Розслідування Федора Сидорука щодо щеплень, ліків, БАДів досі можна знайти в інтернеті й на CD. І щодо розслідування Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча, і щодо інших тем «бібліотека» в журналіста за час співпраці із «Закритою зоною» (2005- 2008) назбиралася чимала. Однак після цього етапу, за його словами, він відчув певне розчарування в професії і повернувся до неї лише за два роки - як редактор «Знаку оклику».

Програму розслідувань «Знак оклику» найкраще презентують її теми: фінансові обороти бурової вежі для «Нафтогазу», медсестра Каддафі, справа афери «Лівелли», викриття «генія» Слюсарчука. І так далі: щотижня на глядачів ТВі чекають чотири сюжети розслідувань, чимало з яких розвивають розпочаті історії до гнітючих подробиць.

Апелюючи до суспільно важливих тем, редакція програми приділяє помітну увагу опозиції й часом вдається до неоднозначних методів роботи - як у випадку з «мітингом» Костянтина Усова. Після цього тесту на солідарність інцидент із нападом на автівки ТВі охороною кортежу Володимира Литвина, за словами Федора Сидорука, телевізійники з інших каналів вважають підставою з боку «Знаку оклику». Хто в таких ситуаціях має рацію, а хто - приховану камеру, в інтерв'ю ТК розповів редактор програми розслідувань.

Формат. «Показати і довести до кінця»

- Федоре, що цікавіше - самому робити розслідування чи бути редактором?

- І те й інше. Я до ТВі редактором не працював, не рахуючи кількаденного досвіду роботи випусковим редактором на Новому каналі.

Зараз мені редакторський досвід цікавіший. Мені здається, що журналісти «Знаку оклику» - кращі розслідувальники, ніж я. І тому мені набагато цікавіше співпрацювати з ними, ніж демонструвати, що я працюю гірше.

- А хто саме формує теми програми - ви чи «кращі розслідувальники»?

- Теми приходять звідусіль. Головне джерело - самі журналісти, до яких хтось звертається або які чули цікаві для нас історії. І тем вистачає із запасом. Крім того, великий обсяг повідомлень надходить на адресу програми. Також орієнтуємося на інформаційні повідомлення.

Ми не женемося за поточними темами. На відміну від інших програм, ми намагаємося простежити, як розвиватимуться події далі. І стежимо за ними дуже довго - доки не починаємо вважати, що в цих історіях можна поставити крапку. Мета - глибше показати тему і, зрештою, закрити її. І тем для спецрозслідувань не бракує, чого не скажеш про потужності.

- Структура програми складається з кількох сюжетів. Наскільки така форма і хронометраж зручні для формату розслідувань?

- Ми старожили, а для програми розслідувань - узагалі пенсіонери, тож варіанти розвитку програми час від часу розглядаються. Приміром, після літньої творчої відпустки ми міркували, як її освіжити. І відмовилися від рубрики Youtube, для якої брали ролики з інтернету, збільшили хронометраж сюжетів. Раніше ми старалися робити 4-5 сюжетів плюс Youtube. Тепер це чотири сюжети для 45-хвилинної програми. Розглядаємо можливість робити два сюжети на програму. Сталої схеми щодо їхньої кількості немає: просто виходимо з переліку цікавих тем за принципом різноманітності. Скажімо, коли є «Одеські кілери» Кості Усова хронометражем 15 хвилин, то й випуск складається з трьох сюжетів.

Стараємося, щоб у випуску були теми і політичні, й соціальні, й легкі. Намагаємося уникати великих політичних сюжетів, щоби програма не сприймалася як аналітична тижнева.

Також у нас є 26-хвилинні спецрозслідування, де й подаємо теми, що потребують глибшого розгляду. Підготовка цих випусків - копіткий довгий процес, що потребує додаткових часових, людських, фінансових ресурсів. Зазвичай журналісту випадає готувати ці випуски паралельно з основною програмою. Фактично, в цьому випадку він готує розгорнутий сюжет.

