Чорнявий хлопець забігає в кімнату: темні штани, класична біла сорочка з розстібнутим верхнім ґудзиком. «О, печеньки!» — сміється білосніжною усмішкою. Але солодкого поки що не чіпає: наразі є важливіші справи. Акім Галімов дуже серйозно ставиться до свого нового фільму «Україна. Повернення історії». Давно в українському медіапросторі не було такої жвавої дискусії навколо історичної стрічки. Фільм став успішним, і «1+1» вирішив знімати його продовження.

Чому образ Інгігерди відтворювали в Польщі, якщо є спеціалісти в Україні, навіщо автори фільму рилися у справах етнографів і до чого тут тема «відірваного коріння», автор фільму Акім Галімов розповів в інтерв’ю «Детектору медіа».

– Акіме, я бачила декілька інтерв’ю з тобою під час зйомок фільму, але так і не зрозуміла, чия ідея була його створити.

– Почалося з того, що до нас прийшла Галина Шамборовська, редакторка з «ТСН», з ідеєю стрічки до Дня незалежності — про вкрадену історію. Це мав бути фільм-реконструкція про те, як київські князі колонізували землі на півночі. Нам не дуже підійшов формат і наповнення, але це стало певним поштовхом. Зрозуміли, що хочемо зробити якісний історичний продукт до 25-ї річниці незалежності. І почали розробляти ідею, що це може бути за фільм.

Склався творчий кістяк — я, Галя Шамборовська й Руслан Шаріпов. Ми працювали під керівництвом Вікторії Лєзіної, генеральної продюсерки «1+1 продакшн». Спершу думали: варто почати з хрещення Володимира. Знову повернулися до реконструкцій. Зрештою, вирішили: нецікаво розповідати про події, спираючись на чиєсь трактування історії. Я подумав, що ми маємо провести власне дослідження. І почали рити. Від січня шукали все, що могло бути цікавим. Зараз покажу книжкову полицю Руслана Шаріпова після цього фільму. Дивися: це тільки під час розробки цієї стрічки.

Ми перелопатили, певно, тонни літератури. Ходили в бібліотеки, купували книжки. Читали все: починаючи від Бєлінського, якого всі критикують, і закінчуючи Плохієм, якого всі нахвалюють. Потім почалися зустрічі з істориками. Так стали з’являтися маленькі пазлики однієї мозаїки — наша історія не така, як ми думаємо. Це й формувало сюжет фільму. Щось із часом відпадало, а щось давало поштовх до нових пошуків. Мене, наприклад, завжди цікавила тема саркофагу Ярослава Мудрого. Його відкрили декілька років тому, але кісток князя там не було. Я дуже хотів взяти це за основу, але з цієї історії випливла цікавіша — історія його дружини Інгігерди, про яку взагалі майже нічого не було відомо.

Малесенькими частинками ми збирали інформацію, дуже багато працювали в архівах. Я зачепився за історію етнографа Федора Вовка. Для загалу вчений не надто відомий, а в науковому середовищі був світилом української етнографії. Ми почали переглядати справи етнографів і зрозуміли, що багатьох із них було розстріляно.

– Ви свідомо вивчали етнографів чи випадково наштовхнулися?

– Випадково. Багато того, що ми знаходили, зводилося до справи якогось етнографа. Наприклад, коли почали збирати інформацію про дзвін Мазепи, дізналися, що етнографа, який його сфотографував, розстріляли. Переглядаючи справи етнографів, ми подумали, що добре було би знайти когось із їхніх родичів, подивитися, чи живий хтось із нащадків. Знайшли у справі Онищука (один із головних героїв фільму. — ДМ) старий київський номер його онуки, Лідії Гудзенко, й адресу. За номером, звісно, не додзвонилися. Але в справі ще був її лист 1992 року зі зворотною адресою — тоді вона шукала інформацію про свого діда. Я поїхав туди — і вона відкрила мені двері! Така жива, класна, одразу починає розповідати, плакати.

– Ти сам до неї їздив?

– Сам. Упродовж першої зустрічі ми проговорили дві години. Вона мені показувала документи: кілька листів, фотографій, які дістала від мами. І я зрозумів, що ця історія має бути двигуном нашого фільму, вона вражала! Це тема відірваного коріння. Її дід, відомий етнограф, 80–90 років тому досліджував побут українців, звички, був патріотом, говорив українською. Цікаво подивитися на його онуку: в житті вже радше російськомовну, хоча й учительку української мови. Її діти й онуки — повністю російськомовні. На прикладі цієї родини дуже видно, що з нами зробив радянський період. Таких сімей у нас, я думаю, дуже багато: які не здогадуються, що їхнє коріння зовсім інше, не таке, яким вони його уявляють.

– Скільки вас було в команді? Якщо ви працювали з січня, то для того, щоби перелопатити величезний обсяг інформації, потрібно багато людей, мені здається.

– Безпосередньо над матеріалом працювало троє: я, Руслан і Галя. Руслан та Галя більше зосереджувалися на джерелах. Їхнє завдання як редакторів полягало в тому, щоби знайти якомога більше зачіпок, які могли б допомогти в нашому розслідуванні. Потім ми разом думали, як усе це скомпонувати, шукали причинно-наслідкові зв’язки, наприклад, як якась подія, що відбулася кілька століть тому, позначилася на сьогоденні. Нам постійно не вистачало часу, хоча тепер здається, що півроку — дуже великий термін…

– Тобто ви майже півроку готувалися до зйомок?

– Щільно ми почали працювати з лютого, а в травні вже знімали перші сцени. При цьому продовжували ритися в матеріалах. Троє людей готувалися десь чотири місяці. Ми обсиділи тут усі переговорні (кімнати для переговорів на «1+1». — ДМ). Списали два стоси паперу для фліпчарту. Ночували тут, від книжок боліла голова, але це була дуже цікава робота. Багато фактів я сам для себе відкрив. Наприклад, коли Руслан прийшов і каже:

– Слухай, а ти знаєш, що немає справжнього зображення Івана Мазепи?

– Та бути такого не може! — кажу.

– Та серйозно, всі знищено.

– Та що ти кажеш, він у нас на 10 гривнях зображений!

– То збірний образ.

Так почалася тема Мазепи. Я не знав цього факту. Я не фахівець з історії України, вчився у школі в Криму, потім у Московському університеті, тож не склалося (сміється. — ДМ). Так ми почали з’ясовувати, чому зображення немає і як його можна дістати.

Уже перед зйомками до нас підключилася режисерка Даша Саричева. Вона дуже багато привнесла в цей фільм. Перш за все — атмосферу таємничості. Її заслуга, що нам вдалося побудувати історію як пошук від однієї точки до іншої: ми прийшли, нас скерували туди-то, і глядачі зрозуміли, чому ми рухаємося по конкретних точках. Робота над сценарієм не закінчувалася до останнього монтажного дня. Ми постійно щось дописували, переписували, міняли місцями ночами в монтажках. Навіть під час монтажу з’являлися нові факти. Наприклад, про Михайла Юзефовича, очільника Київської археографічної комісії.

– У фільмі його згадано декілька разів…

– Так. Мені про нього розповідав Ігор Тесленко з Києво-Могилянської Академії, епізод із ним теж у нас є. Але під час зйомок я не звернув уваги на це прізвище. А коли шукав інформацію про Емський указ, знайшов, що одним зі співавторів був Михайло Юзефович. Думаю, десь я це вже чув. Передивляюсь інтерв’ю, знаходжу й розумію, що очільник цієї комісії й співавтор Емського указу — одна й та ж людина. Починаю більше про нього шукати й розумію, що він був таємним радником царя, що йому цей статус дали після встановлення пам’ятника Богдану Хмельницькому. Але Хмельницькому ставили пам’ятник не як українському гетьману, а як людині, яка об’єднала Україну й Росію. Ми в фільмі не претендуємо на 100 %-ву правду, але отримуємо набір фактів і даємо таке трактування, яке здається нам найбільш логічним.

