– Ні. Ця відповідь насправді є найбільш точною. Це нормальний процес, коли в якийсь момент людина відчуває, що умови праці не відповідають її баченню того, що і як вона б хотіла робити. Для мене це було досить виважене рішення, яке визрівало давно. Зазначу, те, що писала «Детектор медіа» і «Дуся» – це не зовсім точні припущення. Говорити, що мене «пішли», не можна. Тому що ніхто мені не пропонував піти, ніхто переді мною жодних умов не ставив, це було моє особисте рішення.

 

- Про те, що мене «пішли», писала Дуся. Особисті мотиви в таких ситуаціях накопичуються до критичної точки досить довго. Але при цьому залишаються тільки особистими мотивами…

– Пропонували. Але в тій ситуації я вирішила, що це буде некоректно. Чесно кажучи, з «Фактів» я збиралася піти ще восени минулого року, коли мені запропонували стати шеф-редактором «Свободи слова». Але тоді ми дійшли згоди, що я буду поєднувати дві посади, працюючи на «Фактах» чотири дні на тиждень замість шести. В принципі, я сподівалася, що в новинах щось буде мінятися на краще, але цього не сталося. Мене цей процес дуже непокоїв, я відчувала дискомфорт у роботі через те, що речі, які мені здавалися корисними, правильними і необхідними, не знаходили  розуміння.  

 

– Я не буду розповідати ніяких подробиць і поясню чому. Насамперед тому, що я не бачу в цьому сенсу. Хоч що б я сказала, це буде сприйматися, як особисті образи чи помста. Такі речі повинен оцінювати глядач. У медіасередовищі відомі хрестоматійні історії про падіння рейтингів певних телеканалів на Заході, коли вони в якийсь момент вирішували з політичних чи інших міркувань надати маленьку перевагу комусь із політиків. Усі знають хрестоматійну історію «Газети виборчої», яка була страшенно популярною, а на одних виборах наприкінці 90-х вирішила підтримати одну з політичних партій. Її тираж миттєво впав, і більше вона ніколи не робила цієї помилки. На ICTV щонайменше останні півроку, незважаючи на ті процеси, які мені особисто здаються тривожними, був прекрасний рейтинг новин, частка була вища за планову. Тому я не вважаю, що моя розповідь про обставини цієї роботи принесе хоча б якусь користь. На жаль, і в української журналістики, і в суспільства, і в політичному середовищі дуже коротка пам’ять. Можна відійти від принципів, потім до них повернутися, потім передумати ще раз – і при цьому не втратити репутацію.

 

– Мені приємно чути хороші слова від Андрія.

– Перша і найголовніша причина – програма Савіка Шустера. Якби «Інтер» викупив формат, ток-шоу на ІСТV було б закрито. Тому ми одразу розуміли, що доведеться працювати у, м’яко кажучи, некомфортних конкурентних умовах. Ми пробували робити ставку на серйозні теми, але ті програми, які, з моєї точки зору, були цікавими і викликали позитивні відгуки у тих, чию думку я ціную, мали зовсім сумні показники. Зараз я бачу позитивну динаміку після перенесення програми на більш ранній час у понеділок, радію за колег і сподіваюся, що їм дадуть шанс ще проявити себе.

 

– Падіння якості, професіоналізму. Той професіоналізм, який був запитаний, коли я починала на телебаченні в середині 90-х, зараз медіаменеджерам не потрібний. Що ми бачимо у світі? Глобальну тенденцію в економіці, коли виробники дешевого товару і послуг намагаються запропонувати вам щось краще за все ще низьку ціну. Наприклад, у McDonald’s уже можна поїсти салат із тунцем, сидячи на шкіряному дивані, а не на пластиковому стільці. Або для дешевих брендів молодіжного одягу роблять колекції дизайнери зі світовим ім’ям.

