УКРАЇНА: ПОГЛЯД З ПОЛЬЩІ, Українські ЗМІ як засоби масової дезінформації

2 Грудня 2002
1037
2 Грудня 2002
10:08

УКРАЇНА: ПОГЛЯД З ПОЛЬЩІ, Українські ЗМІ як засоби масової дезінформації

1037
Я, як одна п΄ятдесятимільйонна частка української “маси”, яку ЗМІ покликані інформувати, не можу позбутися цілої низки запитань, які виникали у мене впродовж всієї історії з призначенням нового прем΄єра Висвітлення недавньої “прем΄єріади” в українських засобах масової “інформації”, на мій погляд, з граничною виразністю продемонструвало природу українських мас-медіа та цілі, які на них покладено творцями сучасної інформполітики.
УКРАЇНА: ПОГЛЯД З ПОЛЬЩІ, Українські ЗМІ як засоби масової дезінформації
Зараз, вже після призначення Віктора Януковича на посаду прем΄єра, можна згадати, як висвітлювалися в Україні події, що цьому призначенню передували. Я, як одна п΄ятдесятимільйонна частка української “маси”, яку ЗМІ покликані інформувати, не можу позбутися цілої низки запитань, які виникали у мене впродовж всієї історії з призначенням нового прем΄єра. Спровоковане інформаційним голодом відчуття себе дурнем посилювалося ще й тим, що я змушений був відбиватися від питань, з якими до мене зверталися численні польські знайомі, котрим також далеко не все було зрозуміле: вони наївно сподівалися, що український “аборіген” їм легко все розтлумачить. Дарма. Отож поділюся своїми питаннями  може, мені хтось їх розтлумачить.

Все висвітлення подій, пов΄язаних з призначенням нового прем΄єра, виразно засвідчило: українські ЗМІ працюють, виходячи з двох діаметрально протилежних засад, які в принципі сумістити неможливо. А саме, з одного боку, сьогодні в Україні практично ні про що вже розповідати неможна, але, з іншого боку, щось розповідати треба. Саме тому наслідки вітчизняної інформполітики часто виявляються прямо протилежними планованим цілям. Виникає враження, що наші інформаційні повідомлення розраховані на людей, які все чудово знають, а тому не потребують розповідей про загальновідомі речі. До певної міри це нагадує діяльність українських політологів, котрі примудряються впродовж години аналізувати політичну ситуацію в країні, не називаючи при цьому жодного прізвища.

Дійсно, наш “інформаційний простір” виходить далеко за межі контрольованих владою ЗМІ, і громадяни дещо знають про своїх героїв не лише з новин на УТ-1. Стоячи в черзі до каси в гастрономі на Садовій, я можу дізнатися про життя-буття нашого Кабміну більше, ніж з повідомлень усіх українських телеканалів, разом узятих. Запитаймо, однак, що може зрозуміти з українських мас-медіа громадянин, котрий не хоче вірити пліткам та ще й перебуває за кордоном? Відповідаю: нічого.

Для пересічного споживача “масової інформації” все почалося з того, що на світ божий з΄явився, як Гриць з конопель, “літературний донос” Голови РНБУ Євгена Марчука на прем΄єра Кінаха. Невдовзі, нібито на підставі наведених там фактів, прем΄єра було відправлено президентом у відставку. Я готовий повністю повірити, що ланцюг причин був саме такий, але не можу втриматися, щоб не навести питання, які виникли у мене та у моїх польських колег з цього приводу. Чи є збір компромату на голову уряду нормальною, повсякденною справою Ради Національної Безпеки? Чи здійснюється ця діяльність “в робочому порядку”, без відома президента? Чи стають для президента такі документи сюрпризом? Чи є поява такого документу достатньою підставою, аби президент відправив прем΄єра у відставку? Чи властиве українському президентові звільняти когось за погану роботу, виходячи виключно з об΄єктивної оцінки його праці? Я відповідей на ці питання не маю.

