Вони повертаються, наші бійці. Ті, хто вижили. Як і обіцяли. Зі своєю страшною, вбивчою для більшості тилових чиновників правдою про війну. Яка чомусь зветься АТО. Повертаються не назавжди, лише на короткий перепочинок, аби за два-три тижні знову йти на цю дивну, дику, неможливу, але справжню війну. І за цей час передишки стукають у всі двері, аби добитися одного - зброї та бронетехніки.

Перша половина минулого тижня в телевізійному просторі пройшла під знаком бійців добровольчих спецбатальйонів.

Початок, сказати би, цьому тренду поклала програма «Вечір із Миколою Княжицьким» 18 серпня на «Еспресо ТБ». Гостем ведучого був начальник департаменту організації діяльності міліції особливого призначення МВС підполковник Віктор Чалаван.

Чиновник, вочевидь, вишколений старою бюрократичною школою, більше ухилявся від відповідей на запитання Миколи Княжицького, посилаючись на військову таємницю. Конкретні цифри він назвав лише тоді, коли його запитали про втрати. 53 бійці МВС загинули в зоні АТО за час її проведення, - повідомив неговіркий підполковник.

Проте родзинкою вечора була навіть не власне розмова з Віктором Чалаваном, а відео, що їй передувало. Кадри, як Олександр Турчинов роздає нагороди та звання бійцям батальйону «Азов», для автора цих рядків стали справжньою сенсацією. Величезним був подив, коли голос за кадром повідомив, що командирові спецбатальйону «Азов» Андрієві Білецькому присвоєно звання підполковника МВС.

Таку інформацію перетравлювати довелося досить довго. Точніше, сформулювати неясні підозри та загрози, що випливали з подібних підвищень у званні людям, безперечно, мужнім, відданим і героїчним. Одна з таких підозр - влада такими кроками (вручаючи нагороди й надаючи позачергові військові звання) намагається приборкати махновщину, характерну для більшості добровольчих батальйонів? Чи це вже в мене хронічна параноя, що змушує в нетривіальних ходах можновладців бачити розрахунок на лояльність батальйонів по закінченні війни?

У будь-якому разі, погони зобов'язують і дисциплінують, тож такий крок із боку влади недооцінювати не можна - він просто-таки вражає дотепністю. З іншого боку, і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, і його радник Антон Геращенко не приховують: саме зі спецбатальйонів МВС збираються формувати справді елітні підрозділи майбутньої поліції (звісно, якщо її таки колись реформують). І що, ці елітні війська розганятимуть мирних демонстрантів із усією можливою «делікатністю» озброєних до зубів і пов'язаних присягою внутрішніх військ імені Януковича?

Думку про те, що саме з бійців спецбатальйонів і Нацгвардії формуватимуть нову міліцію, підтвердив і той-таки Віктор Чалаван своєму візаві Миколі Княжицькому.

Тим часом, на інших каналах, а саме на 5-му, два вечори поспіль у програмі «Час. Підсумки дня», 19 та 20 серпня, зосереджувалися не на загальних тенденціях наразі невиразного майбутнього, а на болючих проблемах сьогодення добровольчих батальйонів. Саме тими днями до Києва прибув із зони АТО батальйон «Київська Русь», двоє бійців якого були учасниками щоденного ток-шоу на 5-му.

У вівторок гостем Тетяни Даниленко був Василь Щербаков, командир комендантського взводу цього батальйону, який поховав у Києві свого улюбленого командира Олександра Гуменюка. Те, що він розповідав, дуже вже не вкладалося в офіційні прес-релізи з зони АТО, хоча й цілком відповідало деяким записам у ФБ.

Емоції бійця зашкалювали так, що він переходив на крик, коли йшлося про цілковиту відсутність бронетехніки в добровольчих батальйонах: «Вы добровольцы, вам техника не положена» (так на прохання добровольців до Міністерства оборони надати їм бронетехніку відповідають чиновники). Але далі було ще страшніше. Василь Щербаков прямо звинуватив батьківщину в тому, що її не цікавлять мертві герої, яких вона... навіть не ховає. Для транспортування тіл із поля бою винаймають машини-холодильники, а потім - організовують гідні похорони, родини бійців і волонтери, а солдатів, які вижили в пекельній м'ясорубці, навіть не нагороджують, бо, як кричав боєць, нагороджують лише мертвих і поранених. Можна скільки завгодно ловити комвзводу на суперечностях, але не забуваймо - ця людина повернулася з пекла й має повне право спитати з батьківщини, чому вона не захищає своїх героїв бодай по смерті.