 

А що ми бачимо в українській журналістиці? Ми бачимо, що власне креативні якості не настільки важливі, як лояльність і чутливість до бачень, планів і розуміння керівництва. Я думаю, що це досить тривожна тенденція. Чому так сталося? Коли я починала на телебаченні, це було місце, де працювало багато людей, моїх вчителів, які навчили мене думати, дивитися навколо. Крім того, тоді телебачення було великою мірою флагманом зарплат, вищих за середньоринкові в інших галузях. Зараз на телебаченні досить посередні зарплати. Це означає, що тоді не могли знайти фахівців, тому купували дорогих працівників, а зараз вже є накатані технології, і менеджмент може задовольнитися виконавцем середнього рівня. Що таке брак особистостей на телебаченні? Це брак людей, які здатні критично осмислити отриману інформацію і не дати себе використати в чужих цілях. Звичайно, телебачення - це бізнес. І право менеджерів - розвивати цей бізнес як вони вважають за потрібне чи як їм дозволяє власник. Але мені здається, що, якщо ця тенденція триватиме, то через 3-5 років телебачення втратить свій вплив, а споживач переорієнтується на отримання інформації з інших джерел, приміром, з Інтернету.

 

Водночас, право на правду з телевізора має хтось забезпечувати, і в цивілізованому світі це обов’язок громадського телебачення. Цю світлу тему у нас зараз настільки забалакали, що я вже й не знаю, чи варто сподіватися на його появу. І, на моє переконання, громадське телебачення може бути ефективним тільки за умови фінансування з абонентської плати. Коли говорять, що українці не платитимуть, значить, воно їм не потрібне. Навіщо створювати ще одного державного монстра, за вплив на який ще до народження вже борються парламент, Президент і уряд?

– На німецьких каналах, на яких я стажувалася,  не можна собі уявити, щоб сюжет мав такий вигляд, як інформація агенції «Інтерфакс-Україна» або переписаний прес-реліз. Це неможливо, щоб сюжет був зроблений з однієї прес-конференції і щоб не були взяті три різні коментарі, або щоб на всіх телеканалах ці коментарі були однакові. Там, як правило, журналісти вже отримали певну професію, а після того вирішили, що вони хочуть займатися журналістикою. Я недавно вивела для себе таку формулу: журналіст повинен поєднувати в собі риси лікаря і нотаріуса. Йому повинно бути небайдуже, який вплив матиме його матеріал, а з іншого боку, він повинен скрупульозно і прискіпливо перевірити кожну букву, кожне слово, кожну цифру, кожний епітет.

 

Коли я останнім часом робила якісь зауваження, або звертала увагу на якісь недоліки в репортажах, то мені казали, що цього ніхто не побачить. Але ж це наша робота. Кожен повинен виконувати свою роботу якісно. Це все одно, що ви знайшли цукерку з тарганом в коробці «Вечірнього Києва», пишете скаргу, а у відповідь чуєте, що у вас поганий характер. А судячи з хороших рейтингів інформаційних програм, у суспільстві немає запиту на якісні теленовини. Я далека від думки, що весь народ подурнішав останнім часом. Це означає, що думаючі люди споживають інформацію з інших джерел.

 

Я переконана, що новини повинні рухатися до щоденного аналізу в тій чи іншій формі. Вже пора прощатися з журналістикою фактів по-українськи, бо вона у нас виглядає як розірваний набір даних без встановлення будь-яких зв’язків і без спроби подивитися, що за цим стоїть. Це не тільки некорисно, а й безглуздо, навіть небезпечно. Мова не про те, щоб дати людині своє бачення чи нав’язати свою оцінку. Цього якраз вистачає. А не вистачає нормальних фактів і пропорцій світу. Цю фразу дуже любив Дмитро Кисельов, який має неоднозначну репутацію на українському ринку, але в цьому я з ним згодна. Як тоді не вистачало розуміння, що велике, що маленьке, що головне, що другорядне, так і зараз не вистачає.

 

В автомобілі я постійно слухаю радіоновини. Зараз на всіх радіостанціях з’явилися столичні новини, де йдуть в ефір очевидні прес-релізи кандидатів у мери. Переключаєшся зі станції на станцію, а текст не змінюється. Станції дають в ефір повідомлення, не змінюючи в них жодної букви! А тепер скажіть, хоч один журналіст проаналізував хоча б одну обіцянку і дав зрозуміти, наскільки реальне її виконання?

