Із методологією моніторингу можна ознайомитися тут. Ваші пропозиції, зауваження, відгуки надсилайте за електронною адресою: info@detector.media.

Моніторинг «Детектора медіа» охоплює шість проектів, зокрема «Гроші» («1+1»), «Народна прокуратура» («112»), «Наші гроші» («24», «UА: Суспільний»), «Слідство.Інфо» («Громадське ТБ», «UА: Суспільний», «24»), «Стоп корупції» (5 канал), «Схеми» («Радіо Свобода», «UА: Суспільний»). Він складається з аналізу якісних показників у формі таблиці й суб'єктивної думки експертів, які у своїх коментарях спираються на чітко визначені параметри оцінки та особисті враження, що ґрунтуються на досвіді та знанні жанру.

Аналізований тиждень видався важким. Деякі розслідувальні телепроекти нагадували українську художню літературу, яка постійно щось шукає і ніяк не знаходить. Причому шукає чомусь переважно всередині себе, а не звертаючись до читача. Естафету перебрали на себе й окремі телерозслідування – вони намагаються намацати заумні смисли, але без участі глядача. Вектори руху та розвитку таких проектів плутаються й губляться, поглиблюються й міліють, підносяться й падають з гучним звуком «шмяк». А результат не змінюється. Світ корупції та викриттів лишається дуже далеким від людей. У своєрідному потойбіччі, де всі все знають, розмовляють натяками й сиплють усім відомими прізвищами. Ой, ми що, повторюємося? Можливо. Але тоді це робимо не тільки ми.

Дата моніторингу: 16–22 жовтня 2017 року

Клікніть для збільшення

«Народна прокуратура». Випуск №151 від 21 жовтня 2017 року

Мабуть, найдовше з усіх шести аналізованих нами проектів шукає своє власне місце під розслідувальним сонцем «Народна прокуратура» каналу «112 Україна». Наші моніторинги виходять уже більше року (аж самим не віриться!), а програма досі не визначиться зі своїм форматом. То вона копіювала іменитіших колег, то ганялася за «гарячими» темами, то зосередилася на незаповненій соціальній ніші. І що зрештою вийшло? Трансформації відбуваються не в стилі «кулаком по столу», а штрихами – якось так несміливо, обачливо, немов побоюючись рішучих змін. Переляк відчувався і в сюжеті «Справа про “приватний” ліс», який вийшов якийсь надкушений, тому з'їсти його та як слід перетравити нам так і не вдалося. Чому?

Нам важко сказати, наскільки наша критика впливає на редакцію «Нарпрокуратури». Але іноді наші критичні зауваження й зміни в програмі збігаються. Щоб не приписувати собі чужих ініціатив, будемо вважати, що ми просто на одній хвилі. Наприклад, ми постійно критикували проект за, на нашу думку, не найкращу графіку. І ось вам – нате! – новий пакет. Дякуємо, але чому все знову так нерозбірливо? Ми реально не можемо нічого прочитати! Може, в нас просто монітори чи телевізори менші?

Ну, і нові криваво-червоні плашки – це теж сміливо.

Ми також шпетили проект за невиправдано довгі анонси. І що ми бачимо? Уже вдруге «Народна прокуратура» змінює підхід до цієї частини програми. Шкода, що результат не завжди виправдовує сподівання. Анонси в програмі справді стали коротші, але від цього не кращі. Принаймні, цього разу. Анонс сюжету «Справа про “приватний” ліс» складався з нарізки синхронів «для своїх» про певні події – очевидно, погані. Коли на початку сюжету робиться така нарізка, вона може виконувати дві функції: а) пояснювати суть або/і б) інтригувати. Не вийшло ні того, ні іншого. Нас заплутали, і ми нічого не зрозуміли.

Лише в процесі перегляду матеріалу виявилося, що йдеться про місто Кропивницький. До речі, потішила начитка: «Місто Кропивницький в центрі України. Спонсор показу – Youcontrol». Оригінально. Але до справи. У Кропивницькому, судячи з усього, нещадно знищують і забудовують (не знаємо масштабів) рекреаційний зелений масив (прозвучало, що це заказник місцевого значення).

Отож журналістка на місці намагається розібратися, що там із тією землею заказника, працює з кадастровою картою, бере багато розлогих коментарів, виявляє, кому роздали ділянки і що мер міста та його заступник теж відірвали собі ласі шматочки «зеленої» території. Як? Легко. Місто ніяк не визначить меж «зеленої» зони, тому її потроху надкушують.