- Який із цих форматів розслідування глядачі сприймають краще - програму чи спецвипуск?

- За рейтинговими показниками спецрозслідування взяли дуже хороші цифри. Причому була позитивна динаміка: перший випуск був найменш рейтинговим, і далі рейтинг зростав. Це означає, що цей формат глядачу подобається. Власне, він і нам подобається: якому журналісту не хочеться зробити великої політично-економічно аналітичної програми, коли тему можна розкрити без істотних обмежень.

З іншого боку, не всі теми підходять для спецрозслідування. От, наприклад, тема Тані Шустрової про квартирні афери, теоретично, підходить для спецвипуску. Однак ця історія з розряду тих, від яких в аудиторії певна втома. У пріоритеті теми актуалізовані, затребувані. Наприклад, цикл «Політичні репресії» був надзвичайно актуальним.

- Чи ставить вам керівництво каналу завдання щодо показників?

- Ні. Ми намагаємося тримати певну цифру. Якщо падаємо нижче, робимо висновки, що погано працюємо.

Як показує практика, спрогнозувати показники конкретної програми неможливо. Часто деякі речі, які мали би бути рейтинговими, такими не стають. І навпаки, програми або сюжети, які ми вважаємо слабшими, чомусь дають нам високий рейтинг. Так, убивство, зґвалтування або зоофілія гарантують рейтинг. Але ми цього не покажемо - цілком можливо, це відлякає аудиторію.

- Які з проведених «Знаком оклику» розслідувань є найрезультативнішими?

- За останній рік, особливо півроку, програма дуже сильно виросла, стала цитованою і збільшила кількість резонансних сюжетів. І це історії, що створюють інформаційні приводи, а не розкручують їх. Серед таких найгучніших - «Бурова вежа для Бойка» Наталки Седлецької, «Іщук» Усова, «Штукатурник Пі» про Слюсарчука Дениса Бігуса, «Сухолуччя» про мисливські угіддя Януковича Дмитра Гнапа, сюжет про кортеж Литвина, охоронці якого б`ють по машинах, що заважають проїзду «великого чиновника».

Крім того, Анна Бабінець - фактично єдина на українському телебаченні, хто продовжує вести справу афери «Лівелли». Наших журналістів уперше в історії України викликали на засідання парламентської комісії як свідків. Ми сподівалися, що на основі матеріалів, які ми зробили, Верховна Рада ухвалить рішення продовжити діяльність парламентської комісії, що розслідувала цю справу. Не судилося. Причини ми можемо лише припускати.

У нас було розслідування Артема Шевченка про хлопця в Донецьку, якого звинуватили у вбивстві і збиралися за нього засудити. І після виходу програми в ефір його звільнили.

Тобто, ефект є. Хоча в нормальному суспільстві ефект був би значно більший. На жаль, ми живемо в суспільстві викривленому, тому маємо, що маємо. Наприклад, у жовтні ми зняли таємну зустріч керівника слідчої групи Генпрокуратури Іщука зі свідком у справі Юрія Луценка напередодні допиту свідка в суді. Те, що вчинила ця людина, - кримінальний злочин. Також під час голосування за призначення суддею Конституційного суду Олександра Пасенюка заступник голови рахункової комісії у Верховній Раді визнав, що депутата від блоку Литвина спіймано на фальсифікації голосування. Ну й чим це закінчилося? Нічим.

Деякі теми, за які ми беремося, ніхто більше розробити не може. Наприклад, історія про закупівлю «Чорноморнафтогазом» бурової установки для «Нафтогазу», якою займається Наталка Седлецька. У цій оборудці фігурують сотні мільйонів доларів. Ми це розслідування ведемо спільно з тижневиком «Дзеркало тижня. Україна». І більше ніхто зі ЗМІ не наважується підхопити цю тему і розвивати її. Уявімо собі аналогічну ситуацію в Штатах: один із каналів, нехай не першої четвірки, оголошує, що міністра палива та енергетики Сполучених Штатів підозрюють у такій афері. Або керівників нафтової компанії підозрюють в оборудці на 150 мільйонів доларів... У нашому випадку - штиль, тиша. Єдині, хто розповідає про це - ТВі, «Дзеркало тижня. Україна» та окремі інтернет-виданняі.