 

Київська передвиборча кампанія добігає фіналу, а журналісти спокійно дозволяють кандидатам безбожно брехати. Це при тому, що розвінчати майже кожну обіцянку може будь-хто, хто хоч раз їздив у метро, або стояв на своєму авто у пробках, або пробував влаштувати дитину в дитячий садок, чи додзвонитися до ЖЕКу зі своєю проблемою. Коли я бачу це розмаїття позитиву про розумних, красивих, нових і старих, мені трохи моторошно. Колеги, ви забули, як посипали голову попелом після першої перемоги Черновецького? Ви що, збираєтеся емігрувати?

 

Інколи у мене складається враження, що новини змагаються у вмінні «як би так сказати, щоб нічого не сказати». Але буде неправильно говорити, що все погано – якщо особливих побажань керівництва немає, в ефірі з’являються і цілком адекватні сюжети з грамотним аналізом – зокрема, днями бачила у колег цілком пристойне пояснення причин зростання цін на бензин. Але це має бути нормою, а не винятком!

 

Також досі не проведений чіткий розподіл бізнесової і творчої частини, які не повинні перетинатися, якщо ми говоримо про медіа як про підприємство. Щоб комерційний відділ займався бізнесом, а не заробляв три копійки на поточне життя замовними матеріалами, а редакція розвивала творчий потенціал та інформативність свого видання чи випуску новин.

 

– Мені здається не зовсім коректним давати оцінку тільки ведучим, оскільки новини – це колективний труд. У будь-якому випадку, якщо говорити про українські умови, ми маємо справу із щоденним компромісом. Я не можу сприймати новини як людина, яка крім них більше нічого не бачить. Все одно я намагаюся щодня читати професійні джерела, новини інформагентств, щоб скласти враження про все, що відбулося. Тому я кожен випуск розглядаю з позиції: що стояло за кадром?

 

Ведучий на Заході відповідає своїй назві – він лідер редакції. У нас же телеменеджери погоджуються на працівників середнього рівня, тому що не готові миритися з тим, щоб ведучий був провідною людиною. Людина, яка в кадрі, яка бере на себе всі удари за невдачі, а з іншого – всю популярність колективного продукту, переважно може наполягти на своєму. Якщо ми говоримо про особистість із журналістською освітою і журналістським баченням світу, а не про диктора, який тільки начитує чиїсь тексти. Тому, наскільки я розумію, на більшості каналів структура вибудована так, що головну відповідальність несе редактор, тому що менеджеру легше мати справу саме з ним.

 

– Західні новини дуже орієнтовані на економіку. В Німеччині два перші сюжети випуску новин можуть бути присвячені новому податку і тому, як його обраховувати, кого він стосується і т.п. Це новини для людей, які розуміють, за що платять державі гроші, і готові вимагати «відплати роботою» від чиновників, так би мовити, на всю суму.

 

Якщо ми говоримо про політичні ток-шоу, то на Заході ведучий – це персона, з якою політики розмовляють на рівних. Їхні гості не дозволяють собі поводитися так, як поводяться українські політики в наших студіях. Бо там непереконливість в ефірі конвертується в неуспіх на виборах. Крім того, ведучі не дозволяють політику поводитись у студії як на трибуні, куди він прийшов виголосити розроблені його помічниками меседжі. Це теж є, але політик ще має потрудитися і відповісти на ті запитання, які справді цікавлять людей. У нас був яскравий період «Свободи слова» (під час виборчої кампанії 2006 року), коли вона була насправді єдиною програмою такого формату в Україні, де відчувалося, що починає формуватися якийсь новий зміст, програма, яка справді ставала суб’єктом політичної боротьби. Можна було сказати, що ми наблизилися до такого рівня, коли політик приходив на прямий ефір як на випробування безкомпромісним «лобним місцем». Але, на жаль, врешті-решт усе зійшло до рівня фарсу. Тепер ці шоу стали, з одного боку,  наркотиком для самих політиків. Вони вже без цього не можуть. Якщо їх кілька разів не запрошували, то вони вже дзвонять і питають: «Ви що, на мене образилися? Кому треба заплатити, щоб ви мене запросили?» чи «Хто вам заплатив, щоб ви мене не запрошували?». Деякі з них приходять на ток-шоу з дівчатами чи з дружинами, в рекламних паузах дзвонять комусь із запитанням «ну, як я виглядав?». Інколи з частоти появи в таких шоу можна зробити припущення, що хтось купив абонемент, або й крісло. І ти вже не сприймаєш програму як справді те місце, де виробляється якийсь новий публічний зміст політики, де ти можеш дізнатися щось корисне для свого майбутнього. Просто довга розвага.

