Ольга Сніцарчук походить з інтелігентної львівської родини. Мама - доктор наук із соціальних комунікацій, заступник директора Львівської наукової бібліотеки імені Стефаника, брат - актор, дідусь - невропатолог. Коли вирішила стати журналісткою, знайомі її попереджали: «Навчання в університеті - це п'ять років курорту», й Ольга поспішала знайти роботу. Розпочинала з Детектор медіа - з другого курсу «практикувалася» на чотирьох шпальтах газети «Суботня пошта». До ТБ мала стійку відразу - «пор'ядна львівська пані», за її словами, з жахом спостерігала за тележурналістками, з сумок яких випадали кабелі й мікрофони. Однак, здобувши досвід роботи у партійній газеті, зрозуміла: буває й страшніше.

На 5-му каналі журналістка «гарує» з часів Помаранчевої революції. З-поміж усього іншого її сюжети на політичну тему вирізняє колоритна мова: добрий десяток років кореспондентка цікавиться літературознавством та зачитується творами Славоя Жижека й Гарольда Блума. Рівна і приязна, за ці роки вона не фігурувала в жодному з гучних скандалів чи «кадрових» матеріалів «Детектор медіа». Винятком хіба став судовий процес за позовом Юрія Бута. Нагадаємо, саме цей депутат класифікував слово «відщепенець» як образливе. Нещодавно парламентська журналістка, за сумісництвом, стала редакторкою програми «Час. Підсумки». ТК скористалася цією нагодою, аби з'ясувати, чи має Ольга Сніцарчук «хоч краплю поваги до народних депутатів» та чи хоче скористатися гарантованим власником каналу правом на креатив.

Персональні скелети

- Олю, як розпочалася твоя співпраця з 5-м каналом?

- Пропозицію отримувала двічі. Її озвучувала тодішній шеф-редактор новин 5-го і моя колишня однокурсниця Дарка Чепак. Спочатку, влітку 2004-го, і я втекла з каналу з квадратними очима: маса технічних моментів, монтаж... На той період я працювала парламентським кореспондентом в газеті «Вечерние вести», і попри всі переваги мені не подобався відверто політичний присмак видання. Другий дзвінок був у слушний момент: я саме сварилася з кимось у редакції. Дарка запитала, чи не хочу я ще раз подумати над пропозицією, і я відповіла на нервах, що готова вийти на роботу вже завтра. «Завтра» я справді вийшла, хоча з остаточним рішенням планувала визначитися пізніше. А тоді почалися революційні події і часу на роздуми не було.

Спочатку працювала просто журналістом новин. Тоді, після парламенту, все це мені було дуже цікаво - я і про песиків знімала, і про котиків, і про космічні досягнення, і в Гідрометцентр регулярно їздила. А сюжети з Верховної Ради почала готувати за кілька років.

- Чимало твоїх колег з 5-го перейшли на інші канали, ти ж лишаєшся. Маєш вагомі причини?

- Я залишаюся, тому що, напевне, мені тут цікаво і мене все влаштовує. Мені надходили пропозиції від «великих» каналів, але я вважаю, що на 5-му я можу робити більше і можу робити те, що я собі можу і хочу дозволити. Та й те, що тепер на інших телеканалах, - вибачте, я новинами в більшості своїй не вважаю. У тому сенсі, що нині журналістики як такої дуже мало є в принципі. Є лише кілька винятків - Сергій Рахманін, Юлія Мостова, Сергій Лещенко і Мустафа Найєм, які завжди мають інформацію з власних джерел; Тетяна Чорновіл, яка теж нариває купу цікавої інформації і робить дослідження справжні; Віталій Портников та Дмитро Шурхало з «Радіо Свободи». Переважна ж кількість моїх колег - «люди-диктофони». Це не образа - це сучасні реалії фаху.

- А як тобі новини СТБ, які експерти ТК вважають чи не найчистішими?

