21:58
Четвер, 28 Грудня 2017

Йоргос Лантімос про «Убивство священного оленя»: Писати сценарій – це весело

Сьогодні, 28 грудня, в прокат виходить стрічка «Убивство священного оленя». До вашої уваги – інтерв’ю з її режисером Йоргосом Лантімосом
Йоргос Лантімос про «Убивство священного оленя»: Писати сценарій – це весело
Йоргос Лантімос про «Убивство священного оленя»: Писати сценарій – це весело

Відомий режисер Йоргос Лантімос зібрав зірковий акторський склад на чолі з Коліном Фарреллом та лауреаткою премії «Оскар» Ніколь Кідман для зйомок у своєму першому американському фільмі – важкому, тривожному трилері «Убивство священного оленя», прем'єра якого викликала захоплені відгуки в основному конкурсі на Каннському кінофестивалі 2017 року.

Слідом за помітним успіхом фільму «Лобстер» – у якому також головну роль зіграв Фаррелл і який здобув «Приз журі» у Каннах у 2015 році – Лантімос та його партнер-сценарист Ефтіміс Філіппоу розпочали з ідеї про хлопчика-підлітка, який прагне помститися за смерть батька.

«Все постійно змінюється, – говорить він про процес написання. – Ми завжди починаємо з чогось іншого. Це може бути ідея, або ми хотіли б дослідити умови, або ми хочемо щось зробити з ними, або є комбінація, яка нас цікавить.

Я думаю, що цього разу ми почали з хлопчика, який втратив батька і який хоче справедливості по відношенню до лікаря, що оперував його батька і якого він вважає відповідальним.

"Убивство священного оленя" – це, головним чином, про справедливість, помсту, віру та вибір – неможливість прийняти однозначне рішення про те, що правильно, а що неправильно, коли ви стикаєтеся з величезними дилемами в житті».

Фільм здобув сильну похвалу критиків у Каннах, де Лантімос і Філіппоу отримали приз за найкращий сценарій. The Hollywood Reporter назвав цей фільм «таким, який не можна пропустити» і додав: «Насичене джерело тривожної темряви та психологічного неспокою, що розноситься підступним підземним потоком під абсурдистським гумором роботи Йоргоса Лантімоса, стає задумливим реквіємом домашнього жаху в його майстерно реалізованій п'ятій повнометражні».

Фаррелл грає кардіохірурга Стівена, а Кідман – його дружину. Вони мають двох красивих, здорових дітей і живуть у дорогому будинку в передмісті Цинциннаті. Але їхнє забезпечене існування опиняється під загрозою, коли Стівен вводить Мартіна (Баррі Кеоган) у їхнє життя.

16-річний хлопець, син чоловіка, який загинув на операційному столі Стівена, спочатку поводиться ввічливо і поступливо, майже як ще одна дитина хірурга. Але поступово глядачі дізнаються, що Мартін шукає відплати за смерть свого батька. Він ставить Стівена перед страшним вибором – або «принести в жертву» свою дружину чи одного з його дітей, або всі троє помруть.

«Ситуація з хлопчиком, який втратив свого батька через когось – через щось, що він вважав чиєюсь провиною, – це був початковий задум, з якого ми почали, а потім він перетворився на історію з більш складною структурою з використанням надприродних елементів, – каже Лантоміс. – Багато чого з цього, як не дивно, дуже логічно входить в історію завдяки тому, що ми стикаємося з задачею: як збільшити тиск на персонажів, щоб якомога краще розкрити людську природу. Ми намагаємося направляти події, і це змушує нас вигадувати всі ці різноманітні інструменти та елементи для створення такого ефекту».

Рецензенти в Каннах зазначили, що назва фільму та його теми жертвопринесення та справедливості містять алюзію на грецьку трагедію. Режисер відповідає на це: «Ми не зовсім з цього черпали натхнення, але в процесі написання сценарію ми побачили, що є паралелі з грецькою трагедією, і ми подумали, що це цікава ідея, що в цьому є сенс, щоб ми згадали про це у фільмі.

Також я думаю, що доволі цікавим є те, що теми, про які ми задумувалися і вважали, що вони з далекого минулого – вони навколо нас постійно. Я просто подумав, що це цікаво – зробити подібну асоціацію, але ми ніколи не починали роботу, намагаючись адаптувати грецьку трагедію».