 

Я дивуюся, чому у нас ніхто досі не знімає справжні політичні серіали, типу американського «Західного крила». Я думаю, що тінь прем’єр-міністра з косою, пара героїв, списаних з наших найвідоміших медіаперсонажів – і вулиці порожніли б, як під час трансляції «Кадетів».

 

– Сказати, що нічого не змінилося – неправильно. Змін багато. Але немає змін у найважливішому – не змінилася готовність журналістів виконувати завдання керівництва, хоч якими вони є. І це дуже небезпечно, на мою думку. 2004-го ми всі дуже сильно переживали за Батьківщину, і тому були готові терпіти все що завгодно, намагаючись хоча б щось змінити, хоч на щось вплинути. Наразі я так розумію, що Батьківщина всіх влаштовує: і журналістів, і менеджерів, і владу. Я не бачу великих протестних настроїв у суспільстві, незважаючи на щоденний обман із боку політиків. Але, на відміну від 2004 року, вже є інші місця, крім телебачення, де можна добре заробляти.

 

– Тут я згодна з Юлією Мостовою: головне,  щоб журналіст умів  працювати з джерелами. А вже філологічно обрамити те, що він накопав, - це не така складна робота. Роботи з джерелами у нас немає взагалі. Це найбільша проблема: журналістів (у теленовинах зокрема) не орієнтують на отримання ексклюзиву. Це програшно. Хороший приклад орієнтації на ексклюзив – газета «КоммерсантЪ», думаю, найцитованіша газета в Україні.

 

Ще одна проблема – банальне «обличчя капіталізму». Молоді журналісти, в більшості своїй не кияни, з одного боку готові важко працювати, а з іншого – поставили собі за мету будь-якою ціною закріпитися в Києві, тому погоджуються на речі, не тільки шкідливі для репутації, а я б сказала, такі, що псують їхню журналістську карму.

 

Я зараз займаюсь тренінгами і серйозно розробляю для своїх клієнтів тему «Емоційний інтелект» - про психологічну готовність до тих обставин, із якими доведеться зіткнутися. Ми всі знаємо про психологію катастроф, психологію спорту. Журналістам так само потрібна психологічна підготовка. Як себе поводити в епіцентрі катастроф, у надзвичайних ситуаціях,  що робити, коли на тебе тисне vip-персона чи погрожує її охорона тільки за те, що ти просто добре робиш свою роботу. Цього ніхто не вчить в Інституті журналістики.

 

– Звичайно, це були дуже насичені десять років моєї кар’єри. Я зрозуміла те, що всі резонансні речі, які потрапляють в ефір –  дуже часто результат компромісу і результат боротьби інколи за слово, за речення, за факт тощо. Питання в тому, де твоя межа компромісу, через яку ти не зможеш переступити. І водночас, наскільки ти готовий боротися за те, щоб твій текст був такий, як ти вважаєш чесним і коректним. Це досить складно, і в якийсь момент я відчула, що, може, це вже й не потрібно для мене особисто. Це вище моїх сил. Але водночас я вдячна керівництву ICTV за те, що воно видало мені великий аванс довіри – вести праймові новини в той час, коли я ще не була досвідченою ведучою. Мені дали можливість учитися, спробувати і проявити себе. Також вдячна за всі драйвові моменти, за які ми любимо журналістику. А досвід приходитьі з кількістю інформації, яку ти крізь себе пропускаєш, і з тим, як ти до неї ставишся. В цьому, можливо, й проблема, що я не готова робити те саме, що 8 років тому. Я вважаю, що зараз треба робити більше в тій самій ситуації, з тим самим ефірним часом.