Пам΄ятаю лише, що самого Євгена Марчука, як мене просвітили по телебаченню, вигнали з прем΄єрської посади “за створення власного іміджу” і жодних аналітичних записок для цього рішення не було потрібно. Отож щодо початку “операції прем΄єр” з повідомлень українських медіа зрозуміти неможливо було нічого.

Коли претендентом на вільне крісло було названо Віктора Януковича, споживач масової інформації опинився в ситуації абсолютного інформаційного хаосу. Опозиція почала волати, що до влади йде кримінальний злочинець, голова донецького “клану” і таке інше. Та й з боку тих ЗМІ, яким владі дозволено поки що існувати (з безстроковим випробувальним терміном) доводилося чути про посилення “донецького угруповання”. Після призначення Віктора Януковича Андрій Тичина на каналі 1+1 сказав: “Із новим прем`єром в українській історії починається "донецька доба”. Уряд очолив Віктор Янукович – лідер однієї із найвпливовіших регіональних еліт”. Напередодні, 20 листопада, на ICTV Дмитро Кисельов, представляючи депутата Валерія Коновалюка, сказав: “Итак, “донецкие” уже у нас в студии”. Мене питають поляки: у вас що, насправді існують кримінальні клани? Невже політичні сили в Україні поділено не за ідейно-політичними, суспільними чи економічними принципами, а на підставі територіального братства на кавказько-сицілійський кшталт? Не знаю. Не можу я відповісти на це питання, оскільки попри те, що навіть у прихильних до влади медіа доводиться чути про перемогу “донецьких еліт”, нічого змістовного про ці так звані клани дізнатися неможливо. На цьому тлі не менш дивною виглядає й повна відсутність спроб спростувати наявність таких “кланів”. Я, наприклад, як киянин, не можу нікому пояснити, який сенс вкладається до поняття “київське владне угруповання”, нібито очолюване Медведчуком: жодної земляцької спорідненості з ним я не відчуваю.

На сторінках опозиційних (здебільшого інтернетових) видань нас постійно лякали поширенням “донецького досвіду” на всю Україну, та й взагалі пророкували перетворення України на область Донецької держави. Так у чому ж полягає цей досвід? Парадокс, але ані противники новопризначеного прем΄єра, ані ті, хто сьогодні вирішив бути його прихильниками, нічого більш-менш докладного про цей досвід не розповідали. Я вже не раз писав про бездарність президентського “міністерства правди”: зараз маємо чергові приклади. В радянські часи ми б уже сто разів передивилися передачі про успіхи Віктора Януковича в царині соціально-економічного реформування Донеччини. З іншого боку, я не розумію, що заважає незалежним інтернет-виданням на пальцях розтлумачити, в чому полягає злочинна діяльність донецького “клану”, яка йому приписується.

21 листопада на 1+1 глядачеві розповіли: “Сьогодні "донецька група" неоднорідна – вона поділена на підгрупи. Найпотужнішу з них пов`язують в Віктором Януковичем і Ренатом Ахметовим, які офіційно ніколи не визнавали якихось зв`язків, за винятком дружніх”. Знову нічого не розумію. Я не футбольний вболівальник й тому не можу второпати, що поганого в дружбі донецького губернатора з футбольним меценатом. Може, йдеться про того Ахметова, якого згадав польський часопис “Впрост” серед не найбідніших людей сьогодення, і з приводу прибутків котрого депутати скерували запит до податкових органів? Якщо це так, тоді виникає чергове запитання: чому про такі дрібниці ми маємо дізнаватися з польських журналів? Коротше кажучи, медіа, що працюють за сценаріями президентської адміністрації, опинилися, як я вже сказав, в глухому куті: говорити не можна, але говорити треба. Проте говорити ні про що неможливо, тому той, хто сказав півслова, мимоволі провокує “домисли”.