Надприродні елементи у фільмі – Мартін проклинає сім'ю Стівена, що проявляється, коли, як він і передбачив, діти виявляють, що вони не можуть ходити, – природно приходили до них під час написання, – додає Лантімос: «Почавши від ідеї, яка спочатку була виражена лише у маленькому хлопчику, що втрачає свого батька, звинувачує когось за це і вимагає справедливості, що б це, на його думку, не означало – починаючи з цього, ми намагалися знайти шлях, за допомогою якого ми могли б скласти подальшу розповідь, яка б задала такі питання і викликала такий тиск на людей, що їм довелося б робити неможливий вибір. Працюючи над тим, щоб з'ясувати, як буде ефективніше, я думаю, тоді ми й почали йти у трагедії та у жанр жахів, у діалог з усіма цими речами».

За його словами, його перший фільм у США був логічним вибором: «За моїми відчуттями, це більше американський фільм. Я працюю дуже інстинктивно, і я не маю чітко визначених пояснень, чому я зробив цей вибір. Єдине, що я точно знаю, – це те, що я на даний момент хочу працювати англійською мовою, так що це, певною мірою, обмежує варіанти.

Було багато дискусій про те, чи це має бути британський фільм, чи американський, і по відчуттях та через обрану тему – це був більше американський фільм».

«Також, – продовжує він, – у діалозі між жанрами, з якими ми знайомі – навіть у медичній системі – було більш доречно, щоб цей фільм знімався у США.

Крім цих, були й інші різноманітні причини, які допомогли мені зробити вибір. Коли ви відкриті для всього, то вам просто потрібно з'ясувати деталі, щоб зробити вибір.

Мушу визнати, що мені подобалося працювати в Штатах. Я не працював у Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі, у великих містах, але працював у меншому місті США, і для мене це було досить просто.

Я думаю, люди там набагато більше схвильовані, що у їхньому місті знімається фільм. Там легше пересуватися – є певна гнучкість і свобода щодо того, як робити певні речі. Там не так багато структур, немає стільки правил, які не дозволяють бути гнучкими, навіть з точки зору творчості, оскільки кожна практична річ певною мірою впливає на процес творчості. Тож, так, мені сподобалося там працювати».

Лантімос народився в Афінах і вивчав кінематограф у Грецькій школі кіно і телебачення у столиці Греції. Його фільми – «Мій найкращий друг», «Кінета, Ікло, Альпи» та «Лобстер». Він був номінований на «Оскар» разом з Філіппоу за найкращий оригінальний сценарій для фільму «Лобстер».

«Детектор медіа» публікує інтерв’ю з Йоргосом Лантімосом, запис якого відбувся під час цьогорічного Каннського кінофестивалю.

Кадр із фільму

– Йоргосе, чи подобається вам досвід Каннського кінофестивалю?

– Необов'язково. (Сміється). Я б краще був тут без фільму. Стрес від цього – досить великий, але, в той же час, це змішане почуття, бо, очевидно, я дуже радий, що фільм тут, це найкраще місце, де можна запустити фільм. Тому я дуже радий бути тут, але, очевидно, це несе дуже багато напруження та втоми.

– Які теми вам було цікаво розкрити у фільмі «Убивство священного оленя»?

– «Убивство священного оленя» – це, головним чином, про справедливість, помсту, віру та вибір – неможливість прийняти однозначне рішення про те, що правильно, а що неправильно, коли ви стикаєтеся з величезними дилемами в житті.

– Як відбувається процес написання сценарію у вас із вашим співавтором Ефтімісом Філіппоу? З чого ви починаєте? З ідеї чи персонажа?

– Все постійно змінюється – ми завжди починаємо в іншому місці. Це може бути ідея, або ми хотіли б дослідити умови, або ми хочемо щось зробити з ними, або є початкова комбінація, яка нас цікавить.

Цього разу ми почали з хлопчика, який втратив батька і який хоче справедливості по відношенню до лікаря, що оперував його батька і якого він вважає відповідальним.

– Тож Мартін був першим персонажем, який спав вам на думку?