 

– Компроміс абстрактно описати досить важко, тому що кожного разу є дві точки зору, і ти шукаєш, яка з них правильніша. Раніше я вважала, що бути неупередженим журналістом дуже легко – треба просто казати правду, і все буде добре. Але з часом я зрозуміла, що правда у кожної сторони своя. І завдання журналіста - визначити, яка правда переконливіша, краще підкріплена фактами, аргументами, цифрами, і яка інформація важливіша для глядача. Крім того, медіа ж не існують абстрактно. Вони - віддзеркалення того, що відбувається в країні.

 

Принципи нівелюються, тому що все, що навколо нас, показує: для виживання, чи для успіху, для влади вони не мають цінності. А журналістські принципи ж не змінилися: треба говорити правду і відповідати на п’ять основних запитань: що, де, коли, чому і кому вигідно.

 

– Хороше запитання. Я б теж хотіла, щоб мені хтось на нього відповів. Я не розумію, чому багато журналістів і суспільство таке поблажливе до джинси. За всіх моїх претензій до багатьох повідомлень на «ТК», той моніторинг, який робиться щодо замовних матеріалів, у мене не викликає жодних запитань. Я була не згодна лише раз - щодо сюжету на ICTV про нагородження переможців олімпіади фондом Леоніда Кучми. Я вважаю, що це надзвичайно важлива річ –  витягувати на білий світ цих талановитих дітей, і називати тих, хто хоч якось їх підтримав. Називати це джинсою я вважаю блюзнірством.

 

Як узагалі боротися з джинсою? Я сама можу сказати «ні», допомогти комусь відстояти свою позицію, але я не вмію збирати людей на барикади і з хоругвами йти проти когось. Тому моя абсолютно суб’єктивна думка, що боротися з джинсою можна силою особистостей конкретних журналістів, які а) зможуть відмовитися, щоб їх використовували, б) зрозуміють, що казати неправду за гроші - це так само ганебно, як і казати неправду без грошей (не мається на увазі, що їм платять гроші за конкретний сюжет, а за зарплату), бо це порушення стандартів професії, в) вимагати, щоб комерційні сюжети були винесені за межі новин.

 

– Ви ж знаєте, подолати мафію ще нікому в світі не вдалося. Практика занесення грошей існуватиме завжди. Мій улюблений жарт німецьких журналістів - про те, що у них цензури немає, але шеф-редактор є. А у шеф-редактора є друзі.

 

Питання в тому, в якій кількості і в яких інтонаціях існує джинса. Без сумніву, ми можемо констатувати, що кількість джинси, якщо порівняти з періодом трирічної давнини, зменшилася, але порівняно з вимогами суспільства і з можливостями заробляти, які є зараз, у тому числі і в телеканалів, виходить, що вона збільшилася. Доходи телеканалів зростають, і теоретично вони повинні бути зацікавлені заробляти чесним шляхом на рекламі (прибутки від реклами більші від «джинсових»). І цей заробіток від джинси повинен нівелюватися і зменшитися до незначного. Тим не менш телеменеджери не готові від цього відмовитися. Хоча це вже не такий великий відсоток порівняно з іншими статтями доходів. Мені здається, що це ще й механізм тримання журналістів під контролем. Наприклад, складається ситуація, коли менеджерам потрібно буде, щоб журналісти забули про свої принципи заради інтересів власника чи іншої важливої особи, а вони скажуть: а ми ж джинси не робимо. А так вони щодня потрошку роблять якісь заказухи. Тож коли їх попросять щось зробити про власника, то навпаки – буде навіть приємно, бо це ж людина, яка платить їм зарплату. І це не викликає ніяких задніх думок. А керувати людьми, які можуть сказати тобі «ні», складніше.

