«Ведучі не можуть купувати собі дорогі речі»

– Олено, продюсер їде на місце зйомки за декілька днів до знімальної групи. Чим він там займається?

– Коли ми обираємо міста, то робимо дослідження: що цікавого в місті, який найдорожчий, ексклюзивний, смішний готель. Те саме з «бідним» проживанням: тут можна хостел, а тут найкраще заночувати в палатці. Так само зі списками розваг. Тоді продюсер починає «пробивати» локацію: що де забронювати, де отримати дозвіл, як найзручніше побудувати маршрут, щоб від готелю до міста не потрібно було доїжджати годину, домовляється про локації, де без попередньої згоди неможливо працювати. Потім прилітає група і починається обговорення. І, як правило, 70% сценарію «злітає»: знайденого в мережі місця вже не існує, воно не виправдовує те, що про нього написано, або продюсер на місці знайшов щось цікавіше. За день до зйомок ми сідаємо: ага, це є, це ні, а це треба замінити на оце.

– До речі, про «бідного» й «багатого» ведучого. Коли ведучий ночує в палатці, наприклад, то куди діваються оператор і режисер?

– Нікуди. Сплять разом із ним у тій палатці. Якщо на щось іде ведучий, на це йде вся група. Обов`язково.

– А якщо ведучий не може чогось зробити або не хоче? Це якось прописано в контракті? Наприклад, в одній із останніх програм Регіна (Тодоренко. – ДМ) їла ще живого кальмара.

– Примусу нема і, звісно, нічого такого в контракті не прописано. Це не «Форт Буаяр», не конкурс чи гра на виживання. Ведучі – туристи. Не можуть – ОК. Але мені й глядачам потрібно бачити, як вони не можуть це зробити і чому. У всіх різні причини: хтось боїться висоти, а комусь гидко жувати черв’яків. Наприклад, Регіна – безстрашна. Їй усе цікаво. А наш новенький Петя нічого такого не може зробити, тому за ним дуже цікаво спостерігати: як він себе десь ламає, а десь не може через себе переступити.

Чого нашим ведучим не можна – то це купувати собі дорогі речі. Яхту, наприклад. Тому що гроші можна витрачати лише на розваги, на емоції.

– Куди в такому разі діваються всі матеріальні речі, які ви купили впродовж 13 сезонів? У вас був ефір, наприклад, де ведучий купував землю в Шотландії, щоб отримати титул.

– Землю ми повернули, звісно. Навіщо вона нам (сміється. – ДМ)? А сертифікат у нас досі є. Коли мова йде про речі ТАКОГО масштабу, ми показуємо процедуру, як це можна зробити. Є шоу, багато реаліті в ньому, але є й здоровий глузд. Зараз у нас жорсткі правила: жодних коштовних покупок, дорогоцінностей, не для цього проект.

– Кажуть, що інколи вашу «золоту» карту блокували за перевищення ведучим ліміту. Ви після цього змінили правила?

– Так. Були випадки, коли з карти знімали великі сумі. До $10 тис. карта не заморожується. Однак якщо ведучий одноразово хоче витратити $5 тис. – повинен узгодити зі мною, чи варто це робити.

– Тобто більшість коштовних покупок ви повертаєте?

– Так.

– Щодо готелів і ресторанів. Кажуть, що ви часто домовляєтеся з ними: мовляв, ви їм – рекламу, вони вам – безкоштовне харчування або проживання.

– За всю історію «Орла і решки» ми не знімали нічого, за що нам пропонували заплатити як за рекламу. Місця ми обираємо самі. Наприклад, є два готелі: кращий і гірший. Гірший каже: «Ми безкоштовно даємо номери, якщо ви знімаєте в нас», а кращий хоче, щоб ми заплатили. І ми заплатимо. Імідж програми – показати найкраще. Бувають випадки, коли готель відмовляє у зйомці. Тоді ми купуємо номер і знімаємо потайки, тому що, повторюю, нам потрібно найкраще. З ресторанами те саме. Але щоб нам просто дозволили знімати, потрібно було відпахати десять сезонів. Коли ми знімали вперше, нас ніхто не знав, а-ля «Ви хто взагалі такі? Україна? Це де?». Зараз уже є бренд. Тому коли ми кажемо, що хочемо знімати в цьому ресторані, як правило, нам ідуть на поступки. Але буває і так, що вимагають оплати. Тоді ти думаєш: «Як же так, ми ж вас показали, ми крута програма». Але ні і все.

«Ми ходимо по 20 кілометрів за день»

– Як часто вам доводиться хитрувати монеткою, хто буде «бідним», а хто «багатим»?

