28 жовтня «Детектор медіа» опублікувала авторську колонку Сергія Грабовського «Святкова спецоперація». Автор тексту називав телемарафон «Усім миром - 1945», що відбувся напередодні на Першому національному (спільний проект із каналом «Інтер»), «пропагандистським проектом». На цю публікацію вже відреагував згаданий у тексті співведучий телемарафону - генеральний продюсер телеканалу Enter Юрій Молчанов: його «Ответ без заголовка» «Детектор медіа» опублікувала 1 листопада. Нині на наш заклик продовжити дискусію відгукнувся колумніст, голова Київської незалежної медіа-профспілки Юрій Луканов. Сьогодні ми публікуємо його відгук і, як і раніше, готові оприлюднити інші думки з приводу спецпроекту «Всім миром - 1945», закликаючи лише до одного: до толерантності до протилежної думки.

Вибачайте, це той рідкісний випадок, коли не бачив, але засуджую. Йдеться про телепередачу «Всім миром». Я прочитав відгук Сергія Грабовського і відповідь йому від Юрія Молчанова, познайомився з відгуками на ці публікації й уявляю собі тональність і зміст передачі. Надивився свого часу чимало подібних творінь, і вони мені дуже не подобалися.

Наскільки зрозумів, організатори цієї передачі задекларували собі просту і благородну мету - зібрати кошти для ветеранів війни. Справа начебто благородна, адже вдячна совєтська держава їх використовувала, коли треба, а потім забувала. Незалежна українська держава використовувала менше, але забувала так само. Тож допомогти стражденним заслуженим людям аж ніяк не є зайвим.

Якщо ініціативні громадяни вирішили пом'якшити провали у державній політиці, то честь їм і хвала. Та коли ці громадяни виносять свою ініціативу у засоби масової інформації, то це вже не просто допомога, а суспільно-вагоме явище. Воно повинно бути спрямоване на те, щоб осмислити становище і, як мінімум, накреслити шляхи виходу з нього. А от цього, як випливає з дописів, жодним чином зроблено не було. Там мали місце традиційний пафос з прославляння героїв, звеличування ролі великого радянського народу у звільненні Європи і виступи академіка Петра Толочка, про якого складається враження, що він давно не історик, а партійний пропагандист. А це значить, що подібні акції нічого не змінюють у світосприйнятті людей, а відповідно - не лише залишки ветеранів будуть жити погано, але і їхні діти й онуки.

Коли ми віддаємо шану людям, які гинули на фронтах, це не означає, що ми не вправі поставити деякі питання і пошукати на них відповіді. Наприклад. А чому, власне, герої живуть так погано? Чому переможені німці живуть краще від переможців-українців? Мало того, чому звільнені Червоною Армією народи, які не так давно перебували з нами на одному рівні, тепер мають вищий рівень життя? Бодай ті ж поляки. Що треба зробити, аби телевізійні марафони на користь ветеранів більше не доводилося проводити? Тобто, щоб рівень їхнього життя став гідним без усяких марафонів.

Якщо будуть ставитися такі питання, то пафос кудись зникне. Доведеться говорити про те, що німці виявили силу волі відмовитися від гітлеризму і націонал-соціалізму. Себто не просто заявили, що Гітлер - кака, а навчилися шанувати права людини і стали використовувати демократичні свободи собі на благо. Доведеться говорити також, що в Україні досі ставлять пам'ятники Сталіну, який для очолюваного ним народу виявився гіршим від Гітлера - знищив своїх громадян чи не менше від Вермахту. Найстрашніше - він виростив ціле покоління людей, для яких права людини і демократія - порожній звук. Величезна частина громадян України досі сумує за сильною рукою. Вони не пов`язують поліпшення свого життя зі свободою, а лише із сильною рукою, яка начебто наведе порядок, нагодує всіх і вирішить всі проблеми за них. Образно кажучи, вони очікують рибу замість неводу. Чи не є це причиною того, що наші ветерани живуть настільки погано, що не можна обійтися без проведення марафонів зі збирання допомоги?

Без постановки цих питань такі передачі перетворюються на беззмістовну балаканину, яка нічого не змінює у світосприйнятті людей. Вона спонукає покладатися не на власні сили, а чекати манни небесної. Саме таким і вийшло творіння, навколо якого точиться полеміка.

Чимало авторів відгуків висловили переконання, що цей марафон - звичайнісінький заказняк. Ведучий Юрій Молчанов заперечив це. Я не маю фактів, щоб ставити його слова під сумнів. Цілком може бути, що ініціатори були цілком щирими і не заробляли на цьому грошей. Але вони прирекли себе на подібні звинувачення, оскільки за своїм змістом передача дуже органічно вписується в інформаційну кампанію по відновленню радянських цінностей. А значить, сприяє тому, що ми і далі будемо сидіти в нинішній дупі.

І наостанок парочка зауважень. Якщо у Юрія Молчанова дід воював, то спішу йому повідомити, що мій дід по материнській лінії теж воював і навіть пропав безвісти. Але самі ці факти не дають ні мені, ні добродію Молчанову право на володіння єдино вірною істиною. Так само він не дає мені право стверджувати, що носії відмінних від мене поглядів ображають пам`ять предків, плюють їм в очі, і тому подібні нісенітниці. Тим часом пан Молчанов вдається до таких закидів на адресу Грабовського.

Крім того, шановний Юрій Молчанов висловлює сумнів, що його опонент Сергій Грабовський брав участь у банальній вуличній сутичці, а й навіть не нюхав пороху. І це, мовляв, підтверджується боягузтвом суджень Грабовського. Такий підхід - іще одна характерна риса людей з радянською ментальністю, яка готова кожному незгодному з її підходом начистити пику. Я не знаю, чи брав участь Грабовський у бійках. Але для мене вагу становлять його мізки, а не кулаки. А за логікою добродія Молчанова, найправішими завжди виявлятимуться брати Клички. З відомих вам причин.

Юрій Луканов. журналіст, голова Київської незалежної медіа-профспілки