 

– Мені дуже цікаво з молодими журналістами. Я з великою теплотою згадую тренінги, які ми проводили разом із Єгором Соболєвим та іншими у рамках акції «Краще не брехати», а також медіа-тренінги «Інтерньюз-Україна», в яких я неодноразово брала участь. Більше того, в модних нині соціальних мережах я з величезною приємністю досі отримую листи від учасників тих тренінгів. Нещодавно написали журналісти другого чи третього курсу Інституту журналістики, подякували за ці тренінги, попросили передати Єгору прохання продовжити акцію. Вони стверджують, що це дало їм певний стрижень для розуміння професії, якого вони не отримували на звичайних лекціях в Інституті журналістики. Інша річ, наскільки це запитано зараз у нашому Інституті журналістики. Є значно досвідченіші за мене журналісти-практики, але я щось не чула, що їх запрошують читати лекції.

 

– Мабуть, «Емоційний інтелект» або «Психологічна готовність до журналістської роботи». Зараз у мене є кілька напрямів медіа-тренінгів для бізнесменів, якими я займаюсь. Доводиться говорити про загальні речі, тому що у принципі в нас немає поки що розвиненої культури спілкування з журналістами. Багато речей, які здаються нам зрозумілими, навіть банальними, для цих людей є відкриттям. Насамперед, люди не розуміють цілей журналістів. Вони кажуть: ми розуміємо, як розмовляти з чиновниками, з юристами, з бізнес-партнерами. Але не розуміємо, як розмовляти з журналістами, тому що ми не знаємо їхньої мети. Це означає, що у журналістики зараз поганий піар. Ми повинні задуматися, чому люди не розуміють і не вірять, що наша головна мета – написати хороший матеріал, зробити цікаву новину. Значить, щось у нашій роботі не так?

 

– Поки що я відпочиваю, і думаю, що ближче до вересня буду приймати рішення. Було достатньо різних пропозицій: від цілком професійних до досить екзотичних. Але я поки що відпочиваю, займаюся родиною, ремонтом будинку, самовдосконаленням, на яке в мене давно не було часу.

 

– Фактично мені пропонували участь в одному політичному проекті. І, ведучи переговори, натякали, що прийшов час за хороші гроші продати моє чесне ім’я. Ще одна екзотична пропозиція із зовсім іншої опери. У батьків була стара дача під Києвом. Ми нею не займалися, і настав час її продати. Саме цим я і зайнялася. По-перше, мені не вірили, що я не маклер. А один представник великого агентства сказав: «Нет, вы – маклер, слишком профессионально говорите и мне ваше лицо знакомо, мы где-то пересекались». В результаті він мені запропонував роботу ріелтора для роботи з vip-клієнтами. Мова йшла про ексклюзивні об’єкти, відсоток від продажу яких досить суттєвий. Я щиро повеселилася.

 

– І так, і ні. Цей жанр дуже цікавить мене, так би мовити, в чистому вигляді - двобій думок, ідей, виведення політиків на чисту воду, розбір передвиборних програм і вимога відповісти за свої обіцянки. Але зараз, коли немає жодної спільної державної справи, над якою пліч-о-пліч працювала б коаліція, зате є постійне протистояння «заклятих друзів», коли вмикаєш ток-шоу і думаєш: це свіже, чи повтор кількатижневої давнини? Коли опозиція не виконує своєї ролі справжнього контролера влади, коли країна як ніколи стрімко скочується в хаос… Розбирання в цих інтригах - не моя сильна сторона. З одного боку, є запит на певні імена і на видовище, з іншого - щоб створити зміст, потрібно витягувати на екран нових людей, тих, хто справді думає про ідеї, а не про сьогоденні рейтинги. Може, я наївна, але я все ще сподіваюся побачити у цій країні громадське телебачення раніше, ніж мені буде пора на пенсію.

