Як уже повідомляла "ТК", 30 червня 2004 року під головуванням судді Шевченківського районного суду м. Києва Тетяни Ізмайлової відбулося друге судове засідання у справі за позовом Марії Самбур та Валерія Воротніка до газети “Україна молода”, що надрукувала інтерв’ю, взяте Оленою Зварич у Сергія Шолоха. Як і перше, воно цілком було присвячене відчайдушним пошукам відповідачів. Як відомо, у перших варіантах своїх позовних заяв Самбур&Воротник вказали відповідачем редакцію “УМ”, яка не є юридичною особою, а тому не може бути суб’єктом цивільних правовідносин.

Незважаючи на те, що в попереднє судове засідання належні відповідачі, а саме представники приватного підприємства “Україна молода” Любов Янюк та Микола Полудьонний навіщось з’явилися самі, продемонструвавши незрозуміле бажання добровільно віддатись до рук “Шевченківського районного правосуддя”, це не допомогло позивачам самостійно розібратись, хто ж конкретно наніс їм жахливих моральних травм, зазіхнув на їхні честь, гідність та ділову репутацію та втрутився без їх згоди в їхнє особисте приватне життя.

Валерій Воротнік на засідання не з’явився, обмежившись заявою про свою хворобу та проханням розглядати справу в його відсутність.

Засідання розпочалося з клопотання Марії Самбур про притягнення до участі в справі як співвідповідача “автора інтерв’ю” Олени Зварич. Це клопотання підтримав їх з Воротніком спільний представник Балюк, зауваживши, що такою є вимога відповідної Постанови Пленуму Верховного Суду України.

Микола Полудьонний, з милостивого дозволу судді, поставив Самбур вельми риторичне питання: “Що вам зробила Зварич? Ви що, збираєтесь спростовувати питання, які вона ставила Шолоху як інтерв’юер?” На що отримав цілком логічну відповідь Самбур про те, що Зварич є автором статті, співавтором Шолоха, що всі позовні вимоги викладені в позовній заяві, а спростовувати вона збирається не питання, а неправдиві відомості.

Після чого і Полудьонний, і Янюк заявили, що залишають це клопотання на розсуд суду, а суд, звичайно, це клопотання задовольнив та ухвалив притягнути Олену Зварич до участі у справі як співвідповідача.

Користуючись нагодою, хочу пояснити, які претензії мають позивачі саме до неї. Вони, серед іншого, вимагають визнати недостовірними та спростувати редакційні ремарки про те, що Воротнік – це “редактор колись опозиційної, а нині вірної СДПУ(о) черкаської газети “Антена”, а Самбур – “колишній адвокат Шолоха, а тепер особа, теж наближена до “об’єднаної” партії”. Як на мене, виглядає цілком логічним, що безпосереднім автором цих ремарок, зроблених від імені редакції, позивачі вважають саме Олену Зварич. А якщо абстрагуватися від непересічних особистостей саме Воротніка та Самбур та уявити на їхньому місці пересічну людину (тобто “зав’язати Феміді очі”), треба погодитись, що правдивість цих ремарок дійсно слід доводити.

На цьому місці суду слід було б оголосити перерву для того, щоб направити Олені Зварич повістку та копію позовної заяви, оскільки сама Олена, хоч і була присутня в залі, не поспішала зголоситись та зайняти місце поруч з Янюк та Полудьонним. Але Тетяна Ізмайлова все-таки вирішила, нарешті, наприкінці другого судового засідання, поставити на обговорення питання про заміну неналежного відповідача, тобто редакції “УМ”, що не є юридичною особою, на належного – ПП “УМ”. І це, нагадаю, після того, як представники ПП два засідання поспіль, “непритягнуті” до участі в справі, втім, брали в ній найактивнішу участь.

І тут почалася справжня комедія. Марія Самбур почала категорично заперечувати проти цієї заміни та наполягати на тому, щоб “залишити” редакцію відповідачем, а ПП притягнути співвідповідачем! Дружні вмовляння пані Марії всіма учасниками процесу та спроби пояснити їй, що НЕМОЖЛИВО судитись з кимось, хто не є юридичною особою, наштовхувались на стіну нерозуміння: “Редакція є розповсюджувачем інформації, а тому, згідно Постанови Пленуму, має бути відповідачем, хоч і не є юридичною особою”.

Далі – ще цікавіше. З’ясувалося, що у своїй позовній заяві “намбер ту” позивачі вказали відповідачем... ще й редактора газети Михайла Дорошенка! Тобто, повторилося те, що й на останньому судовому засіданні у справі за позовом наших ображених до інтернет-видання “Українська правда”, коли в позові було двічі вказано відповідачкою Олену Притулу разом з двома її посадами, а також Сергія Шолоха разом з його посадою, а потім з’ясувалося, що малися на увазі як відповідачі таки очолювані Притулою організації, а не вона сама, але в той же час – сам Сергій Шолох як фізична особа! На запитання Ізмайлової Самбур пояснила, що вони з Воротніком вказали в “оновленому” позові Дорошенка виключно як керівника ПП “УМ” (?!), але ніяких претензій до нього особисто не мають та притягувати його як відповідача не збираються...

Не втомлююсь повторювати, що ніяк не можу збагнути, як людина з таким рівнем базових юридичних знань та відповідною правосвідомістю примудрялася працювати в ІМІ та давати “цінні поради” журналістам?..

Отже, Ізмайлова, якій, вочевидь, набридли всі ці дурниці та почали дратувати хихоньки в залі, нарешті ухвалила провести заміну неналежного відповідача, і представники ПП “УМ” кінець-кінцем отримали “легальний” статус та стали повноправними учасниками процесу. В якій ролі вони брали участь у судових засіданнях ДО цього моменту – я кваліфікувати утруднююсь...

А наостанок Ізмайлова зробила спробу “повісити” на Полудьонного обов’язок віднайти адресу Сергія Шолоха, який був притягнутий до участі у справі як співвідповідач на минулому засіданні. Вона заявила дослівно таке: ”Я покладаю на вас обов’язок надати адресу Шолоха”. Але Полудьонний відмовився від такого “почесного” доручення та заявив, що адресу Шолоха ані він, ані хтось із редакції не знає, бо спілкування з Шолохом відбувалося виключно через електронну пошту. Та й взагалі, хай цю адресу шукають позивачі – бо це їхній обов’язок, а не суду і тим більше не відповідачів.

На цьому всі і розійшлися, причому доволі надовго. Наступне засідання суду призначене аж на 14.00 31 серпня: “Я йду у відпустку”, – заявила Ізмайлова.

Залишається сподіватись, що в цей день усі відповідачі нарешті будуть “у зборі”, і суд матиме можливість перейти до слухання справи по суті. Якщо, звичайно, вдасться виконати хоч якісь процесуальні формальності стосовно Сергія Шолоха.

А в цілому можна констатувати, що відбулося “попущення”, і справи “солодкої парочки” значною мірою втратили свою актуальність. Причин цьому може бути безліч – але впевнена, що не на останньому місці серед них – виняткове правове невігластво позивачів, що зробило їх посміховиськами в очах громадськості, і то не лише юридичної.