Вислів «четверта влада», застосовуваний до засобів масової інформації, досить поширений у суспільній свідомості, але чи насправді медіа мають такий неформальний статус в Україні? Наскільки політики або чиновники бояться розголосу неприємних для них тем у ЗМІ, а різного роду негідники проробляють свої справи з озиранням: «як би чого не потрапило у пресу»?

 

В принципі, від української ситуації не варто очікувати багато. Бо до відкритого суспільства не можна йти, перестрибуючи через дві-три сходинки. І зміни в Україні такі ж – поступові. Проте один аспект цих змін звертає на себе увагу.

 

Одразу після 2004 року всі тішилися свободою слова. Потім вважалося, що на місце політичної цензури потроху прийшла цензура грошей. Але навіть якщо зараз прибрати ці два негативні фактори, медіа в Україні не стануть впливовим чинником, і вже точно їх не будуть «боятися».

 

По-перше, українські журналісти ще не настільки професійні і незалежні. У медіаспільноти поки що не сформувалося розуміння того, що справжнім замовником її діяльності є не власники, а суспільство. По-друге, українські чиновники та політики звикли бачити в журналістах обслуговуючий персонал. І навіть коли на сторінки преси проривається якась гостра інформація, її герої впевнені – з ними щось може статися тільки з волі тих чи інших впливових керівників. Тобто ці люди живуть із розумінням того, що все на світі можна «порішати», а журналістів, там де треба, поставити на місце. Нічого не поробиш – «школа».

 

В принципі, в суспільстві мають існувати норми, традиції, через які героям викривальних публікацій або сюжетів має бути некомфортно. Але українці не самураї, і ще ніхто з викритих у зловживаннях посадовців не зробив собі харакірі. Тому будемо апелювати до законів, за якими правоохоронці мали б реагувати на оприлюднену в ЗМІ інформацію. І тут ми підходимо до третього, на сьогоднішній день основного пункту – в Україні немає повноцінної правоохоронної системи, без якої навіть найбільш професійна розслідувальна журналістика схожа на боротьбу з вітряками.

 

Красномовним підтвердженням цієї тези є випадок, який трапився під час перевиборів мера у столиці. Команда програми «За вікнами» каналу СТБ підготувала сюжет про підкуп виборців, який містить матеріали для не однієї кримінальної справи. Його вже встигли побачити не тільки телеглядачі, але й численні користувачі інтернету. Підкуп, судячи зі свідчень багатьох людей та зйомок прихованою камерою, здійснювали Блок Пилипишина, БЮТ, Блок Кличка та інші політичні сили.

 

 

Ведучий «За вікнами» Богдан Кутєпов у коментарі «ТК» розповів: «Сюжет виходить в ефір у понеділок. У вівторок – нуль реакції. Середа – те ж саме. Якби не те, що ми почали викладати його в інтернет, а журналісти з інших видань не почали телефонувати в міліцію, вона, можливо, і не відреагувала б. Навіть ми самі написали заяву щодо інциденту просто як громадяни України». Єдина відповідь від правоохоронців наразі – «ведуться слідчі дії».

 

Журналістам вдалося відзняти майже всю процедуру підкупу людей під час голосування, що є кримінальним злочином. Відомі організатори, нехай і не найвищого рівня, є свідки. Чому міліція реагує так мляво?

 

Богдан Кутєпов вважає, що в Україні склалася ситуація, коли вже можна говорити на будь-які теми, але ще немає відповідальності за вчинки. «Нас навчилися ігнорувати», – вважає він. На думку журналіста, правоохоронці просто вдають, що нічого не бачили. Посилаючись на власні джерела, Богдан говорить, що в СБУ багато матеріалів щодо підкупу виборців, особливо стосовно блоку Литвина і Віктора Пилипишина, який діяв найнахабніше. Але Служба безпеки чекає «відмашки». «Правоохоронні органи зараз катастрофічно для журналістики залежать від чиєїсь політичної волі», – підсумовує ведучий.

 

Автор проекту «Закрита зона» та народний депутат Володимир Ар’єв переконаний, що якби за наслідком журналістських розслідувань прокуратура діяла не зважаючи на політичну приналежність чи на посади, українські медіа мали би вплив. Поки що ж правоохоронці приймають рішення, на його думку, вибірково, а політики бояться журналістів лише у випадку, якщо оприлюднені ними дані несуть за собою проблеми у політичній «тусовці». «Я й зараз роблю матеріали. Але це скоріше для очистки совісті, коли мовчати не можеш. Є порушення, всі про нього знають, але наслідків – жодних», – зазначив Володимир.

 

Але й розслідування в Україні він називає роботою «зі вставними щелепами»: «Коли йдеться про серйозні справи – “щелеп” немає, беззуба журналістика. Коли можна “наїхати” на начальника ЖЕКу, тоді “зуби” показуються».

 

Богдан Кутєпов наголошує, що журналісти не можуть підмінити собою правоохоронців: «Ми не народні месники, наша зброя – інформація. Залишається надалі робити свою роботу чесно і сподіватися, що люди обиратимуть інших політиків». Як вихід він пропонує запровадити громадський контроль над реакцією правоохоронців на повідомлення в медіа.

 

Можливо, й справді прийшов час проводити відповідні громадські кампанії? Так чи інакше, активна частина суспільства має домогтися, аби свобода слова в Україні мала реальні наслідки.