- З усіх новин «Вікна», напевне, найкраще виглядали. Я їх іноді дивилася в цей період дозмінний. Мені притаманна іронія, тому подобаються всі їхні ці «штучки». Звісно, дещо дивує оця ретролітературна мова, але вона не викликає в мене якоїсь агресії, радше посмішку.

Тепер там щось змінилося і я, скажу чесно, оновлених «Вікон» просто не бачила.

- Особливістю твоєї роботи як парламентської журналістки є прямі включення. Як змінювалися їх формати протягом останніх років?

- Було дуже багато експериментів. Спочатку, десь у березні 2005-го, коли в нас зародився формат прямих включень, вони були щогодинними. Тоді вирішили робити динамічно все: були американські стендапи, були прямі включення щогодинні. До цього я не мала досвіду прямих включень. На ці нововведення всі дивилися квадратними очима. А тепер, коли приходять нові люди, вже є що їм передати, аби вони не казилися з переляку і не трусилися. :)

Тепер щогодини включатися з Верховної Ради немає з чим. Це нецікаво. І більше того, я вважаю, тепер сенсу немає їздити туди великій кількості журналістів, тому що, по суті, там нічого не відбувається. А якщо відбувається, то визначити й зняти це практично неможливо - через лобіювання і приховані ігрища. Щоб показати їх, треба докласти значних зусиль. До того ж, такі моменти виглядають як жування жуйки: можливо, через те, що я так довго висвітлюю ці теми. І ми з Верховної Ради останнім часом раз на день вмикалися чи раз на два дні. Зрештою, наразі всі перипетії відбуваються в судах, і вести включення звідти доцільніше. Там умови екстремальніші, особливо з огляду на те, що тебе може ненароком або нароком туцнути якийсь беркутівець.

- Чи довго тренувалися перед першим своїм прямим включенням? :)

- Перед першим включенням я взагалі не тренувалася. Це було щось дуже екстремальне, і після ефіру Рома Скрипін, який у нас тоді працював, підійшов і спитав: «Сніцарчук, на тебе трамвай їхав?». Після цього я зрозуміла, що треба всі ці умовні трамваї бороти в собі.

Так, я експериментувала. Ну наприклад, як це роблять колеги, спробувала підготувати «скелет включення» на папері. Але виявилося, що мені це не підходить: під час включення в мене був надміру зосереджений погляд - я намагалася пригадати написаний текст, і після цього я залишила всі ці папірці - за винятком таких випадків, як ухвалення бюджету. Хоча на числа в мене пам'ять добра, і можливо, це й дуже непристойно виглядає, коло журналістка без упину «валить» такими числами. :) Знаю напевне: «вперше», без заготовок, мені розповідати легше і цікавіше.

- У чому особливості парламентських сюжетів каналу чесних новин у порівнянні з матеріалами інших каналів?

- Напевне, більшість сюжетів зараз схожі, через те що Верховна Рада - наразі не те місце, де з'являються новини.

Ми на 5-му каналі намагаємося показати, що насправді відбувалося. Якщо пенсійну реформу ухвалювали порожньою залою, ми, звісно, показуємо порожню залу, і якщо на табло висвітилося «248 депутатів», то це ще не свідчить про присутність усіх депутатів. Зараз чути ініціативи говорити про те, що рішення ухвалювали «248 карток». Мені здається, всі канали мають так показувати - те, що є насправді: гадаю, 80% депутатів просто не знають, за що вони голосують. Якщо раніше парламентський журналіст мав усіх знати у Верховній Раді й уявляти, які відповіді він може отримати на конкретні запитання, то тепер важливо просто підходити до будь-якої людини з депутатським значком і запитувати: «А що ви ухвалили? А за що ви голосували?». І не важливо, хто ця людина - тепер усе це зведено до абсурду. У фракціях є по два-три «речники», що мають якісь шпаргалки і знають, про що казати журналістам. Потрібно показувати, що насправді із 450 народних обранців людей 20 орієнтуються в тому, що вони роблять, решта ж - просто повні нулі.