Я не знаю, про що розмовляли керівники парламентських фракцій з претендентом на прем΄єрське крісло. В репортажі Олени Мацюцької на 1+1 я почув, що “депутати, які вже мали сьогодні розмову із Віктором Януковичем, переконували, що говорили з ним більше про благо для держави і менше –про крісла в уряді”. Уявляю собі ці розмови про благо держави (де стенограми?!). Однак в тому самому репортажі було відверто сказано, що “дуже чітко в середині дня сформулювали свої правила розподілу. Його проведуть за квотами, які отримають різні за численністю фракції більшості. До розподілу посад у виконавчій владі чомусь додали і крісло голови в ідеалі незалежного Нацбанку”.

Дійсно, з того, що ми бачили та чули по українському телебаченню, випливало одне: йде торгівля портфелями. “Ідейні” або “програмні” мотиви лунали лише з боку опозиції, проте тут ми вже мали справу з комічними речами. Так, мене вкотре приголомшив лідер комуністів Петро Симоненко, котрий в ефірі каналу 1+1 заявив: “Ми виходимо із загальнодержавницьких інтересів, відносно того, як буде працювати ближчим часом уряд”. Мабуть, давно головний комуніст України Леніна не перечитував: що це за комуніст, який виходить з загальнодержавницьких інтересів?! Свою залізну волю до опозиційної боротьби вкотре продемонстрував блок “Наша Україна”. Як сказав Юрій Костенко, нагадавши про проект коаліційної угоди, “Якщо він буде підтриманий і ми увійдемо в більшість, значить ми тоді можемо говорити про підтримку кандидатам, яких висуне більшість. Якщо – ні, то "Наша Україна" буде не голосувати, не брати участь у голосуванні як опозиційна сила”. Позиція “Нашої України” в прем΄єріаді змушує згадати старий анекдот: “Якщо мене вб΄ють, вважайте мене комуністом. А як ні  то ні”. При цьому хто такий цей кандидат, висунутий більшістю, наче нікого особливо й не хвилювало.

Не знаю, може, українські ЗМІ свідомо зобразили “політичний процес”, що передував призначенню прем΄єра, ганебним торгом за портфелі. Однак, в такому разі, не зрозуміло навіщо: хіба що для того, аби зайвий раз зобразити депутатів зграєю ненажерливих пройдисвітів, котрі ні про що, окрім поділу сфер впливу, не думають? І вкотре на це питання я відповісти не можу.

Ледве не найактивніше обговорюваною темою в лояльних до влади та опозиційних ЗМІ були віхи трудової біографії кандидата та його майновий статус. Так, 20 жовтня глядачі Нового каналу могли довідатися, що за депутатськими стандартами Віктор Янукович фактично є жебраком: “Сьогодні депутати отримали пакет документів до затвердження прем’єра. Серед паперів – автобіографія Януковича і податкова декларація. Депутати довідалися, що Віктор Янукович не має ані машин, ані дач, лише квартиру на 108 квадратів. Торік він отримав 17 з половиною тисяч гривень зарплатні”. Вражаюча біднісь... Наприклад, посли польського Сейму, прем΄єри та міністри фінансів  це зазвичай багаті люди, про що громадяни дізнаються з тих самих податкових декларацій, які регулярно друкуються на сторінках газет. Дійсно, як може сприяти розвиткові економіки величезної держави людина, котра не спромоглася забезпечити самого себе пристойними прибутками?

І вже зовсім непіддатним здоровому глуздові був перебіг дискусій навколо начебто кримінального минулого кандидата в прем΄єри. Мене питали в Польщі: чи правда, що він кримінальний злочинець? Й знову я мав відповісти: не знаю. Канал 1+1 просвітив мене 21 листопада, що новообраний прем΄єр “потрапив у колонію для неповнолітніх. Потім працював на Єнакіївському металургійному заводі і отримав ще одну судимість за тілесні ушкодження”. Перший раз він, мабуть, був засуджений, як це у нас заведено, “ні за що”, тому статтю, за якою сидів, оприлюднювати не варто. “Судимості скасовано”.