Будні. «Примусове годування - не в кожній програмі»

- Розкажіть, будь ласка, про кадрові й часові ресурси програми.

- У редакції «Знаку оклику» працюють шість журналістів, редактор, автор і ведучий програми, а також три режисери. Оператори на каналі загальні.

Для підготовки сюжету зазвичай журналіст має від тижня до трьох, а спеціальний випуск може готуватися і два тижні, й два місяці. Для цього треба вивільнити хоча б одного працівника.

- Які офіційні й неофіційні зобов'язання мають журналісти програми?

- Щодо першого, журналісти підписують стандартний договір із каналом. А решта регулюється правилами командної роботи: журналіст-розслідувальник не працює сам. У нас існує система контролю, через яку проходять матеріали, перш ніж потрапити в ефір. Ми співпрацюємо досить довго і навчилися довіряти одне одному. Система противаг існує, але, скажімо, обмежувати журналіста в роботі і зборі інформації я особисто не збираюся.

Є принцип прийнятності: деяких речей ми не робимо. Ці речі негласні, але їх розуміють усі: є поняття людської моралі. І саме з цих причин ми, звісно ж, не будемо знімати в прямому ефірі вбивство. Ми не можемо сказати, що людина погана, не надавши їй можливості сказати своє слово. Ми не можемо сказати, що людина скоїла злочин, не цитуючи рішення суду.

Я особисто не вірю в поняття об'єктивності. Для мене його не існує. Я вірю у поняття всебічного висвітлення проблеми. Якщо ти зібрав усю інформацію, яка була можлива на даному етапі, і на основі цієї інформації дійшов якихось висновків, оце і є твій погляд на речі. Але не треба представляти це як об'єктивний погляд чи погляд хороший чи поганий - це один із 35 поглядів на речі. Цілком можливо, що він лише наближений до об'єктивного, але не більше. З іншого боку, цілком можливо, що він правильний.

- Чи часто виникають спірні етичні питання?

- У нас виникають суперечки щодо підходів до реалізації поставленого завдання, контенту сюжету. Деякі речі, які пропонують журналісти, редакція вважає неприйнятними. Деколи журналісти не погоджуються з редакцією. Однак ми неодмінно знаходимо консенсус. Ще не було випадку, щоб сюжет було знято з ефіру через інші міркування, окрім робочих чи етичних.

Наприклад, десь півроку журналісти готували сюжет із Одеси, в якому лунали звинувачення проти конкретної особи. Але особа, яка ці звинувачення висувала, викликала в нас дуже великі підозри. «Пробивши» інформацію щодо учасників конфлікту, ми встановили, що обидві сторони мають неоднозначну репутацію. Якби сюжет вийшов в ефір, одна сторона виглядала б хорошою, а інша - поганою. Хоча насправді сумніви в порядності іншої сторони були дуже великими. Автор сюжету спочатку пару випустив, але зрештою погодився з цим. Конфлікту не було.

- Пригадую експеримент із бабусями Костянтина Усова. Він сам розробляв цю тему з провокативним мітингом чи радився з вами?

- Мозком операції був сам Костя. Розробкою займалися спільно, реалізацією також. Як на мене, все вийшло вдало. Іноді цей принцип, що журналіст не повинен бути учасником подій або є не учасником подій, а відстороненим спостерігачем, не працює. В даному випадку проникнення всередину процесу - найкращий спосіб показати його жахливість. Звісно, я не ратуватиму за те, щоби журналіст був членом банди. Але розкрити конкретно цю тему найкраще можна було тільки так. І мені здається, це вдалося. Порушених етичних норм я не бачу. Можливо, хтось мені може їх назвати...

- А як ви ставитеся до того, що Костянтин телефонував своїм колегам і запрошував їх відвідати мітинг?

- Так ніхто й не приїхав! Із телевізійників на другу частину поспішали ТОНІС і ще хтось, а на першу не приїхав ніхто. Я особисто приїздив на першу зі знімальною групою, вдавши, що нас викликали. Зустрів там журналістів 5-го каналу, рекомендував їм мітинг, а вони не захотіли його зняти.

Проблема була в тому, що ЗМІ повідомляли про цей мітинг, не перевіряючи інформації. Друга мораль - якщо зараз чорнобильці штурмують Верховну Раду, то це можна подати різними шляхами: як інформаційне повідомлення, як розслідування, з боку опозиції - як народний гнів. Усе це питання інтерпретації. Так само можна було, впізнавши Костю Усова серед мітингувальників, підійти і спитати: «А що ти тут робиш?» - і отримати якісь факти. А можна було посилатися на інші джерела, видаючи їх за власну інформацію.

Ми створили інформаційний привід, підтвердження - кількість повідомлень. Як його використовувати - проблема журналіста. Інтерпретація події - це теж проблема журналіста і його здібностей. Хороший журналіст приїде, розбереться, можливо, й бабусь розпитає..

І, можливо, будь-який колега Кості міг би докопатися до ситуації раніше, ніж вийшов наш сюжет про це. І це, мені здається, показало б, що він хороший журналіст.

- І ще до питань етики. У вашій програмі часом бувають доволі жорсткі речі. Такі, як примусове годування Луценка...

- І такі речі були потрібні - щоби показати, що з людиною може відбутися, якщо вона голодує.

- Тобто, на вашу думку, людина з сучасного світу не має про це уявлення?

- Я вважаю, що розказувати про знущання дуже складно. Краще один раз його показати, і глядач отримає повне уявлення про те, що це таке.

Людина, яка брала участь у примусовому годуванні, робила це добровільно, і в нас є всі необхідні документи, які це засвідчують.

Телебачення - візуальний продукт. У газеті набагато складніше описати всі жахи голодування. Ми перед цим консультувалися з Мустафою Джамільовим, який голодував дуже багато і якого примусово годували. Він нам пояснив, що і як. Але це пояснення ні в які рамки не йде порівняно з відеорядом. Цей епізод дуже графічний, жорсткий, але він досягає своєї мети.

- ...І, напевне, впливає на показники програми.

- Якщо ви маєте на увазі, що ми навмисне графічно загострюємо свої сюжети, щоби впливати на рейтинги, то це не є самоціллю. І зауважте: ми не влаштовуємо примусового годування в кожній програмі, вважаючи, що це може дати нам космічний рейтинг. Хоча б тому, що вдруге це вже буде нікому не цікаво.

Стандарти. «Аудиторія чекає чогось особливого»

- Які чинники найбільше перешкоджають у роботі «Знаку оклику»?

- Технічно-організаційні. Програма розслідувань завжди потребує часу. Важко назвати розслідуванням сюжет, який робиться за два дні. Інколи з'ясування подробиць заводить у такі нетрі, що хочеться там іще пройтися з мачете і знайти шлях. Прикро, що інколи ти обмежений у часі і змушений видавати в ефір те, що є.

Мрія кожного розслідувальника - робити матеріали на кшталт дослідження про сайєнтологію журналу Time. Так, над ним треба півроку працювати, але ефект від цієї праці дуже помітний.

- Цієї осені в проекті було чимало сюжетів, у яких ішлося про представників опозиції - Юлію Тимошенко, Юрія Луценка. Чи свідомим є такий крен? Як визначаєте для себе принципи збалансованості та неупередженості?

