Музичне документальне кіно для широкої аудиторії — це не тільки фільм-концерт чи нарис про виконавця, який є голосом покоління. «Що з драматургією?» — поцікавиться глядач, якому лише сантиментів і розваг у кіно замало. Такі враження в авторки були на прем’єрному показі стрічки «Свій голос» про дитячий хор «Щедрик». Знайомство з цим фільмом Сергія Маслобойщикова та операторки і продюсерки Світлани Зінов'євої відбулося в рамках спеціальних подій кінотеатру «Кінопанорама» та «Майстеркласу».

Фільм оповідає про дитячий хор «Щедрик», заснований у 1971-му «самодіяльницею» Іриною Сабліною. У часи радянської пропаганди дитячий колектив виконував твори іноземних композиторів і здобував Гран-прі міжнародних конкурсів. В Україні ж «Щедрик» пророком не був: учасники колективу виконували народні пісні, замість віршів про Леніна захоплювалися творами таких авторів, як Валентин Сильвестров, Олів'є Мессіан чи Роман Кофман. «Для “самодіяльного гуртка” його досягнення фантастичні, — писав про «Щедрик» музичний оглядач і баяніст Роман Юсипей. — В усьому Києві не знайдеш хору з такою неперервною традицією. З 1971-го — року створення — вдалося зберегти репертуарну політику, орієнтовану на західноєвропейську класику, і розвинути фірмову манеру польотного співу».

Щодо рівня учасників колективу Роман Юсипей у своєму інтерв’ю додає: «Після заняття вони зазвичай просять співати [щось із Баха]. Як це пояснити?».

Кількість «іноземного матеріалу» в репертуарі «Щедрика», оповідає в зафільмованому коментарі композитор Роман Кофман, ретельно підраховували в «органах культури» і ранжували за країнами походження. Його ж твори, каже, класифікувалися навіть не за національною ознакою, а виносили в окрему категорію «Роман Кофман» :)

Подружжя Ірини Сабліної та Романа Кофмана, як слідує з хроніки фільму, розвинуло відчуття слуху (і не лише музичного) у трьох поколінь. Серед них Вікторія Польова, що нині є зіркою музичної авангардної сцени, німецька письменниця та журналістка українського походження Катерина Петровська та її брат Іван, відомий як історик Йоханан Штерн. А нинішня художня керівниця та головна диригентка «Щедрика» Маріанна Сабліна в дитинстві замість колискових слухала дещо з майбутнього репертуару «Щедрика».

Роботу над цією темою Світлана Зінов'єва почала ще під час навчання на операторському факультеті у КНУ імені Карпенка-Карого. Спільно з молодим тоді кінорежисером Ігором Мінаєвим вона зняла 10-хвилинний фільм «Співоча точка». Через довгі роки вирішила повернулася до «Щедрика» та розшукати героїв тієї роботи.

Приїздив взяти участь у нових зйомках і сам Ігор Мінаєв. Однак, зрештою, залишився в Парижі, де мешкає: нові зйомки фільму тривали вісім місяців.

«[Ігор Мінаєв та Сергій Маслобойщиков] — такі різні автори», — характеризує кінорежисерів Світлана Зінов'єва. Із паном Маслобойщиковим вона в ролі продюсерки співпрацює вже добрий десяток років. «Він не документаліст, — каже пані Зінов'єва. — Він ігровий режисер, театральний, художник, який більше вигадує реальність, аніж здатний зануритися в неї. Мені з ним цікаво».

Створювалася нова історія «Щедрика» вже на багатому матеріалі. Настільки, що в окремих епізодах одна й та ж пісня у виконанні колективу звучить із різних «епох»: нещодавно відзнятої й зафільмованої раніше.

У підсумку авторам лишалося «всього-на-всього» охопити 40-річний період історії колективу. Пошук творчого рішення вівся після запису численних інтерв’ю з учасниками хору. Також у розпорядженні були родинна хроніка Ірини Сабліної й Романа Кофмана, кадри епох чотирьох генсеків ЦК КПРС. «Моя попередня робота, чорно-біла “Співоча точка” в цьому фільмі мала розчинитися, не перетягувати на себе увагу», — розповідає Світлана Зінов'єва.

Ці 40 років глядач переживає разом із авторами протягом 77 хвилин фільму. У художньо довершеній роботі мистецтво хорового співу постає і як спосіб чинити спільний опір системі, якою б вона не була. Так характеризує й саму діяльність «Щедрика» Катерина Петровська, яка знімалася в фільмі: «Це не лише музика, це урок чесної праці, урок протистояння системі».

До виступу «Щедрика» в наступному епізоді «приєднується» голос мистецтвознавця та історика Вадима Скуратівського. Зокрема, він характеризує 1970-ті як роки ретельної роботи в українській культурі «поліції». Тут зі сценами з радянської дійсності межує абсурд: рядки пісні «Прилетіла ластівочка» звучать на тлі слонів, яких ведуть центральними вулицями Києва. Наглядачі — чоловіки в чорному одязі зі спеціальними палицями напоготові — напружено озираються довкола. Слони, достоту як Кінг-Конги, ступають між рядів авто і хляпають вухами.

А доки діти без ноток і зажури виконують «Іди, іди дощику», глядачі вивчають кадри, де кияни несуть у сумках-авоськах хліб та овочі, які вдалося придбати в гастрономах. Хтось із глядачів після прем’єри зізнавався, що плакав. І навряд чи через власні спогади про черги й дефіцит: дійсність у фільмі передана не менш емоційно, ніж музика.

Іще один перформанс — запис репетиції хору. На великому екрані кожне буденне слово набуває сильнішого значення. Зокрема, на прикладі роботи диригента бачимо, як формується колективна свідомість, і відчуваємо, як ведеться особистості. (Авторка не спойлеритиме про фактурні портрети учасників хору, що теж увійшли до фільму.)

Таких міні-спектаклів у фільмі ще є. Замість фактів і статистики, вони характеризують оточення й реальність людей української культури. І не завжди однозначно. «Я схиляюся до експериментального кіно, такого, яке створюю у співавторстві з Олександром Балагурою, — коментує Світлана Зінов'єва. — Вважаю, що глядачу має бути зрозуміло не все. Пам’ятаєте, як на зустрічах клубу документального кіно Close Up говорила випускниця Берлінської кіношколи Тетяна Кононенко: “Має бути не зрозуміло, має бути цікаво, збуджувати думку і тривожити”». Сам кіноклуб, що у 2015-му діяв у Будинку кіно, призупинив діяльність. Але учасники цього «самодіяльного ансамблю Світлани Зінов'євої» продовжують спілкування на інших показах документального кіно.

«Ми мали клопіт із тим, що основна кількість матеріалу — інтерв’ю, адже “голови” у кадрі для документалістики не годяться. Але коли Хрещатиком “пішли слони” [зафільмовані оператором "Укркінохроніки" Ізраїлем Гольдштейном для стрічки "Київські усмішки" Рафаїла Нахмановича (1967)], стало ясно: спосіб мислення знайдено». Здійснений Сергієм Маслобойщиковим монтаж пані Зінов'єва вважає роботою підвищеної складності. Адже у випадку з музичним супроводом зображення має відповідати темпу виконання: окрім монтажу, знадобилася комп’ютерна графіка.

Перші покази фільму в Києві, розповіла Світлана Зінов'єва — це спосіб вивірити роботу на глядацькій аудиторії. «У глядачів фільм викликав такі різні асоціації», — ділиться продюсерка.

Проект із назвою «Голос в хорі» брав участь у 5-му пітчингу Держкіно, що відбувся 2013 року, та здобув фінансову підтримку в обсязі майже 1, 5 млн грн. Задумувалася стрічка, каже Світлана Зінов'єва, як кінопрокатна. На великі екрани вона має вийти після фестивальної історії. «Найкраще було б віддати фільм [у роботу] дистрибутору, але окрім 86PROKAT у нас їх немає, — розповідає продюсер. — Буду звертатися до київських кінотеатрів — у “Жовтень”, у “Ліру”, до мандрівного фестивалю Docudays UA. Подібний досвід регіональної дистрибуції у Дніпропетровську та Донецьку вже був зі стрічкою Сергія Маслобойщикова "Люди Майдану. Nevseremos'!"».

Раніше проект фільму був представлений продюсером на Форумі документальних фільмів Балтійського моря (Baltic Sea Forum for Documentaries). Копії стрічки, каже Світлана Зінов'єва, чекають на телеканалі Arte, в кількох іноземних кіновиробничих компаніях. Висловив бажання переглянути фільм німецький продюсер Хайно Деккерт, який, зокрема, працював із проектами Сергія Лозниці та стрічкою Олександра Міндадзе «Милий Ханс, дорогий Пьотр», що буде представлена в рамках кінофестивалю «Молодість».