– Ми намагаємося цим не зловживати. Дуже рідко буває, що локації дуже жіночі або чоловічі. Тоді обговорюємо: отут краще, щоб була дівчина «багатою», або навпаки. Це залежить не від релігії чи країни, а від роду розваг, який в конкретному місті переважає. В навколосвітній подорожі такими хитрощами ми категорично не користувалися. Я навіть придумала, щоб поза кадром оператори й режисери кидали монетку, хто ким буде, щоб ніхто не почувався обділеним. Коли ти прожив «по-бідному» п`ять міст, фізично будеш мертвим. Ми ходимо по 20 кілометрів за день.

– Вам також закидають, що ви, мовляв, швидко знімаєте частину про «бідного» ведучого, а потім всією командою відпочиваєте за «золоту картку»…

– Які смішні легенди (Олена не може втримати дзвінкого сміху. – ДМ)! У нас є бюджет, звітність. Ми знімаємо три дні, а день чи два після них маємо вихідні. І гуляємо містом за виділені проектом добові або привезені власні кошти.

– Який бюджет програми? Наскільки витратне це виробництво?

– Воно дороге. Я завжди даю каналам кошторис, який ніколи не відповідає дійсності. Тому що з одного боку ти ніби й зекономив, а з іншого – як вилізе щось! Запізнились на літак – і переплата. Спонсорів шукають телеканали, ми не маємо до цього жодного стосунку. Якщо канал купує програму – сам знаходить спонсора. Цього бюджету я не знаю.

– Тобто єдині кошти, які до вас надходять – кошти від телеканалів?

– Так.

– Ви ще співпрацюєте з російським каналом «Пятница»?

– Звісно. Там усе стабільно, навіть рейтинги піднялись.

– За останні два роки у вас не було жодних непорозумінь з каналом? Все-таки в Україні активно забороняють російські серіали, а тут український продукт їде в Росію.

– Ні. Ми настільки аполітичні, що навіть про подібні теми говорити не хочемо. Наш проект об’єднує. Нас дуже люблять в Росії, і це кайфово.

– Хто вас дивиться?

– Усі! Ми горді і вдячні. Нас дуже люблять діти: надсилають свої малюнки. Просто до сліз. І нас дивляться бабці й дідусі! Це так круто! Яка програма може похвалитися таким розмаїттям? Є телевізійний «сухий» фактаж, що наша аудиторія – у віці 17-40 років. Але дивляться нас усі.

– Ви створювали проект, щоб кайфувати від своєї роботи. Очікували, що вас дивитимуться діти?

– Ні! Над першим сезоном працювало шестеро людей, монтували ночами на квартирі. Прийшли до Зеленського, який тоді ще на «Інтері» працював, а він: «Беру одразу два сезони». Як два? Де? Ми не готові! Навіть офісу немає! Ми щоразу думаємо, що от все, не будуть уже нас так дивитися – і помиляємось!

– А чому продовжують дивитись, як гадаєте?

– По-перше, «Орел і решка» – уже бренд, який на слуху. По-друге, у програми є свій двигун. Ми першопрохідці туристичного відео, і після нашого запуску почали розвиватись різні варіанти. Коли ми апробовували проект, то зрозуміли, що він має бути суб`єктивним. В жодному разі не можна приходити в музей: «Вах! Ця будівля побудована в XVI столітті, тут жив сам…». Інформацію треба подавати не офіційним і не журналістським: «Доброго дня (Олена дикторським голосом витягує губи в трубочку. – ДМ)! Ми зараз знаходимося…», а нормальною, людською мовою. І це так пішло! Ми самі не чекали. Можемо собі дозволити сказати на щось: «Це погано», або «Насправді це виглядає не так, як про це говорять». На нас інколи ображаються місцеві, мовляв, не так показали їхнє місто, брешемо. А ні, ми показуємо правду.

– Як змінювалися ваші рейтинги за 12 сезонів?

– Важко сказати. Залежить від телеканалу. «Інтер» мав проблеми і його стали менше дивитись. Рейтинги впали. Але якщо брати всі недільні програми каналу, то «Решку» дивляться найкраще. Рекорди побили Ямайка або Мумбаї, здається. Там рейтинг був щось під 20%. А от Європу не дивляться. Вона не цікава. Так, вона гарна, стара, красива, але нудна. Навколосвітня подорож йде ду-у-уже добре.

«Ведучі начитують текст під ковдрою в готелі»

– Як ви підбираєте команду?

– Найперше шукаю професіонала. Потім уже дивлюсь, яка він людина. Ці речі не завжди співпадають. За п’ять років проекту люди змінювались, немає таких, які працювали з початку і до нині. Але, як правило, ми підтримуємо з ними хороші стосунки, якщо це хороші люди (підмигує. – ДМ). Мені дуже важливо, щоб людина була «моя». Я у кожного працівника закохуюсь так, що стаю власником: як хтось іде щось робити для іншого туристичного проекту, я уже сиджу: «Р-р-р-р…», пишу листи… Але якщо людина мені не підходить – ми розходимось. Без варіантів.

– У вас є команда, яка не їздить на зйомки. Що вони роблять на місці, крім монтажу і досліджень?

– Люди, які працюють в офісі, роблять 50% програми. А про них, бідолашок, ніхто не знає: як вони ночами монтують, як справляються з правками спонсорів, телеканалів, як відбиваються від них. З нами борються, якщо ми невчасно надіслали начитку чи щось не відзняли. От вони тут вигрібають на повну. Ми передаємо чорнове відео з-за кордону, а вони вже тут його передивляються, з цим працюють сценаристи, пишуть начитки ведучим, озвучують, монтують і так далі.

– Озвучують? Але ж у програмах начитки голосами ведучих.

– Ведучі в нас начитують тексти в готелях під ковдрою. І наші бідні звукорежисери мусять цей звук «витягувати».

– Ведучі беруть активну участь у створенні програми, обговореннях?

– У постпродакшині – ні. Сценарій роблять сценаристи, які довго з нами працюють, знають специфіку ведучих, їхні манери, мову, підбирають під їхгій характер жарти, які вони могли б сказати.

– Тоді що роблять ведучі, окрім роботи в полі? Вони є акторами?

– У нас нема акторів. Редактори на майданчику є для того, щоб постачати ведучому інформацію, а не готові текстівки. Також редактор на місці зйомки потрібен, щоб учити нового ведучого формату, простої зрозумілої мови. От Петя, новий ведучий, як почав літературною мовою вигинати! Кажу до нього: «Ти що, на ніч словники читаєш і нові слова напам’ять зубриш? Де їх береш? Простіше до людей! Бо незрозуміло, що ти нагородив». Усе, що ведучі говорять, вони повинні пропускати крізь себе. Вони борються зі своїми страхами, невпевненістю, в них багато роботи на площадці.

– Хто складає цю міні-команду, яка йде з кожним ведучим, і чим ви знімаєте?

– Один оператор, один режисер і ведучий. Знімаємо на маленьку Sony. Раніше працювали з фотоапаратами Mark.

– Скільки матеріалу викидаєте?

– Відсотків 30.

– Чи фільтруєте ви якось відзняте перед відправкою чорнового відео?

– Ні, кидаємо все (сміється. – ДМ). Просто немає на це часу. Знімаємо по 18 годин, падаємо в ліжку і все. Бувають дні, коли щастить закінчити о 22:00. А були випадки під час навколосвітньої подорожі, коли ми не спали по декілька діб. Десь о 06:00 встаємо, снідаємо і о 07:00 виходимо з готелю. Нам важливо показати не ведучого, а місто. Бували випадки, коли постпродакшн з Києва обурювався: «Що це за самолюбування ведучим? Покажіть нам місто!».

– Чи є країни, куди ви не поїхали?

– У нас були суперечки, коли ми складали маршрут. У нас усі божевільні, нормальні люди в «Орел и решка» не працюють. І всі – режисери й редактори – хотіли заїхати в Папуа – Нову Гвінею, Каракас (Венесуелу), ще якісь екстремальні міста. Це мене дуже напружувало, бо я розуміла, чим це може закінчитись. Зараз я не можу сказати, що є міста, куди ми не поїдемо, бо міста колись закінчуються. Але є міста, де нема чого робити. Ми мандрівники, а не туристи, тому хочеться подивитись на щось незвичайне, гидке. Але ми найперше допомагаємо зорієнтуватись у містах туристу, тому кажемо, що в Бангалорі і Мумбаї робити нічого.

– У вас були випадки, коли ведучі ледь не помирали під час зйомок. Не страшно?

– Боюсь відповідати на це запитання (сміється. І одразу серйознішає. – ДМ). З цим дуже складно. В нашому телесвіті всі журналісти, оператори і режисери – трохи божевільні. За хорошою історією і вдалими кадрами попруться всюди, куди не треба. Я мізками розумію, що цього робити не можна, туди краще не сунутися, але моя команда навчилася говорити: «Ми не будемо цього робити». І потім у той час, як я працюю з іншою знімальною групою, лізуть, куди не варто. А я вже потім дізнаюсь. Іноді розумію, що от у це місце треба йти, але якщо це небезпечно, все одно намагаюся відмовити. Тоді починаються торги: я проти, вони – за. Тоді я намагаюся сама йти разом із ними.

«Не хочу жити ніде, крім Києва»

– Чого чекати від вас далі?

– Проект із Лесею Никитюк, плюс ми ще думаємо над наступним сезоном «Решки», є побажання зробити не 40 випусків, а 80. Зараз якраз цим займусь. Дуже хочемо зняти кіно «Орел і решка», а там і серіал можна, чому ні? Постійно думаємо над розвитком. Нам усі говорять: «Тю, ви проект однієї програми…». Та ви спробуйте спочатку одну зробити на 12 сезонів! У нас не конвеєр, ми не телеканал, який може собі дозволити клепати продукти різної якості. Ми краще робитимемо один, але кльовий. Ну два. Три (сміється. – ДМ).