- Звісно, тем, які глобально стосуються всіх - таких, як справа Тимошенко - оминути не можемо: не вдавати ж, що сидиш на острові. Зазвичай висвітлюємо це під кутом, цікавим саме нашій аудиторії. А вона чекає чогось особливого.

Оскільки те, що відбувається в країні, є ненормальним, гострота постановки питання важлива. Позаяк ув'язнення політичних діячів, як показує історичний досвід, - це всього-на-всього перший крок у певному напрямку. І якщо ми висвітлюємо події й надаємо їм особливого значення, то лише з міркувань суспільної значущості цих подій.

Ми завжди даємо слово владі. Питання в тому, що сам механізм влади нині доволі закритий. Отримати коментар із їхнього боку стає дедалі складніше. Мало того, коло джерел, які є, дуже звужене. Нам, чесно кажучи, набридли ці спікери. Нам майже достеменно відомо, що вони скажуть, як скажуть, коли саме. Відповідно, якщо влада хоче, щоб її участь в інформаційному полі була більшою, вона повинна сама виявляти більше активності. А поки що те ж спілкування з міліцією зводиться до коментарів однієї й тієї ж людини, яку ми всі знаємо. І часто куди не звернешся - одна й та ж людина. Ну не можуть ці солдати революції виконувати одне й те ж, говорити однакові слова для всіх каналів!

Нині в нас є можливості отримувати більше інформації з поля опозиції. То чому її не використовувати? І ми завжди готові надавати в своїй програмі слово провладним структурам.

- Чим закінчився інцидент із притисканням авто ТВі охороною кортежу Литвина? Спочатку йшлося про те, що це кортеж Азарова, а після того, як журналісти «Знаку оклику» повідомили про цей випадок на сторінці прем'єр-міністра у Facebook, їм пообіцяли «розібратися».

- Так, пообіцяли, але Костянтин Усов від допомоги відмовився. Литвин приходив до Миколи Княжицького на «Вечір», просив вибачення за дії своїх «підлеглих». Але висловив свою версію про те, що все це було організовано журналістами ТВі, що це «геніальна підстава». І, до речі, оцінюючи цю ситуацію, колеги з інших телеканалів схильні вважати так само. Тобто, ми цілий день полювали за кортежем Литвина, а в слушний момент підставилися. Ну я можу відповідально сказати, що це неправда, і нагадати, що це сталося випадково і за два місяці до того, як ми випустили сюжет. Просто ми шукали способу використати цю ситуацію. І, здається, ми його знайшли - судячи з понад 360 тисяч переглядів сюжету в Youtube.

Співпраця. «Копіпейстом не займаємося»

- Одним із досягнень «Знаку оклику» є продуктивна співпраця з виданнями: газетою «Експрес» щодо викриття Слюсарчука, «Українською правдою» щодо розкриття подробиць низки сюжетів. Одним із найрезонансніших є спільний проект із «Дзеркалом тижня. Україна» - щодо розслідування стосовно бурової вишки.

- На даному етапі медіа, які я вважаю вільними, не так багато. Тож об'єднувати зусилля - це вже не питання бажання, а питання необхідності. Ми ж не змагаємося в рейтингу популярності із «Дзеркалом тижня. Україна» чи «Українською правдою». Ми займаємо різні ніші. Синергійний ефект іде на користь усім, тож я виступаю за тіснішу співпрацю з різними медіа.

Нас зацікавили публікації «Дзеркала тижня. Україна». Виникло бажання підхопити тему і, оскільки копіпейстом не займаємося, звернулися до автора матеріалу Шалайського. Він надав основний фактаж, а далі ми працювали власними силами. Принаймні, в нас є в певному сенсі більші можливості щодо картинки і решти. Авторці сюжетів, Наталі Седлецькій, довелося з'їздити в Латвію, знайти керівництво суперфірми, що придбала для «Чорноморнафтогазу» цю бурову установку. Вона звернулася в латвійські правоохоронні органи, пошукала латвійських журналістів, які їй допомогли. І завдяки колегам із Латвії нам вдалося зробити дуже багато. Аж до коментаря директора, який сказав: «Та я взагалі вперше бачу підпис цей і цей контракт». А в цьому документі йдеться про 400 мільйонів доларів, які Україна від «Нафтогазу» заплатила. Кожен із нас заплатив. І ці гроші пішли явно в кишені конкретних чиновників. І тепер закуплено другу вежу...