Паралельно ми дізнаємося про головних «гравців» у владних структурах міста та їхні інтереси. Структурно все правильно, а от виконання шкутильгає на дві ноги.

Приклад – журналістка розповідає про зв'язок секретаря Кіровоградської міської ради з певним підприємством. Охоче віримо, але чому докази його причетності беруться з Вікіпедії, а не з Єдиного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців? Бо з Вікіпедії вони завтра зникнуть так само, як позавчора з'явилися. Це, м’яко кажучи, не база даних. Або, наприклад, такий перл: землю також отримав «директор публічного акціонерного товариства». Але якого – шукайте самі.

Нерішучість червоною ниткою проходила через весь сюжет. Коли на журналістів, які дивилися майно осіб, що отримували ділянки, накинулись охоронці та погрожували, ті чомусь смиренно виконували вказівки охоронців. А перешкоджання? Стаття 171? Поліція?

Нам здалося, що журналістка була слабко підготовленою до виїзду і не опрацювала тему заздалегідь. Добило запитання до депутата міської ради про отримані земельної ділянки: «А які у вас плани щодо цих ділянки?» Тобто? Хіба це – тема сюжету? Бо в нас після перегляду лишилося більше запитань, аніж відповідей. Що це за зелений масив такий? Який його статус? Яка площа? Скільки вже забудовано? Чи були ті дії законними? Що робили правоохоронці? Про яке акціонерне товариство йшлося? І так далі. Певно, тема важлива для містян. Але в сюжеті показали лишень одну активістку. Ніби й соціальний сюжет, але... точно! У фіналі вистрілили дуже конкретною суто журналістською фразою: «Отакі вони в нас, народні обранці». От і думай тепер...

Ну, і про візуальне наповнення. Знову нам показують документи на екрані комп’ютера. Ну скільки можна? І ці постійні кадри роботи перед екраном! Слід визнати, що цього разу «сидіння» журналістки було «динамічним». Вона типу щось робила, а не просто сиділа й дивилася в монітор. Побільшало ракурсів. Та і ви, і ми прекрасно розуміємо, що певні шматки закадрового тексту було просто нічим крити! То знімайте більше! Креативте!

Висновок: До подорожі народу Мойсея ще, звісно, далеко, але пора вже десь зупинитися. Слабенько.

«Слідство. Інфо». Випуск №148 від 18 жовтня 2017 року

Ще один «неформатний» проект – «Слідство.Інфо». Ведучий Дмитро Гнап завжди обіцяв нам резонансні розслідування про «корупцію та кримінал». Раніше фокус був переважно на корупції, і це іноді мало резонанс. Але останнім часом проект став дедалі частіше нагадувати кримінальну хроніку в стилі «Надзвичайних новин». Може, й не найгірша ніша, тільки от резонансу від цього наразі нуль. Не рятує навіть нове сміливе студійне оформлення.

Проблема, мабуть, криється в доборі тем та їхній ексклюзивності – точніше, в її відсутності. Судіть самі.

У свіжому випуску «Слідства.Інфо» журналістка Катерина Лихогляд розповіла про затягнуті розгляди справ щодо правоохоронців. Дуже довгий сюжет складається з чотирьох ліній: про пограбування в столичному ювелірному магазині «Графф», «діамантового» прокурора Олександра Корнійця, про обшук у квартирі екс-чиновника Юрія Сіденка та про екс-прокурора Дмитра Суса. Ну, припустимо, але для чого глядачам доза давно відомих фактів, які вже обсмоктані з усіх боків іншими ЗМІ? Зокрема, й конкурентами. Що нового про ці справи дізналися ми з цього 26-хвилинного опусу? Що правоохоронці, яких вдалося виловити авторці, заперечують свою провину? Чи хтось сподівався на зізнання та каяття на камеру?

Помітно, що сюжет був ще довший, але його порізали. Інакше як пояснити раптову появу там фрази «за словами Віталія Каська»? Так-так, іде собі розповідь, а тут, як Пилип із конопель, «за словами Віталія Каська» і далі – правда-матка. А хто такий Віталій Касько й чому його думка про справу «діамантового» Корнійця важлива? А, точно, ми ж забули сказати, що він її вів. А хіба глядачі не знають, хто такий Касько? Ні, не знають! У зв'язку зі скандалом навколо фірми «Трейд Коммодіті», виявилося, що цього не знають навіть журналісти, які свого часу створили собі чергового святого кумира. Ляп, шановні, причому конкретний. Це ми про Каська – в усіх смислах.