– Так, ця ситуація з хлопчиком, який втратив свого батька через когось – через щось, що він вважав чиєюсь провиною. Це був початковий задум, з якого ми почали, а потім він перетворився на історію з більш складною структурою з використанням надприродних елементів. Багато чого з цього, як не дивно, дуже логічно входить в історію завдяки тому, що ми стикаємося з задачею: як збільшити тиск на персонажів, щоб якомога краще розкрити людську природу. Ми намагаємося направляти події, і це змушує нас вигадувати всі ці різноманітні інструменти та елементи для створення цього ефекту.

– А процес написання – це весело? Ви це робите разом з паном Філіппоу?

– Це весело – це одна з найвеселіших частин. Дуже часто люди запитують мене: «Що найвеселіше? Зйомка чи монтаж?» А я кажу: «Я ненавиджу і те, і інше». (Сміється). Я ніколи не отримую задоволення від цього; це все такий стрес. Але, я думаю, це той момент, коли ми придумуємо ідею, з Ефтімісом або з кимось іншим, з ким я пишу. Вибір ідеї та формування її у реальну історію – це найбільш захоплюючий процес для мене, коли я відчуваю, що це спрацює і стане чимось цікавим для розповіді. Ефтіміс робить велику частину роботи наодинці, а потім ми зустрічаємося знову – ми вносимо зміни, разом структуруємо. Це просто різні етапи, і якщо щось не працює після того, як ми написали кілька сцен, ми повертаємося до структури. Тож є багато руху вперед і назад, доки ми отримаємо остаточний результат.

– Колін Фаррелл знімався також і у «Лобстері». Чому вам подобається з ним працювати?

– Мені справді подобається працювати з Коліном. Цього разу ми отримали навіть кращий досвід, оскільки вже знали один одного і, мені здається, для нас було простіше піти ще далі. Це набагато складніша роль для нього, і я думаю, що це дуже допомогло – той факт, що ми знали один одного і раніше працювали разом.

– Коли ви пишете, чи маєте на думці якихось акторів?

– Ні, не маю. Я намагаюся не мати ніяких картинок у голові, коли ми щось пишемо – я хочу зосередитись на цьому в останню чергу. Я хочу бути впевненим у тексті, історії та сценарії. Коли я відчуваю, що ця справа завершена, коли це працює, тоді я починаю думати про те, де ми повинні це втілювати, хто може грати ролі, і про все інше, що потрібно вирішити.

Кадр із фільму

– Чи черпали ви натхнення безпосередньо з грецької трагедії у процесі написання?

– Ми не зовсім із цього черпали натхнення, але в процесі написання сценарію ми побачили, що є паралелі з трагедією, і ми подумали, що це цікава ідея, що в цьому є сенс, щоб ми згадали про це у фільмі. Також я думаю, що це доволі цікаво, що ті теми, про які ми замислювалися і вважали, що вони з далекого минулого – вони навколо нас постійно. Я просто подумав, що це цікаво – зробити подібну асоціацію, але ми ніколи не починали роботу, намагаючись адаптувати грецьку трагедію.

– Чи ви мали на увазі «Іфігенію в Авліді»?

– Як я вже казав, у процесі написання сценарію було виявлено паралелі нашої ідеї з ідеями трагедії, тому ми просто почали, коли вважали це за доречне, проводити асоціації з трагедією – алюзії, переважно. Крім того, ми не намагалися адаптувати справжню трагедію ще й тому, що історія розвивається інакше.

– Отже, тут немає чогось глибшого, пов'язаного з тим, що ви самі грецький автор?

– Ні, це зовсім не так. Це переконання, що ми, як греки, маємо глибше розуміння грецької трагедії, – я думаю, що ми дуже віддалилися від цього, і ми не настільки добре освічені в цьому питанні. Як і кожен, хто цікавиться театром, мистецтвом або літературою, я думаю, що коли ви дійдете до того моменту, де ви знаєте, що вас це цікавить, незалежно від того, звідки ви, ви знайомитеся з цими текстами. Для мене це так само – я не маю привілейованих асоціацій з грецькою трагедією або знанням.

– Як ви прийняли рішення працювати у жанрі жахів?