Щодо моїх сюжетів, я шалено люблю картинку. Я сама монтую свої матеріали: мені було би нецікаво просто написати текст і доручити монтаж комусь іншому. Це абсолютно не те! Я страшенно люблю класних операторів, і завжди їх попереджаю, що насамперед цікавить щось нетривіальне. І завжди шукаю «закарлюку», за яку можна «вчепитися». Наприклад, колись депутати-комуністи, здається, шукали щось між рядами - ходили зігнувшись у три погибелі і зазирали під крісла. Такі сценки є доброю знахідкою: можна сказати - депутати шукають роботу. :)

- Як ти оцінюєш рівень української парламентської журналістики? Чому тобі цікаво працювати в цій сфері?

- Останнім часом парламентська журналістика і не потрібна, і не існує. Це мерзенне явище. Хоча б тому, що мало є народних обранців, із якими просто цікаво поспілкуватися. І вони говорять штампами, тримають тебе за дурня та намагаються з неймовірним пафосом подати тобі якусь ахінею. Більше того, посилився рівень хамства. Навіть серед тих представників, які раніше були підкреслено ввічливими. Для лідера фракції Регіонів абсолютно нормально рявкнути в мікрофон: «Ви ставите дурне запитання/Что вы у меня спрашиваете?/ Зачем вы ко мне с таким обращаетесь?». І після цього він на День журналіста чи 8 Березня надсилає листівки журналістам із запрошенням пограти в боулінг. Це прецедент: для початку потрібно навчитися спілкуватися зі ЗМІ. А грати у боулінг із журналістами - зайве.

Мені здається, нині в тому, що ми називаємо парламентською журналістикою, немає потреби. Зрештою, загалом нині більшість політичних кореспондентів можна поділити на тих, кому залишається втекти під парасольку; тих, кому залишилося вдягнути костюм зайця, й тих, кому залишилося втекти з професії. Для мене останнє рішення і бажання зрозуміле.

Адекватна парламентська журналістика - це сюжети Романа Вінтоніва (той самий, який відзначився у раді в костюмі зайця). Приміром, він щиро запитує в депутата в кінці спілкування: «А ви хто? Представтесь». І мені дико, коли депутат починає обурюватися: «Як це так, ви мене не знаєте? Іди! Вивчи! Подивися!». А Роман не мусить його знати, як і решта 450 людей. А ви мусите відповідати на запитання, бо є обрані. І те, як Роман вишукано знущається з депутатів, мені надзвичайно приємно споглядати. :)

- Доки ти ще в професії: які риси притаманні українським політикам у порівнянні з росіянами чи європейцями? Чим ці якості допомагають і заважають у роботі журналістам?

- Вони роблять усе, щоб уникнути прямої відповіді на запитання. Наскільки я розумію, нині багато депутатів взяли собі за звичку десь навчатися таких прийомчиків і наймають для цього, напевне, журналістів. І досить дико, коли ти тричі ставиш людині одне й те ж запитання, спостерігати «невимушені» промови по колу.

Ще одна категорія депутатів - персоналії, які за будь-яку ціну намагаються потрапити в телевізор, хоча і не знають відповіді на твоє запитання. Такі намагаються будь-що набовкати три абзаци. Цим політики наші й відрізняються від європейських, які просто коментують і, принаймні, намагаються допомогти зрозуміти якесь явище. В нас у жодному випадку про це не йдеться. Депутати ладні за краватки один одного тягати, аби їх тільки «показали». Або ж, навпаки, прагнуть утекти з вибалушеними очима - не дай Бог ти його приштампуєш своїм запитанням. Наприклад, Ландік-старший, почувши запитання про діяння його сина, втікав від нас, а наостанок ще присмачив своє «До побачення» матюком. Особисто мене такі речі від депутатів не дивують - матюкнув, то й матюкнув, мене цим не злякаєш. Але якби поряд стояв закордонний журналіст, боюся, довелося б збігати за нашатирем.