Ну, і питання: це тільки у нас складається враження, що «Слідство.Інфо» втратило іскру?

Висновок: #кулявлоб – теж по-своєму кримінал.

«Гроші». Випуск №246 від 9 жовтня 2017 року

Оскільки 16 жовтня «Гроші» відпочивали разом із усією країною, нам довелося перенестися в минуле та проаналізувати випуск від 9 жовтня. Проект продовжує скочуватися в глибоку яму, яку сам собі викопав. Націленість на «жовтизну» і «сенсаційність» контрпродуктивна і вбиває рештки професійної журналістики в програмі. Подейкують (це слово дуже часто лунає в цьому «розслідувальному» проекті), у «Грошей» серйозні проблеми – творчі, кадрові та фінансові. Ймовірно, це й позначається на дедалі нижчій якості матеріалів. Іноді складається враження, що цілий випуск першим бачить не творча група, а глядач. Бо інакше автори встигали би хоч щось виправити. А так...

Ось дивіться. Аналізований випуск назвали «Храм імені святого Путіна та як отримати депутатське крісло». І якщо про храм і Путіна в майже годинній передачі ви таки почуєте, то про те, як отримати депутатське крісло – ні. Але ж хтось це придумав? І хтось мав перевірити?

Та для «Грошей» це нормально. Бо ви так само не дізнаєтеся про таємні домовленості щодо того, «скільки заплатимо за відновлення Донбасу». Ведучий Олександр Дубинський лише обіцяє в підводках. А далі як у лотереї: можемо дізнатися, а можемо й не дізнатися.

До речі, дізналися ми інше. За даними наших джерел (ще одна фраза з арсеналу «розслідувального» проекту), ці самі студійні підводки й відводки ведучий пише сам. У принципі, це багато що пояснює. Журналістика і маніпуляції – це не тотожні поняття. Коли одночасно займаєшся обома, іноді їх можна сплутати.

Мабуть, із маніпуляцій і почнемо. Нарешті! Після тривалої паузи Олександр Дубинський таки знову згадав про свою улюбленицю – колишню голову Національного банку України Валерію Гонтареву. Це сталося під час словопотоку про корупцію в НБУ, надрепа Сергія Таруту, який поїхав до Америки говорити про Гонтареву як загрозу (хоча це нібито давно було) тощо. Питається, до чого це? А це була підводка до сюжету про те, чи десь іще приймають монети номіналом 1-2 копійки. Експеримент, знятий прихованою камерою (чому?) в транспорті та різних закладах, де журналістка намагалась розрахуватися найдрібнішими монетами, тривав три дні. Результат – не приймають, гади! Жодного коментаря експертів, пояснення, чи законно не приймати такі копійки, що робити в такому разі, до кого звертатися. Майже 10 хвилин ефіру ні про що. Ну, але винна в усьому Гонтарева, ви ж розумієте.

Другий сюжет – ще один експеримент. Сабіна Обухова розпитувала нардепів про голосування за законопроект, який ще не розглядався парламентом. Ніби й прикольно, але вийшло погано.

Журналістка, озброївшись мікрофоном, підходила до депутатів і ставила одне й те саме запитання: «Чи голосували ви за законопроект 5159?» (щоб зрозуміти, про що йдеться, ось він). Питати людей про документ за номером? Вибачте, але це треш. Тексту законопроекту не пам'ятатимуть навіть люди з феноменальною пам'яттю. А журналістка може згадати, який за номером цей її сюжет – 20-й чи 36-й? Але ж вона має це знати, це її робота! Дурня.

Мабуть, схаменувшись, згодом авторка змінила формулювання свого запитання на таке: «Чи голосували ви за законопроект, яким не випускають під заставу корупціонерів?» Деякі відповіді насмішили – особливо народного обранця Капліна. Розслідування? Ні. Не оцінюємо.