– Це був просто процес, який також досить важко порушити, оскільки все відбувається одночасно. І в кінці ви вже не знаєте, з чого, власне, ви почали і як ви дійшли до такого результату. Я думаю, почалося все з ідеї, яка спочатку була в тому, що маленький хлопчик, який втрачає свого батька, звинувачує когось за це і вимагає справедливості, що б це не означало, на його думку. Починаючи з цього, ми намагалися знайти шлях, за допомогою якого ми могли б скласти подальшу розповідь, яка б поставила такі питання і створила такий тиск на людей, при яких їм доведеться робити неможливий вибір. Працюючи над тим, щоб з'ясувати, як буде ефективніше, ми й почали йти у трагедії та у жанр жахів, у діалог з усіма цими речами.

– Чи можете ви більше розповісти про те, як ви придумали цю ідею хлопчика, який втратив свого батька та прагне справедливості?

– Для нас це лише невеличка ситуація. Це не просто хлопчик, який втрачає свого батька. Історія – про те, наскільки це складно, оскільки він вважає когось відповідальним і хоче відчувати, що справедливість існує. Отже, ця подія спустошила його життя, і він відчуває, що повинен це компенсувати. Ми намагаємося зрозуміти, чому це цікаво, і додати різні деталі до цієї історії. Сподіваємося, що кінцівка стає дуже складною ситуацією, в якій ви можете думати про різні речі, що асоціюються з нею. Як я вже сказав, в процесі ми раптом зрозуміли, що тут є щось схоже на грецьку трагедію та жанр жахів – усе зійшлося. Ми сподіваємося, що зробили складну річ. Мова йде про багато різних явищ, і ми хотіли створити щось, що мало б свою власну сутність.

– Чи стикалися ви коли-небудь із неможливими виборами, як у фільмі?

– Ні, я ні. (Сміється). Слава Богу, досі не стикався.

– Чи є цей фільм актуальнішим у наші дні, оскільки люди більше не відчувають себе відповідальними?

– Я не знаю, чи це є особливим для сьогодення. Я думаю, про це говорили з 400-тих років до н.е. – це не є чимось новим. Я думаю, що відбувається те – і це мене дивує, – що ми стали більш консервативними, як суспільство, і ми насправді не торкаємося цих тем. Ми не хочемо по-справжньому говорити про них, і ми шоковані, коли нас просять зіштовхнутися з ними у повсякденному житті. Тож я не знаю, чи є фільм більш актуальним сьогодні, чи він був би так само релевантним десять років тому. Я думаю, це щось, що є вічним і глобальним, і тому я був зацікавлений у вивченні цього питання.

– Говорячи про глобальне: фільм був знятий у США. Чи була якась причина, чому ви так вирішили?

– Як я вже сказав, ми завжди починаємо з написання сценарію – я ніколи не хвилююся, як це все буде виглядати, хто буде грати і де ми будемо це робити. Отже, зазвичай ми пишемо про речі, які потенційно можуть відбуватися де завгодно, а після того, як ми завершуємо і все готове, я починаю думати: «Де найкраще було б зняти цей фільм?»

За моїми відчуттями, це більше американський фільм. Я працюю дуже інстинктивно, і не маю чітко визначених пояснень, чому я зробив цей вибір. Єдине, що я точно знаю, – це те, що я на даний момент хочу працювати англійською мовою, що певною мірою обмежує варіанти. Було багато дискусій про те, чи це має бути британський фільм, чи американський, і по відчуттях та через обрану тему – це був більше американський фільм. Також у діалозі між жанрами, з якими ми знайомі – навіть у медичній системі, як вона влаштована, – було більш доречно, щоб цей фільм знімався в США. Крім цих, були й інші різноманітні причини, які допомогли мені зробити вибір. Коли ви відкриті до всього, то вам просто потрібно з'ясувати деталі, щоб зробити вибір.

– Чому ви обрали саме місто Цинциннаті?

– Конкретне місто зводиться до практичних речей. Я знав, що хочу місто десь у США на Середньому Заході, і тоді ми почали шукати, досліджувати, з'ясовувати, де для нас можуть бути податкові пільги, і подорожувати. Тоді ви просто відвідуєте місто знову, щоб отримати його розуміння, і відчуваєте, що воно підходить для вашої історії.

– Вам подобалося працювати в США?