- Наталка Седлецька справляє враження своїми сюжетами. Здається, вона ще така молода... :)

- Я не можу повідомляти такої інформації про дівчат і жінок. Скажу лише, що їй менше тридцяти. Це висококласна журналістка, яку я можу похвалити за методичність, високу працездатність і те, що вона завжди виконує поставлене завдання. Наталка дуже вперта і наполеглива. Стукати мікрофоном Юрія Бойка мало хто наважувався. Тим не менше, вона підбігла до Бойка, стукнула його мікрофоном, щоб він обернувся, і взяла в нього синхрон. Мені здається, це потребує певного характеру.

- Як і виховання. :)

- Наталка - боєць. Незважаючи на те, що в неї вигляд тендітної дівчини, всередині вона такий маленький трактор, який, у разі чого, й охорону пройде, і всі перепони здолає. Дуже хороша журналістка. Ерудована, володіє англійською. На мою думку, без знання іноземних мов сучасний журналіст - напівжурналіст. Мене особисто дратує постійне посилання на російські джерела. Невже немає світу, звідки йдуть значно більші інформаційні потоки? Невже не зрозуміло, що це розширює світогляд, і там можна отримати значну кількість інформації? Як можна подвійний переклад робити? Світ змінився, російськоцентричність віджила себе. До того ж, це ускладнює роботу журналіста у закордонних відрядженнях. У Наталки таких складнощів не виникло.

- Чи просто «Знаку оклику» долучатися до транснаціональних розслідувань?

- Міжнародний досвід співпраці, можна сказати, в нас є. «Знак оклику» - єдина програма, яку цитував Wall Street Journal - щодо історії з медсестрою Каддафі. Паралельно з нами цю жінку розшукували десятки іноземних журналістів. І закінчивши з власним матеріалом, ми допомогли її знайти.

Розслідування про вежі набуло міжнародного розголосу. І нині за кордоном про цю історію знають більше, ніж у нас. Бо там людей цікавлять не лише питання того, яка зірка вчора пукнула...

Мені відомо чимало тем, які можна ефективно розвивати у співпраці з іноземними журналістами. Але вони потребують дуже великих фінансових і часових ресурсів. І в нас у пріоритеті теми, які кричать.

- Однією з провідних тем розслідувань у світі, в тому числі й транснаціональних, є екологічні проблеми. Чому українське ТБ ставиться до цих питань із меншою увагою?

- Повинен зсунутися й фокус суспільства у цьому сенсі. Бо в нас екологія входила до трійки найтиповіших хіба коли бабахнув Чорнобиль (Федір Сидорук є автором фільму «Про мишей і людей» (2006), в якому йдеться про чорнобильців. - ТК). Глядача, якому нічого їсти, дуже мало хвилює якість їжі й повітря, яким він дихає. От матиме він хліб із маслом і ковбасою, то, може, й подумає, з кого цю ковбасу зроблено.

- Можливо, все залежить від ракурсу? Адже екологія - це не лише продукти харчування. Це також онкозахворювання і «мутації» хвороб, що, припускаю, хвилюють українців більше, ніж якість бекону.

- В нашій програмі теж є сюжети на ці теми. Так, їх не більшість. У нас на рідкість заполітизоване суспільство: заходиш у ресторан, а там іде трансляція Верховної Ради. Люди зациклені на політиці, і вона весь час їх хвилює. Зазвичай статистика «екологічних» «Знаку оклику» у Youtube сягає 900 переглядів, тоді як інших сюжетів - 10-30 тисяч. Тож, може, суспільство це й хвилює. Тільки ніхто цих сюжетів не дивиться.

