Такої спеціальності, як військовий кореспондент, в Україні немає. Немає навіть статті з такою назвою в україномовній Вікіпедії. А от в англомовній є (War correspondent). Так, стаття ця не надто досконала (скажімо, в ній пропущене висвітлення Вінстоном Черчиллем війни з повстанцями на Кубі наприкінці ХІХ століття чи не фігурує один із найкращих, як на мене, російських військових кореспондентів Костянтин Симонов), але головне -  що ця стаття є (хоча її назва має дослівно перекладатися як «воєнний кореспондент», але термін «військовий кореспондент» у нас став усталеним, отож доцільно саме його і використовувати). Крім того, є й інші статті на ту саму тематику, як-от Military journalism та Embedded journalism (називаю лише найголовніші з них). У сукупності вони й дають уявлення про сферу діяльності військових кореспондентів.

Можуть зауважити: у нас є військові журналісти, які працюють в армійських та флотських виданнях. Так, це правда. Але це - люди в погонах, підпорядковані військовій дисципліні та своїм безпосереднім командирам, а де-факто - всім, у кого «страшніші» зірки на погонах. Погодьтеся, такі речі накладають істотний відбиток на діяльність журналіста, чи не так? Звісно, ці люди можуть за вислугою років виходити у відставку, а тоді працювати в якомусь цивільному ЗМІ. Але скільки таких? Небагато. Ну, а таких журналістів, як Андрій Цаплієнко, Артем Шевченко чи Костянтин Стогній - узагалі одиниці. Чи, скажімо, Дмитро Тимчук або Мирослав Мамчак. Тим часом добре підготовлених військових кореспондентів повинні мати - навіть якщо не зважати на нинішні обставини, які цього просто-таки вимагають, - усі провідні мас-медіа, не має значення, паперові чи електронні. І належним чином підготовлених редакторів та новинарів також треба мати. Бо ж інакше постійно траплятимуться такі казуси, які маємо зараз ледь не в кожному ЗМІ, де розповідається про відомі всім події.

Ось тільки деякі з казусів, але характерні. Скажімо, ще за «довоєнного часу» на одному з провідних телеканалів ішов репортаж про політичні каверзи з боку російського флоту в Севастополі. І коли кореспондент (стендап на місці події) розповідав - ось, мовляв, у бухту заходить російський крейсер, яким Москва шантажує Тбілісі, - за його спиною по воді самотньо плив тральщик Чорноморського флоту РФ. А це принципово різні класи кораблів - скажімо, як швидкісний міжміський поїзд та односекційний міський трамвай.

Ну, а те, що діється зараз, не лізе в жодні ворота. Скажімо, стрічка одного з інформагентств розповідає, що у виборчому списку однієї з політичних сил - «легендарний майор Юлій Мамчур». І тут же фотографія Мамчура із зовсім не майорськими, а полковницькими погонами...

Чи інше повідомлення іншого інформагентства: «Бійці 43-го батальйону тероборони протестують проти зміни свого керівництва». Пробачте, але ж «керівництво» - це у сільгоспартілі чи на птахофабриці. А в армії, Нацгвардії та на флоті - «командування», «командний склад», і ніяк  інакше.

Ще одне повідомлення ще одного поважного інформаційного джерела: «Україна, Литва та Польща створять спільний військовий підрозділ». А далі з тексту ми дізнаємося, що йдеться про спільну бригаду. Але ж бригада не може зватися «підрозділ», бригада - це «військове з'єднання»!

Утім, можна написати ще смішніше (і заплутаніше), якщо в тій самій статті, скажімо, аеромобільну бригаду назвати і «частиною», і «підрозділом». Насправді ж, як уже говорилося, бригада - це «з'єднання».

