У кінематографічній спільноті триває обговорення пропозиції міністра культури Михайла Кулиняка - щоб фінансування кінопроектів з держбюджету проходило через державні кіностудії, які отримуватимуть за свої організаційні послуги 10% вартості проекту. Таким чином, державні кіностудії перетворяться на кінофабрики.

Ідею міністра не сприйняли недержавні кіновиробники. Минулого тижня група українських кінематографістів написала міністру відкритий лист, у якому висловила занепокоєння монополізацією державними кіностудіями бюджетів українських фільмів.

Тим часом Мінкульт уже оголосив про формування робочої групи, яка має реалізувати пропозицію на практиці й виробити нормативно-правовий акт.

«Детектор медіа» публікує точку зору кінорежисера Олександра Муратова на ситуацію з державною підтримкою національних кінопроектів. Ми вітаємо дискусію на сторінках нашого видання та готові опублікувати позиції всіх згаданих паном Муратовим діячів.

Я зовсім не здивований змістом листа молодих кінематографістів до міністра культури України Михайла Кулиняка. Цілком природно, що вони відстоюють свої професійні інтереси. Тепер і справді прийшов час замінювати старе покоління кінорежисерів на нове. Справа лише в тому, на кого й на який спосіб замінювати. Не можна ж так: нехай гірше, аби інше. Від цього, безсумнівно, програють глядачі. Адже кіно існує не для того, щоб просто годувати своїх творців, в тому числі й відвертих нездар.

Неправда, що до приходу на посаду голови Держагентства з питань кіно пані Копилової ніхто не дбав про появу в українському кіно режисерської молоді. Багато хто з початківців зняв свої перші короткометражні фільми в об'єднанні НКХФ ім. О. Довженка «Дебют». А після цього, довівши свою творчу спроможність, поставив і повнометражні стрічки. Деякі з них були вдалими, а деякі, на жаль, невдалими. Це залежало виключно від таланту дебютантів. Ніхто їм творити не заважав. Тільки всіляко намагалися допомогти. Багато хто з них пішов на телебачення. Й зовсім не тому, що на кіностудії їм не давали роботу, а через те, що на телеканалах значно більше платили. Загалом це був цілком природний процес, бо природа більш-менш одночасно не народжує великої кількості справді обдарованої молоді. Талант - це явище досить рідкісне. Це було видно зі студентських робіт, які я щороку дивився на фестивалі «Молодість». Третина з них мала право на зйомку дебютної короткометражки і постановку одержувала, а дві третини такого права явно не мали. Однак тепер, за часів правління пані Копилової, право на дебют теж одержали. Хоча це апріорі викинуті гроші. Що ж, грошей багато - їж не хочу. Та це ще нехай! Одержали не короткометражні, а повнометражні багатобюджетні дебюти люди, які взагалі не мають ніякої режисерської освіти і до цього не зняли жодного сантиметру якогось ігрового фільму. Конкретні приклади? «Довгоносик» Віктор Андрієнко та економістка Олена Фетисова. Добре, якщо вони не проваляться. А якщо проваляться - хто за це відповість? Я переконаний, що не ці немолоді горе-дебютанти, а пані Копилова, яка організувала таке неподобство.

Треба також чесно визнати, що мало хто з режисерів старшого покоління тепер здатний знімати щось справді пристойне. Та й то більшість із них давно працює для телебачення і повертатися у «велике кіно» не збирається. По-перше, це невигідно матеріально, по-друге, вони не бачать сенсу робити фільми, які навряд чи побачать глядачі. То про яку конкуренцію може йтися?

Усім би вистачило грошей, якби, по-перше, пані Копилова керувалася б не особистими симпатіями та антипатіями до певних режисерів, а якимись об'єктивними критеріями; по-друге, якби вона не нацьковувала молодь на режисерів старшого покоління на кшталт закликів Мао Цзедуна до хунвейбінів; по-третє, якби ця пані з дуже підозрілих причин не фінансувала іноземні фільми, по-четверте, якби в її Експертній комісії засідали справді кваліфіковані та порядні люди. Не так уже багато, але цілком достатньо, щоб нікому не потрібного конфлікту поколінь не було. Їй би як високопосадовцю навчитися спілкуватися не тільки з друзями (це хто завгодно може), а й з опонентами, а вона категорично не хоче цього. Тому вона керівник лише за посадою, а не по суті. Я багато конфліктував з її попередницею Ганною Чміль. Та та хоч вислуховувала і якось реагувала на слушні аргументи. Не кажучи вже про те, що (на відміну від Копилової) перед нею стояло прямо-таки Іісусове завдання: як розділити нещасні 10 мільйонів гривень поміж двадцятьма претендентами? От їй справді доводилося вирішувати: давати гроші заслуженим митцям чи режисерській молоді? А тут якби не відверті тактичні прорахунки пані Копилової, все відбувалося б мирно і прекрасно. В усякому разі бездарні фільми були б розбавлені якщо не талановитими, то хоча б пристойними.

Я переконаний, що нашу творчу молодь підштовхують до протесту під'юджування хижих продюсерів і не менш хижих чиновників, які мають з приватних студій неабиякий зиск. Хто такий український (та й російський) продюсер? Це той же директор кінокартини державної студії, але який має можливість досить безкарно красти бюджетні гроші. Коли вони кажуть, що заробляють тим, що економно знімається фільм, не вірте їм - це брехня. По суті це таке ж недовкладання м'яса в котлети, яке практикують у багатьох ресторанах. Ця економія відбувається за рахунок якості фільму. Через фактичну відсутність прокату продюсери навіть не сподіваються щось заробити на прокаті свого фільму. Тому їхня мета - якнайбільше вкрасти під час його виробництва. Що й роблять. Та ще й «спонсорують» чиновників, які надають їм бюджетні гроші. Ті в свою чергу виділяють таким вільним продюсерам (вільним від відповідальності) значно більше грошей, ніж їх треба для виробництва цього фільму. Схема проста як мукання корови, але працює безвідмовно. Тому ми маємо такі фільми.

А успіхи на міжнародних кінофестивалях, на які посилаються молоді підписанти, по-перше, стосуються лише короткометражок, а по-друге, наші лауреати необов'язково потім здатні знімати якісні повнометражні фільми. А то й навряд взагалі на щось здатні. Яскравий приклад - Тарас Томенко, відзначений якоюсь нагородою на Берлінському фестивалі за новелку «Тир». У 2006 році він одержав більше 7 мільйонів гривень на повнометражний фільм «Зона». Минуло кілька років, а фільма немає. Немає і грошей. Не думаю (і у мене для цього є підстави), що ми дочекаємось чогось видатного і від володарів каннської «Золотої пальмової гілки» Ігоря Стрембицького та Марини Вроди. (Щодо фільму Марини можу лише припустити, що шановне жюрі хіба що було вражене тим, що в Україні ще хтось здатний бігати...) У нас дуже люблять видавати бажане за дійсне. Згадайте наших «оскаропросців» Олеся Саніна та Оксану Байрак. Така ж доля гарантовано спіткає Михайла Іллєнка з його стрічкою «ТойЩоПройшовКрізьВогонь». А тепер, я чув, хтось висуває на Каннський фестиваль мелодрамку «Мамо, я льотчика люблю!» Олександра Ігнатуші.

Я повністю згоден з публікацією міністра Михайла Кулиняка, але переконаний, що він помиляється, вважаючи за потрібне поступово перетворити державні кіностудії на кінофабрики. По-перше, їхня виробнича база оновлюється не за рахунок прямих вливань з держбюджету, а через фінансування кінокартин. І поламати цю систему практично неможливо. Це не вдавалося зробити навіть за радянських «планових» часів. По-друге, як тільки студії стануть фабриками, з них гарантовано знімуть статус «національного закладу культури» і невдовзі заберуть їхні прекрасні території в центрі міста. По-третє, і це найголовніше, відділення кіновиробництва від творчості вже не співпадає з реальними потребами продукування фільмів на теренах країн колишнього СРСР. Про це пише в газеті «СК» (друкованому органі Спілки кінематографістів Росії) генеральний директор концерну «Мосфільм», прекрасний режисер Карен Шахназаров. Він виступив із пропозицією повернути державним кіностудіям їхні колишні функції (з творчими об'єднаннями, худрадами, сценарно-редакційними колегіями і навіть з Держкіно). Він констатує, що американський приклад російському кіно не підходить, бо до послуг американців увесь всесвітній кінопрокат, а російська кінопродукція навіть у Росії має лише 5% від загального обсягу прокатного кінопоказу і 9% від телевізійного. А в Україні прокатний відсоток національних фільмів близький до нуля.

Тоді яка мета державного фінансування кіновиробництва в Україні? Зараз немає ніякої. Однак за допомогою спеціальної програми фінансування хоча б провідних кінотеатрів у столиці та обласних центрах можна досягти певних успіхів. Також можна ввести дуже жорстку квоту на показ українських фільмів на телебаченні. Особливо на державних телеканалах. Навіть якщо доведеться це зробити за рахунок фінансування кіновиробництва. Без можливості кінопоказу кіновиробництво - безцільне, нікому (окрім його виробників) не потрібне заняття.  Про що ж варто знімати фільми за бюджетні кошти? Глибоко переконаний - про розумне, добре, вічне, патріотичне, а не про всілякий моральний бруд та естетські витрибеньки, які запускає до виробництва пані Копилова.