- Чи є політики, з якими ти категорично не спілкуєшся?

- Не спілкуюся з депутатами, яким нічого сказати. Хоча інколи мені здається, що це теж помилкове рішення, бо навіть якщо людині нічого сказати, це треба показувати. Такі полюбляють заявляти журналістам, як Ландік: «Чи є хоч крапля поваги до народного депутата?». Ні, немає, звичайно. В мене немає поваги до народних депутатів, за винятком кількох.

Парламентські журналісти, як правило, намагаються «не писати» Чечетова. Не через якусь неприязнь, а через те, що стиль його спілкування просто за межами здорового глузду і того, що ми можемо розцінювати як іронію та сарказм. Помилка вважати, що в журналістів немає вух, очей, щоб зробити для себе висновок про те, що відбувається насправді.

Право на креатив

- Чи були у твоїй роботі випадки тиску та цензури? Які аргументи зазвичай для тебе є вирішальними під час робочих дискусій?

- Якщо вони й були, то зважаючи на те, що я й досі продовжую працювати на цьому каналі, те, що я хотіла сказати, в результаті потрапило в ефір і все було залагоджено. Я не є якоюсь надміру конфліктною людиною і переконана: з будь-яких прикладів можна завжди знайти аргументи для того, щоб пояснити, що в твоєму тексті йдеться не про щось страшне, а про те, що насправді відбувається.

- Чи отримувала пропозиції спробувати себе в ролі ведучої чи створити авторську програму?

- Мене трактували на ведучу, і я поки що не вирішила для себе, наскільки мені це цікаво.

Хочеться вірити, звісно, що не буду до пенсії бігати з мікрофоном. :) Гадаю, з часом щось зміню. Нині пробую себе як редактор програми «Час. Підсумки», і мене це надзвичайно захоплює. Здається, це значно цікавіше, ніж сидіти в ефірі і щось розповідати.

- Ти змінила на цій посаді Петра Стебницького, який перейшов працювати до прес-служби Адміністрації Президента. Від кого отримала цю пропозицію? Що входить до твоїх обов'язків?

- Я була одним із журналістів цієї програми протягом двох років, а стати редактором мені запропонував Володимир Мжельський. Я погодилася відразу.

Я маю продумати теми: зазвичай ми це робимо в середу «колективним розумом». На летючках обговорюємо і визначаємо 5 тем і журналістів, які працюватимуть над сюжетами. Я співпрацюю з ними, вичитую тексти сюжетів, і на ефірах теж сиджу.

- Чи плануються з твоєї ініціативи зміни в програмі?

- Я пропрацювала редактором місяць із гаком і наостанок сезону ми вирішили не робити ніяких різких рухів. До того ж програма мені подобається така, як вона є, тому я не думаю, що будемо щось надзвичайно і кардинально змінювати. До експерименту вдалися в останньому, передканікульному випуску, відступивши від малих форм. Під умовною назвою «Бійцівський клуб» об'єднали 5 тем, якимось чином пов'язаних із боями - космічними, вербальними баталіями президента, судовими перипетіями. Таке нововведення нам здалося вдалим. До вересня, може, й інші зміни будуть.

- Як будуєш стосунки з ведучою «Часу. Підсумків» Тетяною Даниленко? Чиє слово щодо текстів є вирішальним?

- Чудово будую стосунки. Тетяна - дуже зручна людина для співпраці. Вона дуже ерудована і читає все - від українських новин до міжнародних подій. Тому нам завжди є про що поговорити, і ніколи ти не наражаєшся на якусь стіну нерозуміння. Навпаки, вона може сама щось цікаве нарити і, відповідно, якихось проблем - чиє слово є вирішальним - у нас не виникало. І гадаю, що не виникатиме, оскільки мені близькі її погляди. До цього часу ми якось мирно і чудово вирішували, що потраплятиме в ефір і в якому вигляді.