Наступний сюжет був про новий набір в українські міністерства. У підводці ведучий одразу зауважив, що «невідомо, що робити там» будуть ті люди, які отримуватимуть захмарні зарплати. Ми побачили купу кадрів невідомого походження та постійні перебивки з передачею доларів як хабарів. Нам нагадали про те, чим деякі чиновники займалися у вільний час – наприклад, що колишній очільник «Укрзалізниці» поляк Балчун грав на гітарі. От падлюка! Журналісти «Грошей» живуть тільки роботою, у них немає часу на такі дурниці. Тому вони пройшлися по зарплатах топ-чиновників, але забули вказати, звідки взяли інформацію. Коли зайшла мова про надбавку голові «Укрвтодору» Новаку, то сказали, що він її отримав у розмірі 900%. Це скільки? Багато, дуже багато? До речі, про цю надбавку вже багато було в національних ЗМІ.

У результаті зрозуміти, кого шукають у міністерстві, що вони там робитимуть і чому їм стільки платитимуть, нам не вдалося. Ну, добре, хоч цього разу про Гонтареву не згадали. Це, до речі, прокол ведучого. Адже в голови НБУ теж була висока зарплатня – можна було би нагадати.

Центральним у передачі є сюжет про спадок покійного нардепа, одного з власників бізнес-групи «Континіум» і мультимільйонера Ігора Єремеєва. Прикметно, що сюжет на цю тематику вже виходив в «Грошах» 22 травня 2017 року і навіть втрапив у наш моніторинг. Тоді сюжет ми оцінили як такий, який «порушив всі можливі журналістські стандарти».

Що ж змінилося тепер? Та нічого не змінилося. Особливо що стосується роботи журналістів. Кажуть, спробували сконтактувати з колишніми партнерами покійного. Але в сюжеті звучало ще багато імен і фактів. Чому не запитали у слідства? У нотаріуса? Все – зі слів дружини Ігора Єремеєва. М'яко кажучи, неповна картина. І закрадається підозра, що неповна вона не просто так – адже «Гроші» скромно мовчать про участь у суперечці за спадок Єремеєва власника каналу «1+1» Ігоря Коломойського.

Далі – гірше. Чергова гучна заява від ведучого: «Програма “Гроші” провела власне розслідування і знайшла справжні мотиви для вбивства» в Києві російського політика Дениса Вороненкова. Розслідування? Не смішіть. Здогади журналістів, завуальовані під роздуми в стилі Шерлока Холмса. Вороненкова вбив російський кримінальний авторитет, бо був винен послугу президенту Росії Путіну. Докази? А що, треба? Ексклюзив? Звичайно! Стоп! Але ж озвучена біографія Володимира Тюріна була доступна й раніше (докладно в «Новом времени»).

І трохи хроніки «власного розслідуваня»: 9 жовтня Генпрокурор Юрій Луценко розповідає про подробиці вбивства Вороненкова й озвучує версію про причетність до злочину кримінального авторитета Володимира Тюріна. Того ж дня «Гроші» роблять «сенсаційне» розслідування. Того ж 9 жовтня з'являється спростування від адвоката Тюріна, яке у випуск, звісно ж, не увійшло. Мабуть, не встигли поставити.

Не обійшовся випуск «Грошей» без пранкерства (це коли дурять у телефонній розмові). Їхній штатний пранкер (із дуже символічним у цьому випадку прізвищем Преподобний) вирішує перевірити, хто зі священиків готовий встановлювати ікони з Путіним у своїх церквах. Майже вісім хвилин маразму, який не має нічого спільного з розслідувальною журналістикою та й Україною в принципі. Найцікавіше, що він ще й невдалий – більшість священиків категорично відмовляються. Але кого це хвилює? Нехай буде.

Наступною перебивкою стає інформація про «законопроект», який ухвалила Київська міська рада, згідно з яким меню в закладах харчування столиці мають бути державною і англійською мовами, а вже на прохання – ще й російською. До слова, Київська міська рада не ухвалювала, не ухвалює і ніколи не ухвалить законопроекту, бо для цього є Верховна Рада України. Але це так, для загального розвитку. Про сюжет скромно промовчимо. Ну, бо навіщо говорити про те, чого немає?

Ще однією вставкою стає історія (знята самим героєм?) про киянина Ернеста Дерябіна, композитора, який пише мюзикл для Бродвею про Україну. Проект розслідувань? Не бачили. Ну, і, звісно ж, начитати закадровий текст міг тільки штатний голос, який не володіє українською. І знову наші вуха здригалися від «узнали», «ідеямі», «ідєалів» і т.д.