– То чи можна в такому разі називати твій фільм науковим історичним розслідуванням?

– Ми говоримо про факти, які справді були. Маємо розуміти, що коли говориш про історію, немає поняття абсолютної правди. Що б ти не показував, хтось скаже, що насправді все було не так, і знайде аргументи. Це історія. Ніхто не знає, як було насправді, бо ніхто з нині живих не був свідком тих подій. Головне, щоби факти не були перекручені чи сфальшовані.

– Тоді постає питання аргументації. Ви працювали над матеріалом утрьох. Чи допомагав хтось із експертів, істориків у складанні цих фактів і компонуванні сценарію?

– Ми співпрацювали з багатьма істориками. Одразу відмовилися від того, щоб у нас був один науковий консультант, як це зазвичай буває в документальних фільмах. Річ у тім, що наш фільм охоплює період від Х до ХХ століття, а фахові історики спеціалізуються на вужчих часових рамках. Тому ми працювали в різних сферах із різними експертами. Фахівців було багато. Одразу відсіяли людей, які займаються «навколонауковою» діяльністю. З самого початку зустрічалися з деякими політологами, дослідниками, але потім зрозуміли, що нам потрібні справжні історики.

– Де ви шукали експертів?

– Скрізь. Коли починаєш досліджувати тему, є певні напрацювання. Для глядачів, як і для нас, те, що ми показували у фільмі, — нові факти. Але більшість із них відомі у професійній сфері. В основі нашого дослідження по Івану Мазепі — праця Ольги Ковалевської кількарічної давнини. Вона визначала, особливості яких портретів із тих, що є, більш притаманні гетьману. Пані Ковалевська видала кілька книжок із цього приводу. Єдине, чого їй не вдалося, — відтворити його обличчя. Ми зробили це разом, тому можна називати це продовженням наукового експерименту. А Сергія Сегеду, наприклад, ми залучили, тому що він був у комісії, яка востаннє відкривала саркофаг Ярослава Мудрого. Пан Сегеда тримав у руках череп Інгігерди, брав участь у дослідженнях її кісток, тому нам здалося, що він підійде найкраще.

Хоча, звісно, від деяких істориків є негативні відгуки на нашу роботу. Два ґрунтовних негативних коментаря є для мене важливими, бо тих людей я знаю особисто. Переважна більшість критики зводиться до того, що ми зробили Росію ворогом, скомпілювавши певним чином факти. Та ми лише показали, що відбувалося насправді. А глядач уже сам має змогу зробити висновки. Справді, в ХІХ й ХХ століттях існували комісії, які переписували нашу історію. Мені один із науковців пише: «Ви розповідаєте про Юзефовича, але не всі його праці були політично вмотивованими». Не всі, але більшість. Дехто пише: «Чому ви покликали цих експертів, а не цих? Ці більш фахові», або «Чому музейники розповідають про історію?». Але я розумію, що яких би ми експертів не покликали, все одно в когось були би претензії. Завжди буде багато думок і поглядів, і це нормально.

Може, це трішки примітивно, але в такій сфері, як історія, що б ти не робив, завжди буде багато критики. Я відкриваю у Фейсбуку вкладку «Інші», а вона завалена листами з коментарями. Наприклад, львівські музейники писали, що вже третій день на роботі обговорюють зображення Івана Мазепи.

Наш фільм породив величезну дискусію, й це класно. Давайте поставимо під сумнів наші факти у фільмі й навіть припустимо, що в саркофагу була не Інгігерда. Тим не менш, люди залізли в інтернет і почали читати, хто така Інгігерда взагалі (мені про це писали). Ми таким чином відкриваємо свою історію й даємо поштовх шукати інформацію й читати, що було. Наприклад, у мене під постами науковці між собою сперечаються: один пише, що це не Мазепа, бо ми з несправжніх зображень Івана Мазепи зробили нібито справжнього. А наша експертка Ольга Ковалевська викладає цілі плахти пояснень, чому ці зображення можуть бути ідентичними. Дискусія — це дуже класно.