- З часів Помаранчевої революції кадровий склад каналу зазнав значних змін. Як тобі співпраця з нинішнім складом ньюзруму?

- Склад справді мінявся не один раз, а три, напевне, за моєї пам'яті. І люди були щораз різні. Відповідно, в мене враження, що я весь цей час працювала на кількох різних каналах.

Безумовно, той «помаранчевий» період надзвичайно був цікавий. Для мене - в першу чергу, в плані досвіду. Було дуже багато екстремальних моментів - і щодо технічної роботи, і щодо моїх чергувань уночі на Майдані. Я взагалі не любителька нічних походеньок, але було досить цікаво спробувати. :) Тепер зовсім інший період, і мені й досі цікаво, але я розумію журналістів, які вже не хочуть бути в професії.

- Хто, починаючи з часів Романа Скрипіна, були знаковими особистостями у формуванні обличчя каналу?

- У кожного глядача - свої улюблені обличчя і журналісти.

Рому Скрипіна я вважаю одним із найталановитіших ведучих, в принципі, в Україні. Зараз, я читала, критикують його роботу на Новому. А я не вважаю, що йдеться про якісь негативні зміни. Це його вибір, він займається тим, чим вважає за потрібне. Я не є фанатом ранкових передач, але Рома Скрипін, якого я вважаю чудовим політичним журналістом, навіть у новому образі шоумена і в шаленому костюмі примудряється розповісти про суддю Кірєєва чи про депутата Ляшка. І він це робить із притаманним йому шармом і вміє це подати. Можливо, вся справа просто в тому, що мені близький його гумор, але це справді віртуозно.

Звісно, в нас були фанатичні люди. Зараз 5-й став ближчим до спокійнішого тлумачення поняття «інформаційний канал». Тоді ж до глядачів зверталися такі харизматичні особистості, як Микола Вересень, або Ігор Слісаренко, або Данило Яневський. Я не уявляю, щоб у нашій студії зараз хтось міг під час ефіру, пострілюючи підтяжками або відверто присмачуючи деталями, розповідати новину, яку потрібно за канонами журналістики подавати стримано, збалансовано і не виказуючи свого ставлення. У 2004-му ж здавалося абсолютно нормальним, що ведучий не просто розставляє крапки над «і», а бере їх з відра і «щіткою» кропить впевнено і зухвало. Пригадую, Данило Яневський, підводячи до твого матеріалу, встигав розповісти не тільки саму новину та бекґраунд, а й те, що ти зараз сидиш у монтажці, п'єш чай, який він привіз із Сполучених Штатів. А ще - на тебе чекає булочка, через те сюжет не потрапляє в ефір, «але в кінці програми ви його неодмінно побачите, тому що цей журналіст...». А далі йшов перелік епітетів, які міг собі дозволити лише цей ведучий.

Я дуже трепетно ставлюся до цікавих людей, і таке явище в новинах має повне право на існування. Таких людей, які замість міміки гумової ляльки демонструють усмішку і легко та невимушено відправляють тебе переглянути сюжет, дуже мало на ТБ. І простір для них на каналах ще є. Та ж Христина Бондаренко знайшла, що робити, і легко влилася у проект авторських документальних фільмів «Українська незалежність». Просто нині такі загальні тенденції, що мало кому хочеться робити щось надзвичайне і яскраве - як Скрипін, Яневський, Вересень.

- Яку роль у становленні каналу відіграла Дарка Чепак?

- Вона стільки пропрацювала тут, і її знову запросили на цей канал розвивати його далі, тож напевно, що її внесок оцінили. Спочатку вона керувала новинами, потім була старт-продюсером... Мені здається, на своєму місці вона була і далі, коли перейшла і в програму Шустера. Дарка дуже добре вміє організувати людей і побудувати процес. Хоча, можливо, вона це робить дещо жорстко.