- А що тут первинне - глядач чи телебачення?

- В мене немає остаточної думки з цього приводу. Це як курка і яйце: безперечно, телебачення накидає свої теми, але якщо вони не цікавлять аудиторію, то ніби і глядач первинний.

- І, на завершення, хотілося б, звісно, аби ви назвали джерела інформації. :) От європейські журналісти, не криючись, кажуть, що у розслідуваннях співпрацюють із представниками органів прокуратури та правоохоронцями. Чи безпечне, з огляду на принципи об'єктивності й неупередженості, таке партнерство в Україні?

- Я не знаю достеменно, як в Україні така співпраця відбувається. Можливо, це стосується певних «міліцейських» програм. А щодо інших органів поняття співпраці - широке. «Інформатор» і «друг» - це різні речі. Без джерел у правоохоронних органах і прокуратурі робити розслідування щодо цих сфер дуже складно. З іншого боку, працювати на правоохоронні органи і ставати їхніми ретрансляторами ніхто не збирається.

- Як визначаєте для себе межу?

- Принцип дуже простий: інформацію слід перевіряти. Одне джерело не може бути надійним на 100%. Нашим джерелом може бути друг, знайомий, просто джерело, готове давати інформацію, чи ображена людина. А штатних інформаторів, яким ми довіряємо абсолютно, в нас немає.

- Як вирішуєте проблеми тиску, маніпуляцій, погроз?

- Спроби маніпуляцій є завжди. Коли Дмитро Гнап робив сюжет про смерть студента Індила, перш ніж пустити нашу знімальну групу на місце інциденту, міліція розпитувала нас, як ми збираємося це подати. Ми сказали, що подамо так, як вважаємо за потрібне, і нас на цей майданчик не пустили...

Погрожують часто. В різній формі: дзвінки на канал, розмови з журналістами і прослуховування.... Вирішувати такі ситуації допомагає канал, знайомі і друзі в правоохоронних органах. І ще велике питання в тому, щоби правоохоронні органи діяли так, як вони мають діяти, захищаючи журналіста. У такому випадку взагалі боятися нічого.

- Результативність розслідувань багато в чому залежить від суспільного тиску. На що, за нинішніх реалій, тут може вплинути сам журналіст-розслідувальник?

- Журналіст має працювати чесно. І журналіст має розуміти, що в сучасній розслідувальній журналістиці існують пріоритети. Не можна вдавати, що шлюби зірок - це важливіше для суспільства, ніж те, що його обкрадають.

Про те, що діється в нашій країні, йдеться в сотнях листів, у транспарантах тисяч протестуючих, однак на нашому телебаченні тривають шоу. Шоу мають тривати, але після пріоритетних речей. І справжній журналіст має працювати в журналістиці, а не в розважалівці. Я вже все це проходив у 2004-му... Якщо раніше душили, то нині розважають. Як на мене, різниці ніякої.

Довідка ТК

Федір Сидорук народився 31 липня 1974 року. У 1996-му закінчив Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Протягом року проходив курс навчання в Університеті Вашингтона і Лі (Вірджинія, США).

З 1996-го по 2004-й був журналістом-міжнародником телеканалу «1+1». Виступав автором, керівником проекту, журналістом, сценаристом продюсерського центру «Закрита зона» (2005-2008). Починаючи з 2010-го є редактором програми розслідувань «Знак оклику» на ТВі.

У 2006-му документальний фільм Федора Сидорука «Про мишей і людей», де йдеться про чорнобильців, увійшов до десятки фіналістів у номінації «Публіцистика» фестивалю документальних фільмів «Приз Європи» (Берлін).

Федір Сидорук здобув відзнаку Amnesty International за висвітлення проблем біженців.

Фото Павла Довганя