Учора, 20 квітня, відбулася церемонія нагородження започаткованої цього року кінопремії «Золота дзиґа». Двадцять один раз за дві з половиною години церемонії ведучий Олександр Скічко та численні гості повторили, що «Золота дзиґа» – це «український “Оскар”». Інколи це було в тему, адже нагорода теж начебто індустріальна (від кіновиробників кіновиробникам). Інколи – не дуже, наприклад, коли спільне фінальне фото переможців мотивували тим, що так роблять на «Оскарі». Але в більшості подібне порівняння лише віддавало ледь відчутною меншовартістю, особливо коли перед якоюсь нагородою перерахували голлівудських зірок, які здобували подібні перемоги. Церемонія взагалі щиро намагалася наслідувати американську кінопремію зовнішньо, але чомусь не за змістом.

В'ячеслав Кириленко и Юрій Горбунов

Перший, кому випала честь говорити на «українському “Оскарі”» – віце-прем’єр-міністр В’ячеслав Кириленко. Він розповів про свіжопідписаний закон про держпідтримку кіно, те, що кінематограф «піднімається з колін» (їй Богу, пане В’ячеславе...) і що треба більше знімати про українські ландшафти. Далі слово взяв Пилип Іллєнко, голова Держкіно. Йому належить головний жарт вечора, мовляв, від «Дзиґи» найбільше виграють продавці смокінгів. Третьою на сцену піднялася одна з ініціаторів премії Вікторія Тігіпко (її чоловік фігурував у кадрі). Далі вона запросила на сцену Кшиштофа Зануссі, після якого настала черга Євгена Нищука. Міністр культури вийшов вручати першу нагороду вечора, але всю промову присвятив уже згаданому закону.

Звісно, на першому подібному нагороджені в Україні природно поговорити про новий закон та про державну підтримку кіно в цілому Але виступ трьох політиків поспіль виглядає просто як піар і спроба влади «примазатися». Ще піарнішим виглядає те, що з боку Кіноакадемії першою виступила Вікторія Тігіпко, а не, наприклад, голова Правління організації Михайло Іллєнко.

Вікторія Тігіпко і Михайло Іллєнко

Але не переймайтеся, далі це компенсували. «Дзиґа» протривала дві з половиною години, маючи всього 14 номінацій та три пісні. Це дуже довго, адже навіть той самий «Оскар», про затягнутість якого щороку жартують його ж ведучі, вручає 24 нагороди за три з половиною години. Але ще паралельно встигає показати декілька номерів від ведучого, а також всі номіновані на звання кращої пісні і рекламу. Розгадка в тому, що на «Золотій дзизі», здається, дали виговоритися всім за всі 26 років, поки подібної премії не існувало.

По-перше, абсолютно кожну нагороду ведучий пояснював. Не знаю, за кого мають глядачів у залі, але Олександр Скічко акцентував, що другорядна роль – це теж дуже престижно і що не всі короткометражні фільми однакові. Це, звісно, потрібні речі, особливо на нагороді, яку судить/отримує/дивиться в залі кіноспільнота. Далі важливість кожної нагороди пояснювали ті, хто відкривав заповітний конверт. На більшості подібних кінопремій правилом хорошого тону вважається швидко оголошувати переможців, залишаючи їм якомога більше часу для власного виступу (адже головні тут ті, хто отримують нагороди, а не ті, хто їх вручає). Але, здається, не на «Золотій дзизі». «Це не другорядний актор, адже якщо в цьому фільмі хтось із ансамблю випаде...», – загадувала загадки залу Римма Зюбіна й на другій хвилині своєї промови запитала: «Ну що, я називаю? Називати...?» Оксана Марченко покидає X-Factor, а справа її живе.

Римма Зюбіна

І така ситуація тривала постійно, слово давали навіть запрошеним музикантам. Ведучий, наприклад, взяв інтерв’ю у гурту Panivalkova після їхнього виступу і, здається, його значення лишилося загадкою для самих співачок, які зізналися, що не розуміються на кіно. Так само після своєї пісні не зупинився Pianoboy: він побажав усім «мирного неба» і появи фільмів, якими можна пишатися (мовляв, вибачте, присутні, але вами поки, мабуть, не можна), а потім вирішив ще й зіграти на біс. Це все, до речі, перед врученням головної нагороди. І знову ж таки – привітання це, звісно, добре. Але вони мають бути лаконічними. Не може промова запрошеного музиканта тривати довше, ніж промова переможця, бо тоді всі акценти «Найкращого композитора» зміщаються з тріумфатора вечора на «три емоції» Святослава Вакарчука та його згадки про 1915 рік.