Ну, а Олександр Дубинський розповів про спічрайтера Петра Порошенка Олега Медведєва. Він стверджує, що той пише темники для президентських медіа. Як доказ він наводить невідомо звідки взятий документ – акт про виконані роботи. Що за темники й де ті темники, звісно, ані слова. Що це було і для чого? Глядач чухає потилицю. Маячня. Але маячня непроста, тому що іншу сторону – Медведєва – ми не почули взагалі. Журналістика? Не дуже.

Добили нас абсолютно нелогічним сюжетом про нардепа Сергія Капліна та його малу батьківщину, а також про його колегу Павла Кишкара і, відповідно, його малу батьківщину. Чому обрали саме цих двох депутатів? Спитайте щось легше. Що їх пов'язує? Ми не знаємо. Що хотіли сказати журналісти? Не уявляємо. Єдине, що вони зробили – це поїхали в місцини, де народилися ці нардепи, і поговорили з людьми. Ніякої передісторії про депутатську діяльність Капліна та Кишкара. Взагалі. Лейтмотив у стилі радикала Ляшка: а що вони зробили для рідних місць? Словоблуддя нижче плінтуса: нардеп зробив, подарував. А може, це закуплено за бюджетні гроші? Але ж то треба розбиратися, запити писати, бюджети читати. У сюжеті багато «подейкують». А справді, навіщо паритися? Ведучий придумає прикольну підводочку.

Давайте зробимо сюжет про те, що зробив для своєї малої батьківщини кожен журналіст «Грошей». Як, нічого? Не віримо!

Схаменіться й поверніться до журналістики. Це погано закінчиться.

А щоб ви не забули, наприкінці випуску Олександр Дубинський нагадав, що «Гроші» –  «це єдина програма на українському телебаченні, яка насправді захищає вас від корупції і нахабних чиновників».

Висновок: це вже просто на межі абсурду.

«Стоп корупції». Випуск №109 від 17 жовтня 2017 року

Перший сюжет «Стоп корупції» був другою частиною великого художнього полотна під назвою «Недолюстрований феодал». На початку Артем Лагутенко з книжкою в руках біля пам'ятника Богдану Хмельницькому в Києві розповідає про Річ Посполиту. Це, щоб ви розуміли, вступ до сюжету про майно посадовця. Звісно, сюжет розрахований на тих, хто дивився першу частину саги (якщо є бажання переглянути, вона тут). Там ідеться про майно керівника державного інституту Національної академії наук Олега Рафальського. Якого інституту? Про це можна дізнатись хіба що з титрів Олега Рафальського, директора Інституту політичних та етнонаціональних досліджень Національної академії наук України.

У новому сюжеті автор зосередився на тисячах гектарів земельних володінь науковця. Відбулося генеральне інтерв'ю з фігурантом, який до виходу першого матеріалу відмовлявся спілкуватися з журналістами. Тон сюжету задає запитання журналіста до директора: «Вас не бентежило?» (мається на увазі те, що він працював на Віктора Януковича). Відповідь Рафальського дуже цікава: «Янукович винен у смерті людей? Це ваша версія. Янукович поганий? Не доведено. Як отримали стільки землі? Без порушень». Якщо чесно, навіть коментувати важко.

На противагу чиновнику нам показують ветерана АТО Антона, який вже два з половиною роки не може отримати належну йому за законом земельну ділянку, а також нетитровані відео розстрілу майданівців 2014 року.

«Стопкор» знаходить землю і будинок Олега Рафальського та навіть погрожує судом Національній академії наук. Акцент на моральній відповідальності – це добре, але розслідувальної складової в сюжеті вкрай мало.

Наступний сюжет «Справу замовлено» стосується спроби засадити за грати активіста «Стоп корупції» Юрія Заворотного, голову Монастирищенського осередку організації в Черкаській області. Його з товаришем поліція затримала з нібито краденими акумуляторами. Напевно, триває слідство, але в сюжеті про це нічого не кажуть, і ми реально не знаємо, що сталося – хоча б якогось мінімуму фактів. Нас підводять до думки, що активіст «Стопкору» апріорі не може бути ні в чому винен. Це помста. Бо проблеми в Заворотного, за словами самого активіста, виникли після того, як він порушив питання зупинки реконструкції парку задля археологічних розкопок кладовища, яке колись було на тій території.

Активіст переконаний, що до справи причетний народний депутат Антон Яценко, який піариться на реконструкції парку, і місцева влада. Антон Яценко, в свою чергу, заявив, що «Стоп корупції» – це «організоване злочинне угрупування». А «Стоп корупції» назвали в сюжеті нардепа «хрещеним батьком тендерної мафії». Коротше кажучи, обмінялися люб'язностями. Формат «розслідування» так і пре.

Чому не поговорили з районними правоохоронцями? Що саме інкримінують активісту та його другу? На якій стадії провадження? Тю, що ви таке кажете! Навіщо перевантажувати глядача тим, що може поставити під сумнів версію активіста? Чи позначати відтворення подій? Це зайве!

Фінал випуску – міжнародний GR форум. Не знаєте, що таке GR? Ваші проблеми. Утім, яке це має значення? Сюжет – відверто рекламний. Бо одним із модераторів дискусії на форумі був керівник «Стоп корупції» Роман Бочкала. Проект уже не вперше піарить свого лідера. З якого це дива?

Висновок: які там скоро вибори?

«Схеми». Випуск №147 від 19 жовтня 2017 року

Максим Савчук узявся за український спорт. Із 2015 року деякі спортивні федерації можуть використовувати бюджетні кошти напряму, чим вони й користуються. Журналіст проаналізував дані про п'ять федерацій, які беруть участь в експерименті щодо прямого фінансування. Виявилося, що, всупереч наказу Міністерства молоді та спорту проводити всі закупівлі через систему елетронних закупівель «Прозорро», усі федерації проводять через онлайн-платформу лише частину закупівель. Найгірша ситуація у федерації легкої атлетики, яку паралельно очолює перший заступник міністра молоді та спорту Ігоря Гоцула. Легкоатлети закуповують товари й послуги в обхід системи, а погоджує їм ці рішення саме профільний заступник Гоцул. Тобто, дає гроші сам собі.

Плюс – Максим Савчук узяв генеральне інтерв'ю в Ігора Гоцула, дістав акти ревізії федерації легкої атлетики, де було виявлено порушення. Вийшло... поверхнево. Агреговано. Може, не все так просто? Які саме це були закупівлі? Навіть ті, які йшли через «Прозорро». Чи не можна було отримати статті витрат? Щоб хтось пояснив, на що пішли гроші? Адже федерації не могли дати кошти просто так, без цілі. Тобто, ми зрозуміли, що у федерації коїться щось недобре. Але що саме – загадка.

Мало бекграунду, важливості, системності проблеми (29 мільйонів – це багато чи мало? Як вони раніше витрачались? Чи були проблеми?). Ми знайшли трохи інфи в блозі на «Українській правді», де теж йдеться про федерацію легкої атлетики й спортсменів та їхні гроші. Бо коли нема суспільства, суспільна значимість якось втрачається.

Ще. Чому весь сюжет точиться у владних кабінетах, де всі кажуть, які вони білі й пухнасті? Чи не можна було поговорити зі спортсменами, які чимало знають? Із тими ж тренерами? Де в сюжеті легкоатлети як такі? Де спорт? У федерації є живі люди, крім Гоцула?

Брак легкоатлетів автор компенсує собою. Ми вже давно помітили, що хоч би про що йшлося в сюжетах Максима Савчука, в плані картинки вони часто перетворюються на сюжети про самого Максима. Помітно, що це свідоме рішення. От і цього разу ми побачили журналіста з усіх ракурсів – справа, зліва, згори, знизу, у різних станах – замисленого, нахмуреного, коли він набирає щось на клавіатурі, окреслює блакитним олівчиком цифри та букви. Таких кадрів так багато, що вони навіть повторюються, причому з інтервалом у 10 секунд. Максим щось підкреслює, тоді починає набирати щось на клавіатурі, кілька секунд, і він знову робить те саме. Що ж він таке набирає? А, ось, читаємо: «Федерація легкої атлетики Вукраїни». Може, невдалий дубль?

І все ж таки, невже не краще було показати спортсменів, яких, власне, не в останню чергу й торкається тематика?

Другий сюжет випуску стосувався віп-пенсіонерів. Точніше, одного конкретного віп-пенсіонера – впливового прокурора Володимира Жербицького, який донедавна був першим заступником головного військового прокурора Анатолія Матіоса.

Сюжет цікавий тим, що наполеглива авторка, Валерія Єгошина, буквально в процесі розслідування домагається публікації рішення суду, за яким цей чиновник вибив собі чималеньку пенсію в обхід урядових обмежень.

Трохи гірше з суттю судового рішення. Нам здалося, що в цьому разі «схема» не зовсім розкрита. Так, рішення суду знайшли, знайшли й суддю, зробили все публічним, пояснили небезпеку, а от доступно пояснити глядачам, як усе спрацювало, на словах не вийшло. Може, варто було вдатися до інфографіки?

