Якщо ще на початку десятиліття в українському кіно практично не було з чого вибирати, оскільки один хороший фільм уже був доброю знахідкою — як 2010-го зі «Щастям моїм» Сергія Лозниці, — то тепер з’явилася справжня конкуренція. Цього року в українському прокаті демонструвалося рекордна кількість фільмів за всі часи Незалежності — 34, рахуючи і документальні, й «Кіборгів», які вийшли минулого тижня. І навіть була сенсація, коли в один день, 26 жовтня, були прем’єри одночасно чотирьох (!) українських стрічок.

Очі розбігаються насправді. Принаймні тому, що сфокусуватися на якомусь одному прикладі фільму чи акторської роботи вже доволі важко, бо треба міняти оптику, підхід та визначення для аудиторії. І найбільше роботи буде у виборі найкращої документалки року, бо їх цьогоріч вийшло тринадцять. І нехай «Аустерліц» того-таки Лозниці так і не випустили в прокат (а фільм номінується на приз Європейської кіноакадемії), документальне кіно, здається, виглядає саме тим, що Україна легко і з гордістю може виставити у вітрині власних здобутків-2017 — дивіться й заздріть! І заздрити є чому.

До прикладу, фільм «Танцюрист» Стівена Кантора, що зроблений спільно Великобританією, Україною і Сполученими Штатами, — достойне кіно про геніального чоловіка, херсонця Сергія Полуніна, наймолодшого прем’єра Королівського балету Лондона. Він на голову вище більшості документальних стрічок, яскравий, захопливий і радісний — фільм, який реально тішить, викликає відчуття гордості, — це вже половина потреби кіно як такого. Але він, у свою чергу, на голову нижче іншої документалки, «Рідних» Віталія Манського, бо той творить дещо більше за відчуття радості — дає шанс подумати, продираючись поглядом крізь засипану порохом часу призму родини режисера, розкиданої різними частинами України, показує реальність людей різних по духу, культурі та обставинам життя, людей, які перебувають із різних боків барикади — фронту на сході. Це кіно одночасно політично актуальне й життєво важливе, і без педалювання чогось одного, без пафосу чи повчання. За формою і за змістом воно мало би посісти першу сходинку в хіт-параді найкращих документальних стрічок, випущених в український прокат цього року. Якби не було фільму «Будинок “Слово”» Тараса Томенка. Він має рівно на один пункт більше в переліку визначальних характеристик переможця, і цей пункт — оригінальність подачі. Показуючи й розказуючи про ціле покоління митців 30-х років, знищених сталінським режимом під корінь, — чим уже стає необхідним для культури нині живих — «Будинок…», мов хмарочос, злітає вище всіх за рахунок ідеї — як тему Розстріляного Відродження подати не в лоба і без моралізаторства, у креативній спосіб, де герої, про яких ідеться, говорять самі — своїми ж цитатами, на щастя залишеними в історії. Так ще ніхто не робив, при цьому досягаючи потрібного драматичного, патріотичного й кінематографічного ефекту.

Із акторською майстерністю в номінації найкращого актора / актриси другого плану не такий уже багатий вибір. І тут домішуються об’єктивні обставини: по-перше, протягом 2017 року вийшло лише 17 ігрових повнометражних фільмів за повного або часткового виробництва України, а по-друге, український професійний акторський цех у принципі доволі обмежений — називається цифра до 350 артистів обох статей. І тут можемо відзначити більшу проблему з жіночими ролям, серед яких єдиною 100 %-ю номінацією — і вона ж переможниця — може бути Ніна Набока (баба Зіна) зі стрічки «Припутні» Аркадія Непиталюка (на підтримку її номінації можна згадати ще дві її ж ролі — епізод у копродукційному українсько-італійському фільмі «Ізі» Андреа Маньяні та в короткометражці Олександра Кирієнка «На своїй землі»). А от серед чоловіків є сенс перебирати харчами. У «Червоному» Зази Буадзе одразу двоє могли би претендувати на звання найкращого — Олександр Марвіц (у ролі начальника концтабору) та Ігор Колтовський (злодій у законі). У фільмі «Припутні» яскравим був Дмитро Хом’як (таксист Юрко). В «Ізі» — Остап Ступка (священник). Із «Чужої молитви» Ахтема Сеітаблаєва можна відзначити достойне виконання Адріана Цвікера, що грає німецького офіцера. А з «Кіборгів» того ж таки Сеітаблаєва — Романа Ясіновського, виконавця ролі бійця з позивним «Гід». І на ньому, власне, можна зупинитися і як на найкращому.