- Ти була однокурсницею Дарки під час навчання в Львівському університеті. Якою вона була в ці роки?

- Дарка завжди була цілеспрямованою і талановитою. Я її пам'ятаю з першого дня, від вступу: через те, що вона набрала найбільше балів на вступних екзаменах, «стовпчик» першокурсників розпочинався з її прізвища.

- Скільки разів ви зустрічалися на каналі з Петром Порошенком і з яких приводів?

- Петро Порошенко кілька разів приходив на канал вітати нас із Днем журналіста. Принаймні, я мала нагоду бачити його під час цих привітань біля ефірки.

- Після шквалу критики щодо появи в ефірі програми «Вечір на 5-му» Петро Олексійович звернувся зі студії проекту до глядачів і заявив, що нікому не дозволить упливати на редакційну політику: «журналістський колектив 5-го каналу має право на креатив». Чи скористався цим правом канал?

- Наскільки я розумію, претензії глядачів стосувалися двомовного конферансу. Зараз усе змінилося. Це був один креатив, який не сприйняли глядачі, і його буквально за кілька днів замінили іншим креативом, на який уже не було нарікань. Канал підготував україномовну програму «Час. Важливо» з ведучим Русланом Поліщуком та командою «Вечора» на чолі з Павлом Кужеєвим. На каналі є доступна для всіх журналістів 5-го скринька, на яку пишуть глядачі, і я не спостерігаю хвилі негативу.

Привід для депресії

- Під час судового процесу за позовом Юрія Бута з'ясувалося, що слово «відщепенець» призвело до появи в депутата «депресії, безсоння й відсутності апетиту». Цікаво, які речі здатні спричинити такий стан у тебе?

- Був такий справді досить несподіваний досвід у моїй журналістській практиці. З усього, що перерахував депутат у своїй позовній заяві, ніколи нічого зі мною не траплялося. І ніяких ознак безсоння, голодування чи, як написав суд у своєму вердикті, «порушення психосоціального та психоемоційного рівнів існування особистості» я ніколи не відчувала. Можливо, в мене просто більш стійка психіка і я спокійніше реагую на критику або негативні сприйняття мене. Хоча я не вважаю, що я образила якимось чином депутата. Так, це було оціночне судження. Але оціночне судження допускається законодавством для журналіста. Один лінгвістичний інститут порадив нам не шукати гіпернейтральних виразів і запропонував замінити слово «відщепенець» словом «зрадник». Ну вибачте, якщо в першому випадку я довела депутата до такого стану, чи прийнятним було би назвати його «зрадником»?

- Які висновки ти для себе зробила?

- Єдина наука - в нас просто травмоване буття в судовій практиці. Як громадянину, а не як журналістці, яка потрапила в дуже курйозну ситуацію з цим позовом, мені було дуже дико дивитися на те, як розгортається цей конфлікт. Після того, як я написала матеріал про подробиці розгляду, мені зателефонувавав заступник глави Адміністрації Президента Андрій Портнов і розповів, що, на його думку, депутат із такою нестабільною психікою мав би працювати гардеробником. Після цього, як за чарівною паличкою, в суді все змінилося. Попри те, що в апеляційному суді це питання було вирішено, якимось дивом воно знову туди повернулося, хоча процедуру було вже там завершено. І відбулося ще одне засідання, на якому, власне, зачитали, що депутат відмовився від своїх претензій до мене.

Зрештою, все вирішилося щасливо, до депутата, напевно, повернувся апетит і сон. Принаймні якось у Верховній Раді я пила каву неподалік від згаданої особи. І моя присутність його не збентежила, він спокійно собі їв і виделку мені в спину не встромив. Бачу, що все нормалізувалося з людиною. І слава Богу. Але насправді мені дуже прикро за багатьох людей, із якими все не може вирішитися так щасливо. Хіба це не абсурд - коли проти журналіста позивається людина, яка має значний уплив на суддів, оскільки входить до складу Судового комітету в якості одного з керівників?