– Наскільки те, що ти залазив на дзвіницю в Росії, допомогло в компонуванні образу Мазепи?

– До цього дзвону було лише одне зображення, яке вважали прижиттєвим, — гравюра Бернінгротга. Є велика ймовірність, що це прижиттєве зображення старого Мазепи. Його було опубліковано в журналі Europaische Fama у XVIIІ столітті. Наш дзвін — це 100 % прижиттєве зображення, бо він був відлитий коштом Івана Мазепи після закінчення війни з Османською імперією та Кримським ханством. Дзвін називається «голуб». Якщо б образ Мазепи не відповідав дійсності, він би не висів на церкві. На дзвоні, хоча й досить схематично, під певним кутом його риси дуже виразні. Тому зображення дуже допомогло нашим криміналістам.

Мені нещодавно подзвонила Галя (співавторка фільму. — ДМ). Сказала, що їй телефонували з Чернігівського краєзнавчого музею. Вони хочуть у себе в експозиції почепити скріншоти, як ми фотографуємо цей дзвін, його зображення. Бо музей уже кілька років звертається до Росії й просить повернути дзвін, а їм «ни ответа, ни привета». Думаю, нам не дозволяли сфотографувати дзвін не тому, що там Мазепа, а через ситуацію між країнами. Хоча й не без того, що до Мазепи в них є неадекватне ставлення навіть через 300 років. Для них він є прикладом «української зради».

– Чи були ще якісь перешкоди в роботі, крім історії з дзвоном?

– Ні. Всі експертні організації, коли чули ідею фільму, охоче йшли на співпрацю. Складність була з пошуком експертів, які могли би розповідати про історію не надто науковою мовою, щоб це було цікаво широкій аудиторії. Наше історичне середовище дуже боїться (можливо, цього й не можна робити, не знаю) продемонструвати свою думку. Дуже багато істориків, із якими ми спілкувалися, говорять так, ніби ти читаєш монографію: ні кроку вліво, ні кроку вправо.

Ми намагалися знайти людей, які розказуватимуть цікаво, емоційно, з харизмою й доступно людям, яким узагалі нічого не зрозуміло про історію. Ми відшукали таких істориків. Складно було з пошуком лабораторій, які могли би зайнятися зображенням Інгігерди. Дуже сумно це казати, але в нас є спеціалісти, які можуть зробити цю роботу в Україні, одного ми знайшли. Але він запросив таку суму космічну…

– Скільки, можеш сказати?

– Десять тисяч доларів і деякі привілеї, яких ми не могли собі дозволити. Ми змушені були звернутися за кордон. І Медичний університет Кароля Марцинковського, кафедра судової медицини та Дорота Лорквич-Мощинська зробили це дослідження. Вони захопилися ідеєю і сказали: «Якщо ви дозволите використовувати ці результати в нашій подальшій науковій праці, ми зробимо дослідження безкоштовно». Це була єдина умова. Звісно, ми погодилися. Вони контактували з нашими спеціалістами, які робили дослідження кісток у 2009 році, щоб уточнити деякі професійні нюанси. Виходить, полякам це цікавіше, ніж українцям. Вони поширюють цю інформацію, розказують: «Ми таку класну річ робимо».

Мене приємно здивувало, як вони поставилися до нашої знімальної групи. Ця кафедра постійно співпрацює з поліцією. Якщо правоохоронці знаходять якісь рештки людей, вони роблять ідентифікацію, створюють зображення людини й поміщають у газети. Мовляв, ми знайшли таку людину, можливо, хтось про неї щось знає. Вони завалені роботою, але приділили нам дуже багато часу. Поляки продовжували працювати над обличчям Інгігерди навіть у період відпусток, щоби встигнути. Зрештою, ми отримали зображення — за день до ефіру. Коли ми показували керівництву фінальну версію, замість обличчя Інгігерди було чорне поле. Ми до останнього моменту не розуміли, якою вона буде. На попередніх етапах нам казали, що це буде жінка з масивними рисами обличчя.