На жаль, головною жіночою роллю цього року в українському кіно ніхто не може похвалитися, адже ні у «Стрімголов» Марини Степанської, ні у фільмах «Припутні» або «Чужа молитва» актриси не дотягують до звання найращих, а давати відзнаки за половинчасті звитяги рука не піднімається.

Чи не така ж проблема й серед чоловічої частини. Надію на визначення «найкращої головної ролі» дають лише кілька можливих конкурсантів. Наприклад, може бути сильним претендентом Михайло Хома у титульній ролі фільму «Dzidzio контрабас», бо, незважаючи на розгромні рецензії, саме на акторові та його вогнеметному образі тримається вся картина, котра би в іншому випадку розвалилася, мов той картковий будинок (без Кевіна Спейсі). А вона не просто не розвалилася, а стала найкасовішою у прокаті України 2017 року. Певну конкуренцію Хомі може скласти В’ячеслав Довженко з «Кіборгів», у ролі командира з позивним «Серпень»… Або той-таки Адріан Цвікер із «Чужої молитви», якщо його роль визнають «головною».

Якби реально було би розглядати «Лагідну» Сергія Лозниці як повноцінну копродукцію (на жаль, вона такою не є), цю непересічну стрічку-за-крок-від-геніальності мала би бути відзначено за унікальний акторський ансамбль — тільки тут усі герої діють ніби зачаровані одним магом, в унісон, злагоджено і страшно, ідеально утворюючи населення того місця, яке й мав на увазі режисер, — пекла. Так із акторами мало хто працює, цього потрібно вчитися, а для цього подібне кіно слід відзначати. Чого досі ніхто злочинно не зробив. «Детектор медіа» виправляє цю недбалість.

Але найцікавішими, певно, змаганнями будуть у визначенні найкращих серед режисерів та фільмів. Є про що говорити! «Припутні» були очевидним проривом року, адже своєю оригінальністю і, головне, сміливістю вони продемонстрували появу простору для діяльності — наші продюсери спромоглися відкрити пів-ока й побачити, що далі їхнього «телевізійного» носа є ще щось. І це дрібненьке досягнення для людини є величезним кроком для України. Тож режисер Аркадій Непиталюк, звісно ж, входить до списку претендентів у своїй ніші. І фактично те ж саме можна сказати про Марину Степанську, чий «Стрімглов» — розширення фокусу нашої кінематографії, цікавий вислів на тему сьогоденні загалом і наших людей зокрема, зроблений у модній холодній манері відсторонення-спостереження з довгими планами, знятими з руки (чи за допомогою стедікаму). Втім, ще вище стоїть уже згаданий «Будинок “Слово”», що є бездоганним: якби «Рідних» Манського вибрати на найкращу документалку, фільм Томенка мусив би стати найкращим фільмом загалом, так ідеально збігаються всі його частини, мистецько-професійні та соціально-історичні. За гамбурзьким рахунком йому може протистояти у змаганні за право називатися фільмом України 2017 року тільки один витвір вітчизняної кінематографії — «Рівень чорного» Валентина Васяновича, вже й так обраний від України з-поміж усіх наших фільмів на здобуття оскарівської номінації, хоча врешті-решт він і не попав у шорт-лист премії. Простий, але добре придуманий, він без слів показує повну крику картину депресії фотографа, що загруз в одноманітності і в свої 50 років не має щастя… Врешті, закінченості йому, і злетом думки ледь не в прямому значенні, слугує приголомшливо-правильний фінал, у якому метафоричність дуже тісно пов’язана з буттям.

Підбиваючи підсумки української кінематографії за рік, варто ще раз голосно і впевнено визнати: Україна суттєво просунулася в культурному розвиткові, принаймні щодо кіно. Ми зробили варті уваги фільми (хоча б кілька), актори зіграли достойні ролі (на нашу думку) — часом глядачі і критики були втішені і вдячні. Рідко, насуплюючи чоло, згнітивши серце, але були. Одностайність — не ціль. Ціль — різноманіття і якість. Аби війна закінчилася перемогою…

Фото: open-stand.org