– Так – мушу визнати, що мені подобалося працювати в Штатах. Я не працював у Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі, у великих містах, але працював у меншому місті США, і для мене це було досить просто. Я думаю, люди там набагато більше схвильовані, що у їхньому місті знімається фільм. Там легше пересуватися – є певна гнучкість і свобода щодо того, як робити певні речі. Там не так багато структур, немає стільки правил, які не дають бути гнучкими, навіть з точки зору творчості, оскільки кожна практична річ певною мірою впливає на процес творчості. Тож, так, мені сподобалося там працювати.

– Ви зніматимете свій наступний фільм у США?

– Я щойно закінчив знімати фільм («Фаворитка»), але він дуже англійський, тож ми зняли його в Англії.

– Звідки походить ідея керувати чиїмось життям за допомогою думки?

– Я не знаю. Ти отримуєш життєвий досвід, сидиш, думаєш про речі – про те, що тебе дивує, хочеш більше показати і поділитися з іншими людьми. Я роблю вибір щоразу, коли ми сідаємо і думаємо, що буде наступним, з чим ми хочемо мати справу. Ви просто придумуєте це – я маю на увазі, що я не знаю, як це відбувається. Я не знаю, як влаштований процес – просто думка.

– Чи ви завжди цікавилися медичним боком історії, роботою хірурга?

– Не особливо. Маю на увазі, що в мене дивні стосунки з лікарнями – мені не подобається часто відвідувати їх. Я не знаю, звідки це походить. Можливо, це страх перед невідомим – я точно не знаю, але, знову ж таки, всі ці елементи просто складаються завдяки тому, що ви намагаєтеся дослідити. Це просто має сенс. Це може здатися дивним, але це дуже логічний процес вибору, коли ви починаєте з невеликого задуму, і намагаєтесь з'ясувати, знаєте, хто є першою особою. Як я вже говорив, чиєсь життя знаходиться в руках [хірурга], і ви не можете точно сказати, чи відповідає він фактично за те, що [батько] не вижив. Ви просто знаходите когось, у кого є така дивна ситуація в житті та суспільстві, і тоді ви можете почати досліджувати глибше – просто намагаєтеся дати відповіді на ці питання: як створити щось сильне, що створює тиск на людську істоту.

– Цей фільм радикальний у своїй темі, але більш загальноприйнятий у своїй розповіді, ніж інші ваші фільми. Ви рухаєтесь більше в цьому напрямку?

– Ні, я так не думаю. Коли я намагаюся зробити щось нове і щось інакше, я ніколи не думаю в таких категоріях. Я просто намагаюся думати про матеріал, який мені подобається, або думати про речі, які я люблю робити – це не зводиться до «Зараз я маю зробити щось таке в моїй кар'єрі» чи чогось подібного. Я просто інстинктивно реагую, бачу, що мені подобається, як я почуваюся при цьому, і намагаюся робити це в атмосфері абсолютної творчої свободи. Очевидно, це ніколи не може бути здійснене повною мірою, оскільки ви маєте справу з багатьма людьми, і в кінематографі є багато практичних аспектів, але суть у тому, що я роблю фільми. Досі я б не зняв жодного фільму, якби я не мав абсолютної свободи для цього.

– Як ви справляєтеся з суперечливими та негативними відгуками?

– Я не справляюся – я дійсно не читаю багато. Іноді, коли проходить трохи часу, я можу дуже швидко пробігти і побачити: «О, це погано, або це добре». Я міг би прочитати якийсь поганий відгук, тому що хотів би побачити, чи є щось корисне для мене і з чим я погоджуюсь, оскільки я завжди намагаюся робити різні речі – покращити і спробувати наступного разу. У більшості випадків це дуже особисте, що хтось думає про фільм, і немає жодної наукової оцінки фільму, тому це просто думки людей. Я поважаю це, і люди приходять з різною історією – вони мають такий різний досвід, освіту, культуру, тому ви не можете очікувати, що кожен реагуватиме на щось однаково. Це абсолютно очікувано, і я поважаю це.

Переклад з англійської: Тарас Задорожний

«Детектор медіа» висловлює подяку компанії «Артхаус Траффік» за допомогу в створенні цього інтерв’ю

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5833
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Сенцов
18 Жовтня 2018
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop