Сергій Потімков: «Запровадження суспільного мовлення – історична місія ВР V скликання»
Сергій Потімков: «Запровадження суспільного мовлення – історична місія ВР V скликання»
Сергій Потімков – народний депутат України (фракція Блоку Юлії Тимошенко), голова підкомітету з питань свободи слова та вільного доступу громадян до інформації Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації – належить до когорти депутатів-медійників. Проте, на відміну від деяких інших своїх колег, які лише формально належать до Комітету, пан Потімков бере в його роботі активну участь, водночас не залишаючи журналістської професії. Його авторська телепрограма «Комендантська година» досі виходить в ефірі одного з харківських телеканалів.
22 березня на прес-конференції на тему «Що є справжнє табу сьогодні в Україні?» Сергій Потімков назвав скандал навколо призупинення виходу програми «Толока» на Першому каналі «приводом ще раз поговорити про журналістську професію». Маючи досвід журналістської і викладацької роботи у Сполучених Штатах Америки та Європі, він часто посилається на західний досвід, який має допомогти Україні реорганізувати суспільні відносини, зокрема, у сфері медіа.
«ТК» говорить із Сергієм Потімковим про його роботу – політику, журналістику та їхній взаємозв’язок – і про його дозвілля.
– Пане Сергію, нещодавно Кабінет Міністрів заявив про зростання кількості звернень від редакторів і трудових колективів редакцій регіональних ЗМІ щодо тиску з боку органів місцевого самоврядуваня та державної влади. Чи багато таких звернень отримує ваш підкомітет? Які саме порушення трапляються найчастіше?
– Звісно, такі звернення є, але я не скажу, що їх багато. Значна їх частина стосується відмови в акредитації. Якщо журналісти повідомляють про тиск, погрози, переслідування, ми звертаємось до прокуратури з проханням перевірити ці сигнали. Відверто кажучи, люди здебільшого ще не навчились користуватись цим інструментом. Коли ми зустрічалися з представниками регіональних медіа, то виявили, що багатьом із них навіть на думку не спадало, що можна звернутись до профільного парламентського комітету.
Можна по-різному оцінювати діяльність Комітету, довіряти чи не довіряти йому, але ми реагуємо на всі звернення, робимо відповідні заяви і намагаємось надати допомогу тим, хто її потребує. Зокрема, питання щодо закриття «Толоки» було внесене у порядок денний засідання Комітету позачергово. Або, наприклад, після звернення щодо відмови в акредитації кореспонденту «Коммерсанта» в Харківській міськраді ця подія набула розголосу. Подібна ситуація була в Криму. Якщо звинувачення серйозні, ми організовуємо відрядження, але навіть звернення від парламентського комітету є серйозною пересторогою – коли на місцях отримують лист від такого органу, до нього, повірте, ставляться з повагою.
– А як щодо проблем з акредитацією в Міністерстві внутрішніх справ, яке встановило не реєстраційну, а дозвільну процедуру для її отримання? Аналогічні проблеми є в Генеральній прокуратурі… Чи буде парламентський комітет якось реагувати на ці випадки?
– Звертайтеся, будь ласка! Я не можу реагувати на те, про що не знаю! Якщо буде звернення до Комітету з питань свободи слова та інформації, конкретні приклади, прізвища, факти заборони чи обмеження акредитації – ми зможемо реагувати. МВС і Генпрокуратура – традиційно, ще з радянських часів, закриті організації, які завжди намагались обмежити доступ преси. Зараз вони, принаймні, проводять якісь прес-конференції і брифінги!
– На вашу думку, призупинення виходу «Толоки» – цензура чи політичний тиск?
– Де-юре в Україні нема цензури. Та це не значить, що її немає де-факто. Врешті-решт, поясніть мені різницю між тиском і цензурою! Можна назвати це непрямою цензурою або тиском, як вам завгодно. Такі факти з’являються щодня, в багатьох виданнях. Журналісти добре знають, які теми є дозволеними, а які табуйованими, куди можна їхати, а куди – ні. У нас немає абсолютно незалежних ЗМІ – більшість працює під патронатом певних політичних сил, і ні для кого, як правило, не секрет, хто за яким виданням стоїть. Хоча, звісно, в порівнянні з 2004 роком клімат докорінно змінився.
– Що потрібно для того, аби в Україні змінилося ставлення до журналістської професії? Аби представники влади і пересічні громадяни зрозуміли, що без правдивого та повного інформування демократичного суспільства не побудуєш?
– Має бути, передусім, традиція поваги до журналістської професії. А традиції за кілька днів не з’являються. У мене була нагода попрацювати за кордоном – у Європі та Сполучених Штатах – журналістом і викладачем. Там, якщо політик ставитиметься до преси зневажливо, його просто розіпнуть. Це, як кажуть, у них у крові. Але це не значить, що в них усе гаразд зі свободою слова і що там немає способів маніпулювати пресою, замовляти висвітлення подій під певним кутом. Наприклад, висвітлення подій у Югославії, коли сербів демонізували практично всі впливові видання, і лише кілька видань могли дозволити собі інший погляд. І все ж політики там ставляться до журналістів як до партнерів, із повагою. І це – не гра, це абсолютно природно. Якщо в нас означення «четверта влада» щодо медіа є умовним, то в них це справді так. Таке ставлення підтримується, зокрема, й за рахунок пропаганди професії – про журналістів знято багато чудових фільмів. Загалом, у Європі та Америці створено особливий клімат, у якому журналіст – поважна професія.
– Із чого треба починати нам, аби цього досягти?
– Перш за все, потрібні моральні авторитети в журналістиці, журналістські школи, через які проходять люди, які прагнуть потрапити у професію. Треба, щоб у нас не було «кишенькових» ЗМІ і залежних від власника журналістів. На Заході принципово інша схема володіння ЗМІ, яка дає журналістам можливість почуватися впевненіше. Важко уявити, що там одним дзвінком можна зняти з ефіру програму.
В умовах, коли безпосередню цензуру замінила цензура великих грошей і замовного піару, неможливо виховати нормального журналіста. Якщо він знає, що сьогодні треба зробити «гарний сюжет» про Х, а завтра – «замочити» Y, як він ставитиметься до професії? Журналісти самі винні в тому, що приймають ці правила гри. Яка до нас може бути повага, якщо ми поводимось, як холопи?
– Чому в Україні досі немає суспільного мовлення? Коли воно нарешті з’явиться і які конкретні кроки для цього необхідно зробити?
– Намір створити суспільне мовлення задекларований українською владою вже дуже давно. Але для того, щоб воно було справді створене, потрібне замовлення від суспільства, усвідомлена потреба. Для цього суспільство має сформуватися. Крім того, має бути політична воля – влада має збагнути, що суспільне мовлення потрібне і їй. Далі треба йти крок за кроком, вирішуючи актуальні питання: частот, фінансування, спонсорування, реклами…
А тепер погляньмо на наші реалії. Суспільного замовлення в нас немає, політичної волі – також. Я не знаю, яке бачення суспільного мовлення у Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради. Якщо коли я піду з Верховної Ради, суспільне мовлення вже буде створене – я буду вважати своє завдання виконаним. Ще ніколи під куполом українського парламенту не збиралося стільки журналістів, тому, на мою думку, запровадження суспільного мовлення – історична місія Верховної Ради V скликання. Ми повинні законодавчо виробити схему, визначитись, чий досвід – Німеччини, Британії, США або інших країн, де існують десятки різних підходів до суспільного мовлення, – ми використаємо. А потім шукати людей, які б розуміли, що суспільне мовлення – це не мовлення Президента, Прем’єр-міністра або ще когось із політиків, а мовлення суспільства. Я за те, щоб від декларування перейти до конкретної роботи. І почати варто з експериментів. Якщо ми не можемо відразу побудувати, так би мовити, континент суспільного мовлення, – почнімо з острівців, будуймо архіпелаг! Створімо таку модель на одному з каналів і відпрацьовуймо її експериментально. Інакше вибудувати систему для всієї України буде дуже складно.
– Яку роль, на вашу думку, зараз відіграє телебачення та інші медіа в українському суспільстві? Що змінилось (як на краще, так і на гірше) після Помаранчевої революції?
– Помаранчева революція показала нам справжню роль ЗМІ. Від здобутків революції не залишилось нічого, але всі кажуть: є свобода слова. На жаль, не можу сказати, що відбувся справжній прорив. Проте суспільство побачило, наскільки важливою є наявність свободи слова для побудови справжньої демократії. Ставлення до ЗМІ змінилося на краще. З іншого боку, я не бачу системних змін. Сьогодні загальною тенденцією є перетворення телебачення на шоу. Легше розважати, ніж аналізувати події і виховувати свідомого глядача. Оскільки сьогодні пріоритетним завданням для телебачення є розважання публіки, молодій людині дуже легко потрапити на екран і стати зіркою. Але ж вона не може виховувати – для цього потрібен досвід, мудрість, сформований світогляд. Виховують журналісти, а не шоумени.
Тенденція, про яку я говорю, характерна не лише для нашої країни, але й для всього світу, і вона змушує людей відмовлятися від телебачення на користь Інтернету, кінотеатрів та відео. В аналітиків, які відстежують розвиток телебачення, це викликає занепокоєння. Американці кажуть, що ми маємо не події, а їх відображення, версії, на основі яких виробляємо рішення. Коли ж на телебаченні говорять те, що люди хочуть почути, бо інакше не буде рейтингу, відбувається певне зміщення, спотворення реальності. Наприклад, коли відбувається катастрофа (а таке, на жаль, трапляється щодня) – з неї роблять подію номер один. Після цього глядачам видається, що світ сповнений небезпек. Але ж це не все життя! До цього ще додається проблема природної суб’єктивності, і телебачення стає кривим дзеркалом дійсності. Це світ кривих дзеркал, який ми формуємо, а потім самі від нього залежимо.
– Яких законодавчих ініціатив, які стосуються сфери медіа, слід чекати від вас та ваших колег найближчим часом? Які перспективи ухвалення медійних законопроектів Верховною Радою цього року?
– Завдання номер один для нас – суспільне мовлення, а все інше – похідне. Крім того, у Комітеті зріє ідея створення Інформаційного кодексу – документу, аналогів якому немає у світі, він міститиме всі закони, які регулюють сферу медіа. На жаль, ухвалення медійних законопроектів ускладнене тим фактом, що Комітет із питань свободи слова та інформації очолює представник Блоку Юлії Тимошенко. Коаліція вкрай неохоче голосує за законопроекти, які пропонує БЮТ, незважаючи на те, що в Комітеті ми знаходимо консенсус із представниками більшості. Нас просто заганяють у кут. Є надія на те, що заступник Голови Верховної Ради Микола Томенко зможе посприяти проходженню деяких наших ініціатив.
– Як ви оцінюєте урядовий законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації»?
– На мою думку, медіавласність має бути прозорою, і це треба забезпечити законодавчо: або окремим законом, як це пропонує Мін’юст, або доповненням до Закону «Про інформацію». На Заході ніхто не тримає в таємниці прізвища людей, які володіють ЗМІ. А в нас? Погляньте, наприклад, на «Інтер» – один із найбільших каналів України: ви можете пояснити, хто ним володіє? Але й суспільство повинне дорости до усвідомлення такої потреби. Якщо на сто громадян знайдеться один, який потребуватиме інформації про власників медіа, – тоді ці дані мають бути відкритими. Я вважаю також, що обмеження на іноземних засновників для медіа (не більше 30% статутного капіталу) є виправданими.
– Ви кажете, що журналіст-політик не може бути об’єктивним. Чому ви так вважаєте?
– Я говорив про американську практику: там ти або журналіст, або політик. Є речі, про які ти знаєш як журналіст, але не можеш їх оприлюднити, бо тобі поставили такі умови. Є конфіденційна інформація, яку ти отримуєш як політик. Доводиться обирати – або те, або інше.
Колись мене запитали, ким я більше почуваюся – політиком чи журналістом, і я відверто відповів, що на 80% я – журналіст. Зараз цей відсоток змінився. Раніше я більше часу витрачав на підготовку до ефіру, зараз приділяю більше уваги депутатській діяльності. Деякі мої коллеги не ходять на засідання Комітету з питань свободи слова та інформації, бо зайняті своєю основною роботою – наприклад, Олександр Голуб, головний редактор газети «Комуніст». Звісно, така робота забирає багато часу, і в такій ситуації людині варто зробити принциповий вибір.
– Ви балотувалися на посаду міського голови Харкова, але самі кажете, що лише на 20% почуваєтесь політиком. Але ж посада мера міста, та й народного депутата, передбачає стовідсоткову віддачу. Чи ви так не вважаєте?
– Якби мене обрали мером – я б точно не працював журналістом.
– Але ви стали народним депутатом…
– Загалом, як журналіст я можу зробити навіть більше, ніж як депутат. До мене як до журналіста зверталися політики з проханням, аби я у своїй програмі висвітлив ті чи інші проблеми – і це було дієво! Мені здається, що ефект від моєї журналістської діяльності є більшим, ніж від депутатських запитів, на які я отримую формальні відповіді.
– Тому ви навіть після того, як стали народним депутатом, не закрили свою програму «Комендантська година»?
– Так. Ця програма виходить двічі на місяць у прямому ефірі харківського каналу АТВК. І ще двічі на місяць ми робимо програму «Журналістський клуб Харкова», на яку запрошуємо журналістів із різних видань. Вона йде в запису, але ми вирізаємо не більше третини: пишемо годину, ефірний час – 40 хвилин. Ще ніколи не було претензій щодо того, що когось вирізали або поставили якесь не таке запитання.
– В Америці є практика, коли більше шансів обійняти вакантну посаду на фірмі має кандидат, чиї хобі не пов’язані з основною професією, адже такому працівникові легше генерувати нові ідеї. Чим захоплюється журналіст і політик Сергій Потімков у неробочий час?
– Згадується вислів Ейнштейна: «Достоєвський дав мені більше, ніж математик Гаусс». Я люблю грати в більярд, ходжу в бійцівський клуб «Ронін» займатися кенджутсу – фехтуванням на дерев’яних японських мечах. Зараз, на жаль, мало вільного часу, тож навіть моя робота на телебаченні стає хобі. Інколи я пишу вірші. Поезія – це особливий спосіб передавання інформації через емоції. Останній раз поетичне натхнення відвідувало мене в 2003 році, коли ми з друзями на десятиметровій яхті під українським прапором перетнули Атлантичний океан – з Кадиса (Іспанія) до Нью Йорка. Ми пережили три шторми! Після цього я написав вірш…
– Ви часто дивитесь телевізор? Яким каналам і програмам надаєте перевагу?
– Я перемикаю канали :) Новини дивлюсь на різних каналах – місцевих харківських, 5-му, «1+1», «Інтері», російських… Зараз, на жаль, немає цікавих публіцистичних програм. Дивлюся «Свободу слова» на ICTV. Нещодавно дивився висококласне, чудово продумане сімейне шоу «Зірки на льоду» на «Первом канале». Сподобались і наші «Танці з зірками» – до речі, з одним із суддів, Олексієм Литвиновим, ми вчилися в одній школі й досі товаришуємо.
– Коли ви востаннє були в кінотеатрі?
– Навіть не можу пригадати… Я дивлюсь фільми переважно на відео. Часом виникає бажання подивитись Чукалова, часом – Кустуріцу. Сподобався Apocalypto Мела Ґібсона – потужне кіно, яке має свою філософію. Як на мене, цей фільм містить багато меседжів для різних аудиторій і кожен може знайти в ньому щось своє. Деякі фільми подобаються з дитинства. Наприклад, «Ніхто не хотів умирати» Желакавічуса. Люблю «Солярис» Тарковського. З сучасного російського кіно сподобалось «Повернення» Звягінцева, а ось «Острів» Лунгіна мене за душу не взяв. Як на мене, зараз людство переживає епоху відсутності геніїв, лідерів, справжніх достойників – і це відображає кінематограф.