Іноземці знову питають: чи означає це, що цих злочинів людина не скоювала? Ні, скоювала, але тепер воно вже “не считается”. Водночас для опозиційних інтернет-видань ця тема була чи не найголовнішою. Я, відверто кажучи, не дуже це розумію, бо в нашому “правовому полі” судимість взагалі мало про що говорить. Наприклад, в моєму власному житті чоловік, котрий продемонстрував найбільшу порядність у фінансових справах, був рецидивістом. Проте налаштовані на “очернительство” видання добалакалися аж до чотирьох судимостей!

Мимоволі виникає елементарне питання: що роблять наші засоби масової інформації? Чому про все це слід дізнаватися або з явно упереджених джерел, або від самого претендента на прем΄єрське крісло? Якщо факт колишніх судимостей не заважає це крісло обійняти, то чому українські громадяни не отримали через ЗМІ офіційної детальної інформації від правоохоронних органів, аби раз і назавжди покласти край пліткам, які неминучо виникають в ситуації інформаційного дефіциту?

Впродовж тижня українські глядачі чули якісь уривки речень: мало хто з тих, у кого брали інтерв΄ю, сказав в ефірі більше трьох речень. Більшість з цих “інтерв΄ю” являли собою те, що Вітгенштейн називав “імітацією суджень”: наче є і підмет, і присудок, вимовлено слова, проте змісту  чортма. Інформаційні повідомлення в кращому разі містили інформацію про хронологію подій, що відбувалися впродовж дня, однак про те, що відбувалося в ході консультацій, зустрічей та переговорів, дізнатися було неможливо. Виникало враження, що мене “інформують”, виходячи з переконання, що я все і так маю знати та розуміти, “читаючи між рядків”. Навіть опозиція обмежувалася якимись невиразними натяками, які за бажання легко було б назвати поклепами. Що в результаті?

А в результаті, завдяки українським ЗМІ, я, як пересічний споживач масової інформації, не знаю:

Хто такий Віктор Янукович?

В чому полягала його діяльність на посту Донецького губернатора?

Які його політичні погляди?

Що являє собою його соціально-економічна програма?

З яких мотивів його кандидатуру підтримали одні фракції та не підтримали інші?

Який був узгоджений в процесі попередніх консультацій персональний склад майбутнього уряду?

Тобто, не знаю я НІЧОГО!

Вкотре не можу не запитати: невже ті, хто керує нинішньою інформаційною політикою в Україні, не розуміють, що такі дії є прямою інформаційною диверсією проти влади? Адже, отримавши таку “інформацію”, громадянин мимоволі починає дошукуватися правди, а відтак звертається до “тіньової” інформації, де неможливо розрізнити плітки, відверту брехню, свідому дезінформацію та святу правду. В результаті громадяни живуть у власному, “народному”, інформаційному просторі, а українські медіа попросту перестають сприйматися як джерела інформації.

Звісно, в українському “правовому полі” не штука перетворити ЗМІ на знаряддя масової дезінформації. Проблема лише в тому, щоб змусити народ цю дезінформацію споживати та нею вдовольнятися. Однак такого не було навіть в безнадійні роки застою, й поготів не буде сьогодні, коли українець має можливість не лише живитися чутками, а й дивитися ВВС та читати Financial Times.

Правий був один українець: Гебельса нашій владі не вистачає. Може, гебельсових душевних якостей і не бракує, а от з гебельсовим розумом  біда. Скільки можна витрачати гроші на утримання дурнів, неспроможних налагодити в країні якісну систему дезінформації? Або купіть розумного Гебельса, або прикрийте всі ці ТСНи з Репотерами, й запустіть замість них ще пару російських серіалів з бандитського життя. А народ вже якось сам себе проінформує...

Читайте також: Телепремьериада -2002: все по-взрослому
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1037
Читайте також
20.09.2001 14:25
Наталія Лигачова
«Детектор медіа»
2 613
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду