Назва вітчизняної телепремії завжди видавалася мені занадто пафосною. Але тільки тепер, відійшовши від щоденного копирсання в медійних новинах і поглянувши звіддалі, я розумію, яка вона кричуще оксюморонна.

Тріумф на українському телебаченні - це щось на кшталт швейцарського королівського флоту. Абсурдність закладена в самому формулюванні.

Тріумф - це перемога. Передусім моральна її складова: тріумфатор почувається переможцем і всі навколо його таким визнають. Висипають на вулиці, тішаться, кидають шапки догори, а квіти - під копита коней.

Єдиною перемогою наших претендентів на тріумф є те, що в умовах, коли половині населення доступний інтернет, а іншій половині сателітарна антена чи кабельне телебачення, українські телеканали ще хтось дивиться. Дедалі більше людей робить це крізь зуби. Дедалі більше освічених і розумних людей не робить цього взагалі.

Даруйте, «Вечірній квартал» - це перемога кого й над ким?

У чому полягатиме перемога, коли програма «Відра крові» отримає статуетку, залишивши з носом програми «Кожен пук Януковича» й «Безбах-ньюз»? У чому тут тріумф, якщо загальний рівень новин під плінтусом, і лише окремі представники старої гвардії, спроможні зняти нормальний сюжет, подекуди над ним підносяться? Єдиним здоровим рішенням у цій ситуації було би скасувати номінацію «найкраща інформаційна програма» в пам'ять про мустафінські «Вікна», знищені паном Павлюком із благословення пана Бородянського.

Чи йдеться всього лише про перемогу в боротьбі за прихильність ста дванадцяти експертів, поставлених у ситуацію вибору між «Сватами-5» і «Сватами-6»? Тоді це щось на кшталт запаморочливої перемоги Партії регіонів на недавніх виборах.

Тріумф - це абсолютний успіх. У давньому Римі звитяжний полководець мав право на тріумфальний вступ до столиці лише у разі, якщо його армія винищила не менше п'яти тисяч ворогів. В українських умовах, де дані про доходи медіапідприємств приховують фанатичніше за державні таємниці, вимірюваним індикатором успішності могла би бути хіба що піплметрія. Але вона зайнята відновленням довіри, яка й до демаршу Кірноса була хисткою. Ніяк не підходять рейтинги на роль голів убитих варварів. До того ж, суттєвим стимулом для збудження натовпу під час тріумфу була здобич, яку полководець віз із війни. А що корисного везуть на своїх колісницях телетріумфатори?

У нас успіх - це радше відсутність утрат. Ось ТВі, який в умовах пресингу та обмеженого покриття зумів згуртувати навколо себе активних прибічників опозиції, сплатити їхнім коштом податки та провести свого гендиректора в парламент, - це безперечний успіх. Із трохи меншим сарказмом можна говорити про успіх 5-го каналу, який спромігся зберегти сякий-такий баланс і не стати в принижену позу після того, як його власник пішов працювати в Кабмін. Телевізійний успіх по-українськи - це коли ти ще працюєш, у тебе не забирають ліцензії, не «віджимають» бізнесу, ти примудряєшся мати копійчину з реклами чи доїти інвестора. Й давати за це треба, відповідно, не «телетріумф», а медаль «за виживання». Живі, і слава Богу.

Переливати кадри й проекти з пустого в порожнє, замінювати Зеленського на Липовецьку й навпаки, відрами сипати в телестрави «віагру» у вигляді матюків, дитячих сліз і зрежисованих псевдореаліті-конфліктів, цькувати Ірину Фаріон Вадимом Колесниченком і навпаки - це не успіх, а вияви декадансу. Глибокої системної кризи, яка змінила період бурхливого зростання медіаринку загалом і телебачення зокрема, коли стало ясно, що ростемо внікуди.

Тріумф - це свято. Що святкуємо, добродії? Те, що обсяг рекламного ринку в нас у кілька разів менший, ніж треба для виживання індустрії? Те, що паразитуємо на надприбутках від труб і феросплавів, проданих інвестором в офшор за безцінь, та від інших немедійних монополізованих бізнесів? Те, що труби, феросплави etc. в інвестора ще не закінчились, як і потреба у щоденному покращенні свого іміджу за рахунок медіаресурсу? Те, що наступного року в Каннах на інвесторські гроші накупимо ще більше іноземних форматів, а в Москві - тамтешніх зірок, щоб вести адаптовані шоу? Те, що глядача вже нічим, крім дитячих сліз і відвертої порнографії, не проймеш? Те, що глядачеві все одно, на якому каналі дивитися «Вечірній квартал»?

Попри весь лоск, блиск і дзвін інвесторської монети, українське телебачення в глухому куті. Позолочена тріумфальна колісниця відчайдушно буксує вже не перший рік, здіймаючи навколо себе хмару куряви. Вилізти на табуретку не значить вирости, а взяти в тумбочці ще десять мільйонів на контент не значить стати багатшим.

Коли цивілізація давніх римлян почала занепадати, вони ще сотні років вели війни й подекуди навіть у них перемагали, але їм вистачило здорового глузду відмовитися від проведення тріумфів. Загрузнувши в мавпуванні західних (а частіше російських) ідей і технологій, зупинившись у розвитку й конвертувавши свої хвороби росту в хронічні, українське телебачення мало б замислитися про те саме.

Не хочеться бути несправедливим до поодиноких людей, наявних у цьому списку, які заслуговують на добре слово. Якби моя воля, я нагородив би Олю Кашпор якоюсь справжньою премією за героїчне дотримання стандартів і незламний професійний гуманізм посеред усього цього криваво-жовтушного бардака. Андрія Куликова, який таки тримає спину досить рівно, поки його візаві низько похилилися перед Банковою в «чего изволите?». Анну Безулик за те, що навіть на маленькому каналі залишається величиною в журналістиці. Але не розумію, навіщо їм така сама статуетка, як в Олени Фроляк.

Не хочеться бути несправедливим також до всіх сценографів, художників, освітлювачів, операторів, режисерів, акторів та інших фахівців чистого продакшну. Напевно, їм потрібна професійна премія, яка оцінюватиме прориви у прагненні вирватись із загального болота, фіксуватиме піки якості, заохочуватиме тих, хто швидко росте й розвивається. Але й вони мають розуміти, що жодного тріумфу в тій системі координат, у якій існує вітчизняне телебачення, бути не може.

На завершення розповім викладацьку бувальщину. Студентка написала рецензію на певну розважальну телепрограму. Не важливо, на яку саме - програма гучно рекламована, з претензією на молодіжність, серед номінантів цьогорічного «Телетріумфу» її нема, але є багато їй подібних. Після прочитання я авторку похвалив, але запропонував поглибити текст, переглянувши ще кілька випусків шоу.

- О, ні! Тільки не це! - вирвалось у неї.

У цьому вигуку, панове телевізійники, весь ваш тріумф.

Фото - www.nrada.gov.ua