Бо так половина сюжету складалася з того, як журналістка шукала та добивалася оприлюднення рішення суду, а інша – як погано, що такі рішення ухвалюються. Ще й купа коментарів й експертів. Але сама суть розмилася.

До речі, нам сказано, що є й інші подібні судові рішення. Добре було би дізнатися про них більше, щоб показати системність проблеми. І закрити цю лазівку.

Висновок: як батарейка. І «мінус», і «плюс».

Додаток: Після виходу кожного моніторингу журналісти часто нам пишуть. Іноді емоційно, часто з претензіями, подекуди з матюками, буває – з підтримкою наших оцінок та аналізу. Вони також вказують нам на наші ляпи. У своєму попередньому моніторингу ми написали, що автор «Схем» Сергій Андрушко помилився в титрі, коли говорив про Державний історико-культурний заповідник «Межибіж». А він справді називається так, а не як місцеве село Меджибіж. Дякуємо за уважність Сергію та іншим авторам. Намагатимемося більше не припускатися прикрих помилок, якими дорікаємо іншим.

«Наші гроші». Випуск №189 від 16 жовтня 2017 року

«Наші гроші» повернулися до теми Міністерства юстиції. Після розгромного сюжету про державних виконавців, які отримували багатомільйонні премії (наша оцінка сюжету тут), редакція почала отримувати листи від працівників Мін'юсту про те, хто стоїть за цією корупційною схемою, і докази, що міністр Павло Петренко казав не зовсім правду, коли коментував скандал.

Мова йде про його зв'язок із екс-юристом Сергія Курченка (ну, всі в курсі, хто це, ще не забули) Андрієм Довбенком. Самого Андрія Довбенка, за словами журналістки Аліси Юрченко, характеризують як «вирішувача питань» і «сірого кардинала» Мін'юсту. Остання фраза лунає часто. І аж занадто наполегливо, бо доказів для цих тверджень малувато, як і доказів особливої «сірості» й «вирішувальних подвигів» Довбенка.

Авторка сюжету Аліса Юрченко ловить Павла Петренка на брехні: мовляв, міністр лише каже, що не знає Андрія Довбенка, а насправді не тільки знає, а й особисто представляв його колегам. Нам показують її переписку в месенджері з людьми в Міністерстві, які були при цьому присутні.

Журналістка ще кілька разів підходить до міністра і запитує про Довбенка. А ще – дивується, чому міністр не цікавиться в журналістів причиною їхньої наполегливості. Утім, чомусь не запитує Петренка про відому їй зустріч і представлення Довбенка. Або нам чомусь не показують цього моменту.

Із Довбенком пов'язана і друга частина випуску, в якій нам розповідають про створення в Україні інституту приватних судових виконавців, які мають працювати ефективніше за державних. За даними журналістів, «сірий кардинал» Мін'юсту має безпосередній стосунок до фірми TODA груп, яка збирає під своїм дахом колишніх державних, а нині перших приватних виконавців. Хоча групуватися їм начебто не можна. Хоча в Мін'юсті кажуть, що так – можна. Думка про можливу монополізацію ринку тривожна, але наразі ще не отримала підтвердження. Можливо, журналістка вже вбила цю ідею в зародку. Побачимо. Загалом чудова робота з реєстрами та іншими джерелами, часом неназваними, спроба взяти коментарі в усіх сторін.

Висновок: якісно.

Інформація про експертів:

Автор звіту, експерт із моніторингу журналістських розслідувань Федір Сидорук, медійний експерт, колишній головний редактор програм розслідувань «Знак оклику» та «Слідство.Інфо». Колишній автор і ведучий проектів «Перший відділ» та «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона». Має досвід телевізійних розслідувань у національних ЗМІ. Співпрацював із телеканалами «1+1», 5 каналом, ТВі, «Громадським».

Авторка звіту, експертка з моніторингу журналістських розслідувань Надія Бабинська (Вірна), медійна експертка, тренерка. Працювала кореспонденткою «Громадського радіо», кореспонденткою відділу нормативної аналітики ІАЦ «Ліга», розслідувачкою в Corruptua. Наразі дописує на Ni korupciji. Досвід у журналістиці з 2001 року.

Проект ГО «Детектор медіа» здійснюється за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

Фото: vecteezy.com