А між тим усе доволі просто. Є інтернет. Є книжки. Навіть без чиєїсь допомоги можна самотужки виписати й завчити (чи повісити паперову цидулку над своїм робочим місцем). Щоби було зрозуміло: «підрозділи» -  це взводи, роти, батальйони. «Частини» - окремі батальйони, батальйонні групи, полки. «З'єднання» - бригади, дивізії, корпуси. «Об'єднання» -  армійські групи, армії, групи армій, військові округи, фронти. А на додачу втямити різницю між тактичним, оперативно-тактичним, оперативним та оперативно-стратегічним рівнями організації та дій військ. І тоді частина казусів (назвімо так банальну термінологічну неграмотність) зникне майже автоматично.

Можуть зауважити: військова термінологія українською мовою недостатньо розроблена, тому таке й трапляється. Але це не так - Збройні Сили України та Нацгвардія існують от уже 23 роки, відповідні видання - також, тому цивільні «шпаки» легко можуть знайти в інтернеті фахові тексти й дізнатися, як про що пишеться і як що йменується (пані та панове, не можна називати гармати «знаряддями», як це трапляється навіть у львівських газетах!). Ба більше: україномовна військова журналістика з відповідною термінологією існує вже щонайменше 100 років. Якщо хтось забув, нагадую про легіон Січових Стрільців та про висвітлення його бойової діяльності в газетах. Так, то була вельми специфічна термінологія - «галицька», а на додачу ще й «австро-угорська», але ж вона була! А потім з'явилася «східняцька» Дієва армія УНР, про яку також писала тогочасна українська преса.

Нарешті, не слід забувати й про те, що один із творців СРСР Лев Троцький водночас був одним із ініціаторів «політики українізації», яку фактично розпочав ще до її офіційного проголошення, створивши у керованій ним Червоній армії харківську (1920 рік) та київську (1921 рік) Школи червоних старшин і наказавши розробити офіційну українську військову термінологію, яка б використовувалася у територіальних частинах та з'єднаннях на території радянської України. Ця термінологія була розроблена і побутувала ще якийсь час після усунення Троцького, аж до згортання «українізації». Вона певною мірою відрізнялася від сучасної, наближеної до російсько-радянської (охочі можуть узяти перший том чотиритомника Миколи Трублаїні, який був не лише письменником, а і вправним журналістом, та прочитати оповідання «Біда - не біда» та «Бій за переправу», написані у 1930 році вслід враженням від осінніх маневрів під Фастовом. Там замість «відділення» - «рій» (його командир - «ройовий»), замість «роти» -  «сотня» (відповідно - «комсотні»), замість «піхотинець» - «стрілець» тощо. Та попри ці відмінності, загалом навіть ці два оповідання доводять, що українська військова журналістика і військова термінологія існують уже давно. Було би бажання вчитися - й навчитися.

Але самого бажання замало. Як на мене, обов'язково слід було би швидкими темпами підготувати, видрукувати і «повісити» в інтернеті такий собі Довідник військового кореспондента. Причому як у короткому (його швидше робити і можна видати у «малому» форматі), так і в розлогому варіантах. Я розумію, що це - не панацея, але й не, так би мовити, порожній номер. Бо слід зважати на те, що війна на сході України лише так-сяк «заморожена», але не припинена. Та й у мирний час про справи військові треба розповідати більш кваліфіковано, ніж це робила більшість вітчизняних мас-медіа, чи не так?

Звичайно, в ідеалі не зайвим було би створити короткотермінові курси військових кореспондентів і провести через них - група за групою - сотню чи дві журналістів, але хто візьметься за їхню організацію і хто дасть на цю справу гроші (а їх потрібно немало, адже треба звозити докупи, розселяти і годувати людей з усієї України)? А Довідник військкора - справа реальна. Тим більше, що його поява неодмінно активізує контакти між зацікавленими у підвищенні своєї кваліфікації журналістами й стимулюватиме вимогливість редакторського корпусу до авторів та до новинарів. Українським ЗМІ потрібні кваліфіковані військові кореспонденти - це об'єктивна вимога часу.