– А країни не закінчаться?

– Закінчаться. Тому ми продумуємо теми сезонів. Раніше ми просто знімали туристичну програму ключових міст. А тематика дозволяє розширити сезон, додати нові деталі. Наприклад, у навколосвітній подорожі в нас з’явився сайт, де можна було за всім слідкувати онлайн.

– А тематика яка?

– Поки не можу сказати. Ми сміємося, що хочемо зняти «Дупи світу». Туди не поїдуть туристи, але людям цікаво подивитись, як там живуть місцеві. Я аналізувала: дуже великі рейтинги дають саме «трешові» країни: Бангладеш, Індія, Ямайка, жесть-жесть.

– Ви багато подорожували до початку проекту?

– Майже не подорожувала. Але дуже хотіла.

– Як вас змінили ці подорожі?

– Ти стаєш набагато відкритішим, немає мовного бар’єру. Мене нічого не зупинить підійти до будь-кого запитати про будь-що. Це дуже важливо. Ти спокійно сприймаєш речі. Раніше: за тиждень до поїздки готуєшся, переживаєш. Зараз – о! За годину можу зібратись і поїхати в невідомому напрямку. Люди… Які вони всі різні й кайфові. Всі хороші у більшості. Нам стільки разів допомагали! І я тепер по-іншому на це дивлюсь. Якщо раніше мене спитали дорогу, я розказала і показала напрямок, то тепер можу завести іноземця у потрібне місце. Не раз так робила. Це нормально! І подорожувати треба: не боятись навіть зі $100, умовно. Нам більше подобається подорожувати «по-бідному», бо так набагато краще пізнається культура, люди, середовище.

– Ви знімали програму і про Україну, і живете тут. Завдяки цим подорожам змінилося ставлення до своєї країни?

– Я не хочу жити ніде, крім Києва. Розумію, скільки всього в нас не так, і що ми можемо більше мати від такої багатої країни. Є країни, які мають набагато менше за нас, але живуть кайфово. Наприклад, Європа. Там спека, сієста днями. Я не могла зрозуміти, коли вони працюють: з 09:00 до 12:00 і з 18:00 до 19:00. У Франції серпень – місяць відпусток. І там повно вивісок на ресторанах: «Ми у відпустці», заклад закритий з 1 по 25 серпня. Нічого собі! Наші люди так гарують! Є ж люди, які працюють на двох роботах, або такі, як ми, які не вилазять з роботи по кілька діб. Образливо. Але! Дорога з Борисполя до Києва – найулюбленіша дорога в світі!

«Я не була в декреті. Взагалі»

– Ви живете в стані адреналіну. Коли людина живе в стані адреналіну – стає від нього залежною. Ви вже залежні?

– Зараз період інтерв`ю, поки з друзями перезустрічаємось-перецілуємось, багато нового, емоції переповнюють. А через два тижні адаптації почнеться «літакова сверблячка»: хочеться летіти, тобі це потрібно, ніби ти стоїш на місці, і нічого не відбувається.

– У вас така сверблячка після кожної поїздки?

– Так. Ми раніше їздили в чотири міста, максимум місяць не були вдома. А тут – навколосвітня подорож.

– Це добре чи погано?

– Звісно, добре. Тобі є чим жити, ти скоро поїдеш і кайфонеш від того, що сядеш у літак: неважливо, куди їхати, головне – сісти в цей літак. Кайфую від своєї роботи. Я щаслива людина. Робота, яка приносить задоволення – найкраща у світі.

– Але ж багато хто не витримує цього шаленого темпу роботи, ідуть ведучі, колектив. Що вас тримає?

– Я не завжди їжджу, якби постійно – можливо, теж втомилася б. Не знаю. Люблю це. Дуже круто, коли зібрана команда, знаєш, хто як себе поведе, і коли бачиш оцю цілісність – все (сміється. – ДМ)! Їздила б і їздила.

– Ваш чоловік також режисер у проекті. І їздить у поїздки разом з вами…

– Не завжди. Може таке бути, що я вдома, він їде, або я поїхала з «шопінгом», а він – з «решкою». Ми один до одного не прив’язані в цьому плані.

– А ви маєте час на себе?

– Тобто?

– Наприклад, після другого сезону ви завагітніли, напевне, пішли в декрет…

– Я не була в декреті. Взагалі. Я вагітна до останнього тут бігала, місяць була вдома, хоча й тоді працювала віддалено. А вже через три місяці після народження сина полетіла на зйомки. А з чоловіком… Це наш проект, ми його разом створювали. Це наше життя. Ми іншого не знаємо.

Фото надані Оленою Синельниковою