Олексій Подольський: «Великих зусиль, щоб розкрити справу Ґонґадзе, як і мою, не потрібно – лише політична воля»
Олексій Подольський: «Великих зусиль, щоб розкрити справу Ґонґадзе, як і мою, не потрібно – лише політична воля»
У травні Апеляційний суд міста Києва оголосив вирок у справі про викрадення журналіста Олексія Подольського, яке сталося 9 червня 2000 року. Цей злочин було скоєно за три місяці до викрадення Георгія Ґонґадзе. Обидва виконавці засуджені до трьох років позбавлення волі (це мінімальний термін, передбачений ч. 2 ст. 365 КК). Їх визнали винними у перевищенні службових повноважень та позбавили звань.
«Детектор медіа» – перший вітчизняний засіб масової інформації, якому Олексій Подольський дав інтерв’ю. Протягом семи років після його викрадення із журналістом спілкувалися лише іноземні ЗМІ. Українські ж виявляли інтерес тільки до справи Ґонґадзе.
Ставши 1998 року одним із керівників правозахисного об’єднання «МИ», Олексій Подольский визнав себе відкритим ідеологічним опонентом режиму Кучми та почав друкувати статті антикучмівської спрямованості. Ці публікації увагу Кучми таки привернули – свідченням тому насильницькі дії стосовно керівників «МИ».
Спочатку було попередження Сергію Одаричу (нинішньому меру Черкас), а після відмови припинити діяльність – йому стріляють у спину. Голову донецького осередку «МИ», депутата міської ради Олександра Якименка вбивають, а тіло знищують. Квартиру іншого керівника «МИ», Сергія Кудряшова, підпалюють, а Подольського викрадають, везуть у ліс, звіряче б’ють, погрожуючи вбивством.
Про те, що це було зроблено на замовлення вищого керівництва держави, свідчать плівки Миколи Мельниченка, на яких Кучма замовляє тодішньому міністру внутрішніх справ Юрію Кравченку знищення Георгія Ґонґадзе і слухає від нього звіт про побиття Подольського.
Ніби за одним сценарієм, і Олексія, і Георгія під виглядом таксі підбирало авто Hyundai Sonata, у якому знаходилися Олексій Пукач та співробітники МВС. Їх обох вивозили в лісопосадки за межі Києва. Обом погрожували. Кожного з них своїм ременем душив Олексій Пукач. Тепер їх об’єднує ще й спільний представник у суді – Валентина Теличенко. Єдина різниця: щодо Георгія погрози були реалізовані.
Відповідно до матеріалів слідства, підсудні (колишні співробітники Головного управління кримінального розшуку (ГУКР) МВС України) полковник Микола Наумець і майор Олег Мариняк разом із генералом Олексієм Пукачем, який на той час очолював ГУКР МВС, викрали Подольського, вивезли його у лісопосадку неподалік села Петровське Прилуцького району Чернігівської області, побили, погрожуючи фізичною розправою, і вимагали від нього припинити громадсько-політичну діяльність.
Після судового вироку виконавцям злочину Подольский каже, що його замовників (як і замовників Ґонґадзе) розкрити просто – потрібна тільки політична воля.
– Чому на суді ви домагалися для них не максимальної, а різної міри покарання? Загалом ви задоволені рішенням суду?
– Сам термін для мене не має значення. Вони лише виконавці, зброя. Щодо суду, то я незадоволений двома речами. По-перше, тим, що виконавців засудили до однакового терміну. Один із них – Наумець – щиросердно каявся. Це було видно з його промови під час процесу. Він практичний працівник міліції, полковник, служив в Афганістані. За його спиною розкриття реальних злочинів. Від початку він пішов на співробітництво зі слідством, все чесно розповів.
А Мариняк – дуже непростий. Це особистий водій Пукача, який довгий час працював водієм його сім’ї. Він був оформлений як офіцер міліції, оперативний працівник, давав присягу боротися зі злочинцями, а сам возив дружині Пукача сітки з базару. Це ж зловживання службовим положенням. Його захисники стверджували в суді і перед телекамерами, що він, мовляв, рядовий водій. Але офіційно він майор міліції. Ця людина практично знущалася над судом і слідством. Наприклад, він спочатку підтвердив, що я ловив таксі до Оболоні, а Пукач наказав йому мене взяти. Але замість Оболоні він завіз мене в Прилуки. Потім заявив, що не виходив із машини, коли мене привезли в ліс. На запитання судді, чому він поїхав за 130 кілометрів від Києва і там залишив людину в лісі, він відповів: «А я думав, що він там живе». Було видно, що він не хотів свідчити проти Пукача. Він заперечив, що знає, де тіло Ґонґадзе і що брав участь у його перепохованні, а детектор брехні показав, що Мариняк каже неправду.
І ось цих людей засудили однаково. В офіційному вироку таке рішення мотивували тим, що в Наумця вище звання. Але ж, розумієте, при скоєнні злочину Мариняк не був підлеглим Наумця. Вони обидва були підлеглими Пукача, а значить – рівними за службовим становищем. Але один покаявся, а інший – ні. Один пішов на співробітництво зі слідством, а інший – ні. А в результаті – абсолютно однакові вироки. Це сигнал для виконавців по справі Ґонґадзе: як би ви не співпрацювали зі слідством, ми за це вас ще жорсткіше покараємо. Я сприймаю це саме так. Вони мають бути покарані по-різному, і з цього приводу я апелюватиму до Верховного суду.
Також незадоволений тим, що суд не дав повної оцінки слідству, незважаючи на те, що я подав кілька клопотань про порушення під час слідства. Якщо суду під час процесу стає відомо про злочин, суддя виносить ухвалу про те, що треба порушувати справу. Суддя, яка розглядала нашу справу, винесла єдину ухвалу на адресу Міністерства внутрішніх справ із приводу покращення виховання кадрів.
– А чому так довго велося слідство по вашій справі?
– По-перше, до 2005 року це було не слідство, а знущання. Наприклад, у справі є цілий том листування чернігівської міліції з київською з питання кому вести справу. Є ще кілька томів опитувань киян, які мешкають на Львівській площі та навколишніх вулицях. Міліція опитала водіїв київських тролейбусів, чи не бачили вони мене, коли проїжджали біля Львівської площі. Оскільки я зазначив, що мене забрала машина темно-синього чи темно-зеленого кольору, то є ще 5-6 томів справи, в яких перелічувалися всі темні іномарки, зареєстровані в Чернігівській області, та опитування їхніх власників. До чого тут Чернігівська область, коли мене з Київської забрали? Ось так велося слідство за наші з вами кошти.
10 червня, на другий день після того, як мене побили, я у Прилуцькому відділенні міліції написав заяву, в якій зазначив, що мене «замовили» Кравченко і Кучма. Через тиждень зробив заяву до Генерального прокурора України Потебенька. Згодом знов писав заяву його наступникові Литваку, потім Піскуну. Якщо хоч найменша підозра у скоєнні злочину падає на міліцію (а свідчення потерпілого – одні з найвагоміших), то в такому випадку, за Кримінально-процесуальним кодексом, справу має розслідувати прокуратура. До 2005 року, не зважаючи ні на мої свідчення, ні на плівки Мельниченка, жоден прокурор – ані Потебенько, ані Литвак, ані Піскун – цю справу не брав у провадження.
Якщо не хотіла братися Генеральна, то віддали б міській або районній прокуратурі. Перший час, поки Кравченко ще був Міністром внутрішніх справ, справа взагалі лежала у нього в сейфі (є докази цього факту) і кваліфікувалася як хуліганство. Вона могла кваліфікуватися як розбійний напад, викрадення, як все що завгодно, але тільки не як хуліганство. Мене вивезли за 130 км від Києва, побили, погрожували вбити, забрали у мене гроші, окуляри, паспорт – і все це називається хуліганством. Крім того, на мій паспорт зареєстрували мобільний номер. Я написав заяву, що отримую рахунки, а слідчі мою заяву «загубили». Я не знаю, хто відкрив цей номер, але це також якийсь слід у справі. Прокуратура досі не може домогтися від «Київстару» роздруківок дзвінків із цього телефону. Ось так вона розслідувалася при президентстві Кучми – до 2005 року. Тільки коли Юрій Луценко обійняв посаду Міністра внутрішніх справ, справа зрушила з місця.
– А журналісти долучалися до цієї справи?
– Наступного дня після побиття я зробив заяву для ЗМІ, яку підписали багато людей. Жодне українське публічне видання чи канал не дали жодної інформації. Ні про те, що Подольського побили, ні про те, що він підозрює Юрія Кравченка і Леоніда Кучму. До суду жодне вітчизняне видання до мене не зверталося. Цікавилися цією справою тільки закордонні ЗМІ, зокрема «Вашингтон пост», «Нью-Йорк таймс», «Ле Монд», «Обсерватер», Бі-Бі-Сі, журнал «Тайм», НТВ часів Кисельова та інші.
– Олексію, ви впевнені в тому, що плівки Мельниченка автентичні? Якщо так, то чому їх не оприлюднюють повністю і не долучають до справи Ґонґадзе?
– У тому, що плівки автентичні, немає жодних сумнівів. Ані у фігурантів цих плівок, ані в суспільства, ані в Європи – ні в кого. Єдина проблема в тому, що стосовно плівок має бути правильно проведена юридична експертиза. Після цього вони стануть юридичним доказом і жодних проблем із розкриттям замовників мого викрадення і вбивства Георгія Ґонґадзе не буде.
– Хто ж цю експертизу має проводити і коли ж врешті-решт її буде зроблено?
– Головний зміст суперечки полягає в тому, хто проводитиме цю експертизу. При Кучмі, а тепер і при Ющенку, продовжують звинувачувати Мельниченка в тому, що він не довіряє українській експертизі. А чому, коли Президента отруїли, він не пішов до українських лікарів, а поїхав до Австрії? То чому Мельниченко має довіряти українській прокуратурі, котра сама, як і всі правоохоронні органи, є фігурантом на тих плівках? Вони отримають оригінали, а потім скажуть, що плівки десь зникли, або підмінять їх.
Має бути проведена міжнародна експертиза. Більше того, ПАРЄ ще в 2001 році рекомендувала провести експертизу саме тими експертами, яких призначить Рада Європи: вони будуть незалежними і скажуть правду. Після цього, 2002 року, згідно з рекомендацією ПАРЄ, Верховна Рада ухвалила постанову, якою виділила 500 000 гривень на проведення експертизи. Мельниченко готовий віддати плівки експертам у будь-який момент, але тільки не на території України. Ті, кому невигідно довести справу до кінця, прикриваються тим, що не можна провести експертизу за кордоном, оскільки це не відповідає українському законодавству. Гадаю, що для завершення справи потрібна лише політична воля президента. Коаліція в цьому питанні нейтральна. І коли Генеральна прокуратура не хоче віддавати плівки на експертизу, то ми знаємо, що це є гарантії Ющенка Кучмі. Якщо буде доведено, що плівки автентичні, ми отримаємо фактаж не тільки щодо злочинів проти Ґонґадзе, Подольського, Єльяшкевича, а випливе багато фактажу і по приватизації, і по фальсифікації виборів... Одразу стане зрозуміло, що король голий. Фігуранти там багато чого наговорили, а оприлюднено дійсно не все. Наше завдання – домогтися засудження замовників.
– Коли ж, на вашу думку, доведуть до кінця справу Ґонґадзе? Ви певні, що замовників покарають? Кажуть, нібито Пукач зник, Кравченко загинув, і в нас немає ланки зв’язку із замовниками...
– Великих зусиль, щоб розкрити справу Ґонґадзе, як і мою, не потрібно – лише політична воля. Була політична воля знайти виконавців злочину щодо мене і Ґонґадзе – знайшли майже одразу.
Мій прогноз такий: якщо будуть серйозні політичні зміни в державі, якщо ми доможемося справжньої демократії, реальної свободи слова, то справу Ґонґадзе доведуть до кінця. Кучма і ще багато інших людей нарешті понесуть відповідальність. Якщо президент боровся з ідеологією не ідеологією, а міліцейським кийком, він має бути покараний. І тільки тоді почнеться рух у Європу.
– Як сталося, що у вас із Ґонґадзе спільний представник у суді – адвокат Валентина Теличенко? Чи спілкуєтеся з Мирославою Ґонґадзе?
– На етапі покарання виконавців злочину я не бачив сенсу в адвокатській підтримці. Справа в суді розглядалася не по суті. Мені не потрібно було доводити, що скоєно злочин, оскільки виконавці в цьому зізналися. Весь процес стосувався тільки з’ясування всіх обставин злочину. Слідством було доведено, що його скоїли міліціонери. Валентина Теличенко займалася справою Ґонґадзе і сама виявила бажання розібратися в подробицях обох справ. Я погодився.
З Мирославою Ґонґадзе я особисто не знайомий. Недавно вона мені зателефонувала, ми домовилися про зустріч. Оскільки я планую подавати касацію до Верховного суду, а потім ітиму до Європейського суду, то посилив свій захист. Тепер крім Теличенко зі мною працює колишній суддя, адвокат Юрій Василенко.
– Як складалося ваше життя після 9 червня 2000 року? Про вас майже нічого не було чути, де і ким ви працювали?
– Після того, як все це сталося, я хотів десь влаштуватися на роботу. Мене спочатку брали, а наступного дня, коли дізнавалися про цей випадок, звільняли. Я працював у рекламі, в дизайн-студії, дещо писав. Я можу писати все що завгодно: вірші, слогани, гасла тощо. Я не марнославний. Зараз ми з однодумцями почали більш активно працювати в політичній площині, зокрема проводимо просвітянську роботу щодо НАТО. Суспільство зацікавлене у вступі до НАТО, але воно про це не знає, натомість влада знає, але не зацікавлена в тому.
– Ваше життя тісно пов’язане з Києвом. Яка ваша думка про те, що зараз відбувається в місті, у Київраді?
– Так, я киянин, мій батько був відомим архітектором. Ще за часів Щербицького КПУ вважало, що всі адміністративні будівлі має проектувати мій батько. За його проектами, зокрема, побудовано будівлю біля Будинку з химерами і ЦВК.
Як я можу ставитися до мера? Як і всі кияни. У даному випадку (і в багатьох інших) я і мої друзі керуємося приказкою, що риба гниє з голови. Колись ми були в одній команді, але люди змінюються, і я не можу відповідати за те, що зараз робить Черновецький чи Головатий. До речі, деякі ЗМІ написали, що я був помічником депутата Головатого, то я офіційно заявляю, що ніколи не був помічником депутата Головатого.
– Були такі випадки, коли ЗМІ перекручувало ваші слова?
– Після закінчення засідання суду мене знімали 17 камер і ще було багато журналістів із диктофонами. Потім я відстежив, що вони показали людям. Моє головне послання про те, що немає політичної волі засудити замовників, не передав жоден канал, навіть НТН. Їм це темники заборонили? Вони повихоплювали мої фрази таким чином, що вийшли якість кострубаті сюжети.
– У середині 90-х ви працювали в управлінні інформації МЗС над забезпеченням інформаційної підтримки зовнішньополітичного курсу України в іноземних та вітчизняних ЗМІ, а потім завідувачем відділом Росії. Як тоді ставилися інші держави до України? Чому ви залишили МЗС, вас не цікавила дипломатична кар’єра?
– Коли був перший термін президентства Кучми, до України був страшенний інтерес, ми тоді ледь встигали готувати візити за кордон. Наш президент майже всю планету об’їздив. Україну скрізь хотіли бачити. Іноземні ЗМІ багато про нас писали. А під час другого терміну Кучми авторитет України був дуже підірваний, у тому числі скандалом навколо справи Ґонґадзе. Я не вважаю себе професійним дипломатом – прийшов до МЗС, бо була потреба в кадрах. Тоді туди йшли люди, які могли чимось допомогти державі. Але на певному етапі я зрозумів, хто і що являє собою, особливо у відносинах із Росією. Я за власним бажанням пішов із МЗС, бо включився у передвиборчу кампанію, вирішив свідомо боротися з Кучмою.
– Що ви скажете про сьогоднішню політичну кризу в державі? Який ви бачите з неї вихід? Хто у ній винен?
– Чому продаж місць на етапі виборчої кампанії – це не політична корупція, а на етапі діяльності Верховної Ради України – це вже політична корупція? І якщо хтось уже заплатив ці суми, то чи повинен він натомість отримувати імперативний мандат? Якщо це бізнес, то треба діяти за законами бізнесу. А преса мовчить. Цинізм і з одного, і з іншого боку однаковий. Тут немає правих – усі винні. Якщо людина платить такі гроші за місце, то навіщо вона туди йде? Тільки для того, щоб займатися власними справами. А суспільство в такому випадку є заручником.
Пропорційна система – це крок до демократії, але ж її треба правильно будувати: робити відкриті списки тощо. Як і в інших країнах, партійну демократію треба утверджувати через законодавство.
Довідка «ТК»:
Олексій Подольський. Журналіст, політолог. Народився 1957 року. Закінчив із відзнаками філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка та Європейський Центр досліджень питань безпеки імені Джорджа Маршалла (Німеччина, м. Гарміш-Партенкірхен), має дипломатичний ранг – Перший секретар 1 класу.
1990 року став депутатом Київради, зайняв посаду члена Комісії по боротьбі з організованою злочинністю.
У 1996 році поступив на роботу в МЗС України – спочатку в Управління інформації, пізніше стає завідуючим відділом Росії. 1998 року звільнився за власним бажанням.
Того ж року став одним із експертів політологічного фонду «Українська перспектива» і ввійшов до вищої ради правозахисного об’єднання «МИ» (не має відношення до проекту Володимира Литвина), яке від першого дня заснування ставило за ціль протидію режиму Леоніда Кучми.
Фото - Сергій Бурковський