– На мою думку, форматів вистачає, змісту не вистачає. Змісту для людей, які ставлять собі питання кому це вигідно, навіщо і чому. Напевне, вони шукають відповіді на ці питання в Інтернеті, і побачимо, коли ця критична маса людей збільшиться на стільки, що телебачення відчує, що воно втрачає свою аудиторію.

 

– Я думаю, що це принаймні спроби розслідувальної журналістики, якщо ми говоримо про програми «За Вікнами» і «Агенти впливу». Я не готова зараз суворо судити ці проекти - через те, що вони не так давно в ефірі. До того ж, такий проект непросто налагодити навіть технологічно. В цьому форматі складність полягає у тому, що навіть знайшовши ексклюзивну інформацію, її не так легко показати. Якщо це не тупа реконструкція, то досить складно знайти картинку. Я сподіваюся, що за такими проектами майбутнє. Я і в новинах завжди казала журналістам, що будь-який ваш сюжет повинен бути розслідуванням.

 

– Я вважаю, що треба вчитися у всіх розумних людей, яких тобі Бог послав на твоєму шляху. Взагалі люблю розмовляти з людьми, про все і всюди. Я боюся людей, які кажуть, що зробили себе самі. Таке може сказати людина, яка півжиття просиділа в печері, вийшла з неї і стала зіркою. Завжди була людина, яка звернула на тебе увагу.

 

Напевне першим моїм вчителем була Людмила Яновська з газети «Зірка», яка вичитувала мої перші матеріали і навчила мене, що, хоч якою є тема, треба писати з почуттям гумору. Потім була Тетяна Цимбал, яка вчила нас прикладним речам на телебаченні: артикуляційній гімнастиці, дикції, вправам на розвиток мови, як розставляти логічні наголоси, як поводити себе в кадрі. Я тоді запам’ятала кілька важливих речей: не треба грати у ведучу, а треба бути ведучою; вільно відчути себе у прямому ефірі можна тільки через п’ять років постійної практики. Я спочатку не могла повірити, як – цілих 5 років?! Але так і сталося, десь за п’ять років зрозуміла, що щось відбулося, і почала почуватися у прямому ефірі інакше. Вчителі були і на СТБ, і на ICTV, і на практиці в УТН, і в прес-центрах МЗС і МВС. Але першим був батько-журналіст, який вчив мене шукати цікаве у всьому навколо.  Завжди є люди, які звернуть на вас увагу, якщо у вас допитливі очі і ви не боїтеся ставити запитання.

 

– Я взагалі люблю багато читати. Останні роки захоплююся сучасною зарубіжною прозою. Якщо говорити про фахові книжки, то можна порадити книгу Леррі Кінга «Як розмовляти з ким завгодно, де завгодно і коли завгодно». Зараз читаю Андрія Колесникова «Спічрайтер», досить складна, інколи нудна книга, але місцями дуже повчальна . Нещодавно читала в Інтернеті книжку німецькою «За лаштунками телевізійних ток-шоу». Важливо почитати про суміжні галузі, з яких можна зрозуміти, як можуть використати журналіста. Це «99 франків» Беґбеде, «Здесь курят» Баклі. Дуже цікавою і веселою була для мене книжка «Как я продавал виагру» Джеймі Рейді.

 

Нещодавно прочитала книгу «Жизнь на грани ТВ» Олени Іщеєвої - журналістки, яка більш відома як співведуча «Принципу доміно» на російському НТВ. Вона пише про період своєї репортерської праці (відрядження, складні ситуації), після чого її запросили працювати ведучою. Цей розділ вона підсумовує так: «Так закінчилося все найцікавіше в моїй професійній кар’єрі, після чого почалося щоденне мерехкотіння в кадрі, яке принесло мені зірковий статус, рекламні контракти та зйомки для обкладинок журналів. Але найромантичніший період кар’єри залишився позаду». Я частково можу сказати про себе теж саме. Все найцікавіше, найдрайвовіше пов’язане саме з репортерською роботою.