– Наскільки недешевим був фільм?

– Я не можу говорити про цифри, але абсолютно всі дослідження, які були в нашому фільмі, зроблені безкоштовно. Витрати були пов’язані виключно з виробництвом і відрядженнями.

– Чому ви закцентували саме на цих темах: Ярослав Мудрий, Іван Мазепа, а вся історія крутилася навколо Київської Русі? Це випадковість чи свідомий крок?

– Свідомий. Ми відштовхувалися від того, на чому базується «русский мир». В основі цієї ідеї — Київська Русь, хрещення Володимира, поховані в Києві святі. Насправді ці герої належать нашій історії. Ми не кажемо, що росіяни мають відмовитися від цих постатей, ні. Але не треба їх використовувати для того, щоб обґрунтовувати територіальні та інші претензії, кажучи, що «Владимир — наш князь, российский».

– Що з зібраного фактажу не увійшло до фільму?

– Не все змогло ввійти, з відзнятого матеріалу не потрапила до стрічки одна сцена. Це епізод про те, як більшовики намагалися підірвати Софію Київську. Уже були розроблені ескізи того, що буде на місці Софії. Ми їх знайшли. Там мав бути величезний урядовий квартал. Частину їм вдалося створити: наше МЗС — це одне побудоване крило. Ще одне таке ж мало бути на місці Михайлівського, потім мав стояти пам’ятник Леніну, до Дніпра мали спускатися сходи, а на місці Софії мало бути продовження з танками, пам’ятниками, тощо. Ми бачили ці ескізи кінця 1930-х років. Мурахи бігають від того, що таке могли збудувати. Зрештою, почалася війна, цих планів не реалізували.

– А на етапі дослідження? Скільки тем ви відкинули, щоб залишилися чотири основні?

– Дуже багато. З того, що викинули: ми хотіли зробити ще одну історію про Пересопницьке Євангеліє. Це реліквія, на якій присягають наші Президенти під час інавгурації. Ми їздили в Інститут рукопису, тримали цю книгу в руках. Кажуть, що це Євангеліє дуже тепле, коли до нього торкатися. Справді, коли взяв його в руки, відчув незвичну енергетику. Але тему довелося відкинути через інцидент. З інституту вкрали «Апостола» Федорова. І після цього туди обмежили вхід для сторонніх, зокрема й для журналістів. Ще ми думали взяти історію жінки, чиїм коштом було створено це Євангеліє — Анастасію Заславську. Дуже цікаві теми Острогу й тих територій. Ми їздили в Острозьку академію, хотіли там попрацювати, по Заславських, князях Острозьких, але не було можливості все включити в один фільм.

– Чи є в твоєї родини причина, яка привела тебе до вивчення історії?

– Мене дуже цікавить тема відірваного коріння. Ми несправедливо забули про своїх предків і про те, ким вони були. Родину мого діда по маминій лінії виселили з Криму в 1944 році як кримських татар. Вважаю, що це дуже вплинуло на нашу родину, й те, що тепер відбулося в Криму, — це наслідок 1944 року. В мене батько — чистий казанський татарин, мама — наполовину кримська, наполовину казанська татарка. Мої прадіди й прабабці тікали з Росії до Азії від радянської влади, від розкуркулювання, й це теж вплинуло на нашу родину і формування ідентичності.

Чому так багато людей ностальгує за Радянським Союзом і вважає його своєю батьківщиною? Бо справжнє коріння було відрубане. Союз замінив своїми ідеями те, чого не вистачало. Люди вбирали те, що їм насаджували. Мені дуже цікава ця тема, впливу навіть не Росії, а Радянського Союзу, тому що він зламав стільки людських доль, як ніщо інше.

Фото надані прес-службою каналу «1+1»