- Хто найбільше допоміг захистити твої права?

- Я насправді про цю ситуацію розповіла не відразу. Цей інцидент почався ще в лютому 2010 року. Тоді я цей позов вважала настільки абсурдним, що взагалі не надала йому уваги. Справою займалися адвокати каналу, а в жовтні мені стало відомо, що я програла. На засідання Апеляційного суду я прийшла з детальною промовою, яку мені допомагала написати медіаюристка Тетяна Цикаленко. Я розпиналася з прикладами з європейської практики, а мене ніхто не слухав: один суддя дивився в мій бік затуманеним поглядом, інша поправляла манікюр, третій милувався краєвидом за вікном...

Дуже допомогли колеги-журналісти. На етапі, коли я вважала цю справу закінченою, написала колонку на «Українську правду». Я усвідомлювала, що будуть якісь касації, і якщо я вже шокувала людину до такого стану, то, звісно, треба не гнівити ангелів, а все ж таки надати йому кошти, щоб він підлікувався чи пожертвував їх на церкву.... Тож хотіла поділитися досвідом із колегами. Найцікавіше ж, що мій матеріал був не про цього депутата: суто його персони стосувалися півречення і синхрон депутата Зарубінського щодо неявки згаданої особи в парламент.

Після публікації виникла ідея збирати гроші. Для «картинки» це було весело, але насправді я про це не просила. Тут проблема була не грошова, а судово-моральна і просто абсурдна. І колегам, які тоді висвітлювали конфлікт, я надзвичайно вдячна.

- Тобто, 20 тисяч гривень для журналістки 5-го - не гроші?

- Розумієш, у мене був дідусь-невропатолог, і я з дитинства дуже трепетно ставлюся до людських нервів. І якщо я вже довела людину до того, що в депутата настільки спаскудилося «психосоціальне і психоемоційне існування особистості», то, звісно, я мусила би його полікувати. І я би знайшла ці гроші.

- Чи спонукала тебе ця історія вживати менше оціночних суджень щодо депутатів?

- Як писала. так і пишу. Я люблю, щоб усе було літературно красиво і бажано з якимись літературними витребеньками. Поки що ані схвильовані, ані стурбовані не телефонували.

Як правило, ти шукаєш потрібного мінімуму влучних слів. Заради лаконічності: ефір же не гумовий. Мені здається, це політики мають слідкувати за нервами й усвідомлювати, що вони - публічні люди, і щодо них може бути застосовано і критику, і слову, що характеризують їхню діяльність. Я не вважаю, що я ображаю когось.

Стоп істерії

- Чому ти є учасницею руху «Стоп цензурі!»?

- Я не є учасницею руху «Стоп цензурі!», як і будь-якого іншого руху. Я сама по собі була і буду.

Я симпатизую людям, які є в цьому русі. Мені дуже близько, що вони роблять. Якщо обирати між людьми, які сидять під парасолею у президента, і рухом «Стоп цензурі!», звісно, я зроблю два кроки вперед до руху.

Я приходжу на їхні акції просто тому, що мені цікаво. І я з захватом дивилася на Наталку Соколенко, яка ставила останнє запитання на прес-конференції президента. Я знаю, як важко буває дорватися до мікрофона, а в тій ситуації це було практично неможливо. Оскільки я монтувала цей матеріал, я разів сім подивилася, як красиво вона це зробила. Їй у результаті були змушені дати мікрофон і вона договорила те, що хотіла сказати. І це заслуговує на похвалу.

Не знаю, чи є учасницею руху Настя Станко, яка дико репетувала у Печерському суді. Але я вважаю, що це було неймовірно адекватно! Я взагалі закохалася в цю чарівну горлянку, яка верещала. Побільше би таких принципових і горлопанистих дівчат у журналістиці, можливо, було би більше життєрадісно перебувати в цій професії.

- Можливо, тебе вважають активісткою руху через участь у фотовиставці «Стоп цензурі!»?

- Участь у цій виставці мені запропонувала куратор Аксиня Куріна. Мені це видалося дуже цікавим проектом. Але не всі його учасники є активістами руху, радше це журналісти, які таким чином висловлюють протест цензурі. Я справді до таких належу.

Я розумію, що таке зазіхання на свободу слова: в мене був досвід роботи в газеті з глибоко партійною ознакою. Там дуже важко було працювати і неможливо було показувати дві точки зору. І я завжди симпатизуватиму тим людям, які хочуть показувати дві сторони медалі, дві позиції.

- Від чого, на твою думку, залежатиме дієвість руху?

- Напевне, від того, як ці люди скоординуються і прораховуватимуть наперед свої кроки. Зараз видно, що їм важко працювати, тому що рух поєднує різні сфери і різних людей. Одні - за видовища, інші - за те, щоб бити словом, а не якимось видовищним ділом. Я не впевнена, що лише виставками можна щось змінити. Але я не маю на увазі, що час братися за лопати і бігати за чиновниками. Гадаю, варто щось дієвіше вигадувати.

- Як зазвичай підвищуєш професійний рівень?

- Багато читаю: зазвичай, читаю по 4-5 книжок водночас, бо не люблю зосереджуватися на одній. З медіа надаю перевагу «Дзеркалу тижня. Україна», «Українській правді», «Кореспонденту», сайту «Обком».

А улюбленим чтивом є літературознавчі твори: структуралісти, постмодерністи. Я обожнюю Славоя Жижека, Гарольда Блума, Юлію Крістєву. Зараз зачитуюся «Кітчем і літературою» Гундорової. Всілякі кітчеві штуки мені в принципі цікаві. Можливо, це звичка з універу: я писала дипломну і магістерську програму про політичну карнавалізацію і суспільство спектаклю через призму ЗМІ. Тоді я захоплювалася Гі Дебором, Бахтіним.

- Знаю з власного досвіду, що попри драйвовий темп роботи на 5-му тобі вдається лишатися ввічливою і спокійною. Маєш секретні рецепти дідуся-невропатолога? :)

- Я теж нервуюся і можу гучно полаятися. Але через деякий час я можу так само прийти і гучно помиритися. І в мене дуже мало в житті є якихось не в міру конфліктних ситуацій, коли людина зі мною не розмовляє. Можливо, це просто хороша генетика. :)

Довідка ТК

Ольга Сніцарчук народилася 25 травня 1978 року. Дитячі роки пройшли у Литві: батьки працювали у Вільнюсі. Після здобуття Україною незалежності з патріотичних міркувань родина переїхала до Львова.

Рішення стати журналісткою прийшло спонтанно: в дитинстві Ольга мріяла бути невропатологом. Стверджує, що змалечку дивилася новини, заставки яких її «внутрішньо дисциплінували». У 1995-му вступила на факультет журналістики (спеціалізація - міжнародна журналістика) Львівського національного університету імені Івана Франка, де навчалася на одному курсі з Даркою Чепак, Юлією Бориско («1+1»), Ольгою Пирожко (Новий канал), Михайлом Марківим (фотограф Адміністрації Президента.).

У студентський період очолювала відділ «Телеманія» газети «Суботня пошта». Матеріали друкувалися у виданнях «Високий замок», «Поступ», «ПіК», «Корреспондент», газета «День».

У Києві мешкає довше, ніж у Львові - понад 10 років. Була парламентською журналісткою газети «Вечерние вести», спецкором львівської газети «Поступ».

Кар'єру на 5-му каналі розпочала 2004 року і продовжує досі на посаді парламентської журналістки та, за сумісництвом, редактора програми «Час. Підсумки».

Фото Павла Довганя