Святослав Вакарчук

Але найбільше одкровення вечора - це шестихвилинний (sic!) спіч кінознавця Володимира Войтенка, який у відповідь на дивний жарт ведучого (у трьох словах оцінити номінацію документальні фільми) взяв і оцінив. Кожен фільм окремо й з купою цікавих фактів. У залі панувала мертва шокована тиша. Що цікаво, така сама тиша панувала й з боку ведучого, який мав би врятувати заручників. Узагалі, Олександр Скічко діяв по сценарію і (на щастя) не намагався повторити свій цьогорічний досвід ведення справжнього «Оскару» на каналі «Україна». Він мовчав навіть у відповідь на запитання гостей: «Чому конверти чорні?», - поцікавився в якості жарту Андрій Курков. Розгубленим мовчанням відповів майбутній ведучий «Євробачення».

До речі, щодо номінацій і вручення нагород. Оголошення номінантів на більшості подібних церемоній супроводжується відеорядом із фільмів-номінантів (що логічно, нам, фактично, показують, чим фільми заслужили номінацію). На «Золотій дзизі» теж так робили... інколи. Відеорядом супроводжували номінацію «Найкращий короткометражний ігровий фільм», але не «Найкращий актор» (хоча акторську гру якраз можна оцінити за вдалим фрагментом фільму). Номінацію «Найкращий фільм» візуалізували фрагментами трейлерів (хоча їх роблять рекламні відділи й із самими фільмами вони часто мало пов’язані), а роботу операторів – постерами фільмів (хоча кадри з постерів теж зазвичай знімають не оператори). Проте найбільше здивувала номінація «Найкращий сценарист». Усі нагороди, на які рівнялися, за власними словами, організатори (BAFTA, «Оскар», «Золотий глобус») мають номінацію «Кращий сценарій» – себто рукопис, фундамент фільму. У нас же хоч нагорода й акцентує на персоні, оголошення теж відбулося за назвами фільмів, а візуалізацію сценаріїв подали... статичними кадрами зі стрічок.

Обговорення переможців у номінаціях – це окрема тема й, можливо, навіть питання смаку. Деякі (як Віталій Лінецький чи «Микита Кожум’яка») стали цілком очікуваними тріумфаторами. Деякі, як «Головна роль» – ні (враховуючи, що одного з її конкурентів ми відправили на «Оскар»). «Слуга народу – 2» очікувано дисонував на фоні колег.

Автори «Микити Кожум’яки»

А ще «Золота дзиґа» мала досить специфічний аудіосупровід. На ній виступили троє виконавців. Відкривала церемонію Катя Chilly з етнічною піснею (а ще з балетною пачкою, хрипом, завиваннями, зеленим хворобливим кольором освітлення – так, наче кінематограф мав померти в муках, щоб потім воскреснути). Всередині церемонії виступав гурт Panivalkova із «Вербовою дощечкою» з «Тіней незабутих предків». А перед завершальною номінацією – вже згаданий Pianoboy із головним треком «Слуги народу – 2» і сумною піснею про війну. До речі, ще одна вада організації – всі музиканти декілька хвилин виставлялися на сцені, поки ведучий не знав, що говорити, аби відволікти глядачів. Зазвичай у цей момент телеглядачам показують рекламу, а гостям у залі – заготований номер. Були й технічні огріхи: на половині вимкнулася трансляція у Facebook (але це швидко виправили), а повідомлення в Gmail про початок заходу прийшли за дві з половиною години після його початку.

Тож бути «Оскаром» (на чому, нагадаємо, тут акцентували 21 раз) в «Золотої дзиґи» з точки зору організації церемонії поки не виходить. Вона бере структурний троп американської кінопремії – як, наприклад, промова переможця – й просто дає йому безконтрольно існувати. Через що всі четверо авторів «Микити Кожум’яки» успішно ведуть затяжні монологи. Також на «Дзиґу» надто тисне її унікальність, вона одночасно намагається бути всім для кіно – і державним визнанням, і індустріальною нагородою, і критичною оцінкою, і світською тусовкою. Хоча в неї є величезний потенціал і, не подумайте, ця нагорода не погана. Просто їй не треба намагатися бути «Оскаром», адже наше кіно не намагається бути «Голлівудом».

Тарас Ткаченко

Всі кінотворці у невеличкому залі знайомі і набагато ближчі, ніж актори в США. Їхні промови, по-хорошому, інтимніші – чого варті лише слова Тараса Ткаченка про АТО. Наш кінематограф через його куцість парадоксально виглядає різноманітнішим. «Слуга народу», «Тепер я буду любити тебе» та «Гніздо горлиці» в головній номінації гарантують це. Відсутність розвинутого інституту кінокритики робить церемонію менш прогнозованою. Відсутність самої індустрії (в розумінні безперебійного самодостатнього конвеєру) робить церемонію в якомусь сенсі екзотичнішою. Нам варто рухатися в бік ідентичності, вигадувати власні форми, не боятися бути собою і підкреслювати різноманіття (але не українських ландшафтів). І тоді «Золота дзиґа» існуватиме довго й успішно.

Фото: Віталій Носач