показ просто неба — до 100 людей. А на екрані в парку і звук був добрий, і проекція якісна (організатори погодилися, що минулого року ліхтарі засліплюють екран, і цього року попросили їх вимкнути). Чому так вийшло із глядачами? Бо надрукувати футболки, уламати мера й залучити програмного директора — знавця кіно мало для створення фестивалю.

Не знаю, чи справді театр починається з вішака, але кіно точно починається з грошей. І без них, як у тому садистському, але точному анекдоті — «нема рученят, нема й цукерок».

Ідея Черкаського фестивалю є доречною й до місця. І всі його складові теоретично цікаві. Але практично кожен шот «Кіношоту» не міг знайти охочого його випити, бо люди елементарно не знали про нього; може, й чули, та не були зацікавлені; зацікавились, але не отримали належного прийняття. Крім незручних крісел у кінотеатрі, там є страшний туалет, жах від якого, можливо, більший, ніж від найжахливішого туалету Едінбурга з фільму «На голці». Перегляд фільмів у парку здавався комфортнішим — на свіжому повітрі, з гарною проекцією й без страхіть WC та гавкучих контролерів, але взагалі без крісел і з дивними презентаціями: наприклад, коли представляли Філіпа Сотниченка, режисера «Технічної перерви» (приз за найкращий фільм Національної програми), не сказали, що фільм здобув приз на одному з 15 кінофестивалів класу «А», обмежуючись лише його назвою «Талліннський». Певно тому, що просто погано підготувалися; або ніяк не готувалися. Натомість поставили запитання, подібне у своїй абсурдності до чемпіона серед таких запитань, Одеського кінофоруму: «Як ви з цим живете?». Сотниченко, трохи спантеличений, таки знайшов відповідь, але, гадаю, це запам’ятає назавжди. Як і черкаський глядач його фільм — відвертий, сильний ляпас суспільству за те, що воно доводить своїх громадян до дітовбивства… Потім, наступного дня, на обговоренні з режисерами, один хлопець скаже, що йому сподобалася стрічка — що він був увесь час у напрузі, не знав, що станеться далі, а те, що сталося, навіть відмовився оцінювати, та попри все — зрозумів драму, трагедію жінки, людини, індивіда. Лише один черкаський глядач наважився сказати, як його зачепило. Може взагалі його одного в Черкасах і зачепило. Тепер залишається одна важлива дилема — то чи варто проводити цілий фестиваль для одного глядача?

Фото: www.facebook.com/kinoshotfest