Вочевидь, інформація про зустріч Олександра Турчинова з батальйоном «Азов» до «Київської Русі» не дійшла. Зауважу в дужках - інформацію про нагородження й присвоєння позачергових військових звань бійцям «Азова» загальнонаціональні канали не афішували, м'яко кажучи.

Але навіть якби комвзводу «Київської Русі» і дізнався про це, мабуть, це справило би враження радше негативне. Мовляв, у влади є улюблені діти й нелюбимі пасинки, до яких він зараховує себе й побратимів.

Ще один боєць «Київської Русі», старшина того самого комендантського взводу, Едуард Мальований, зі свіжою пов'язкою на оці через отримане в бою поранення (снайпер улучив йому в голову), 20 серпня в «Часі. Підсумках дня» розповів про те, як на його руках загинув командир батальйону. Він теж говорив про те, що воювати добровольцям доводиться з практично негодящими автоматами, які повсякчас клинить, а з бронетехніки в них - слабенькі малопотужні БТРи.

І єдине право, яке добровольцям дала батьківщина, за словами Едуарда Мальованого, - померти за неї. Це - будь ласка. Але давати патріотам потужну зброю «не положено», бо такий закон.

Те саме, вимогу надати добровольцям бронетехніку задля ефективних боїв, озвучував у телефонних синхронах в ефірі того ж таки 5 каналу й командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко, який на той момент саме потрапив до шпиталю після тяжкого бою.

Тут можна було би написати гнівну філіпіку на адресу чиновників, які не розуміють, що таке війна та всіляко перестраховуються, але добровольців, здається, все-таки почули. Принаймні вже за тиждень після першої програми за участю бійця «Київської Русі» на позачерговому засіданні Кабміну Арсеній Яценюк 26 серпня розпорядився про виконання Міністерством оборони заявок щодо поставок техніки в зону АТО впродовж 48 годин. Із мінімальним оформленням і без бюрократичної тяганини.

На тлі болю, щоденних смертей, кривавих ран, якими димляться екрани українських телевізорів, цинізм деяких політичних сил щиро...

Не знаю навіть, як і сформулювати складне почуття, що виникає від перегляду їхньої реклами. Це можна окреслити як суміш гніву й відрази. Йдеться про цикл рекламних роликів ПРУ імені Сергія Льовочкіна на каналі «Інтер». Зрозуміло, що позачергова виборча кампанія в нас стартувала набагато раніше від офіційного розпуску Президентом Верховної Ради, оголошеного лише 25 серпня, й колишні регіонали спритно переформатувалися-перегрупувалися в нові мертвонароджені проекти. Але ж бодай грамину сучасного креативу в рекламу можна було вкласти?

У четвер, 21 серпня, мала нагоду споглядати один такий ролик, де якийсь яскравий представник офісного планктону (судячи з кадрів його бурхливої діяльності в конторі, надзвичайно зайнятий чоловік) знаходить час, аби навідатись до сірих і вбогих. Тобто тих, кого називають соціально незахищеними верствами населення. Бігає він у вільні від роботи вечори, аби кожному з цих обділених долею й державою принести якісь подаруночки, мовляв, партія вас не забула! Апофеоз цього творіння - сцена в квартирі бабусі зі статусом «дитини війни». Героїня, приймаючи з величезною вдячністю подарунок від моторного молодика з нової партії, згодного життя покласти на її добробут, каже щось на кшталт: «Я знаю, що таке війна, бо мій батько загинув під час Великої Вітчизняної».

І не дай Боже, щоби це повторилося, закликає жінка. Камера ж у  цей момент «ненав'язливо» показує «яркий орден на груди», тобто, здається, орден Бойового Червоного Прапора на білому тлі (а може, це були чи то орден Леніна, чи то Трудового Червоного Прапора). І чомусь це тло видається дверцятами радянського ще холодильника.

Про партійні кольори - поєднання абсолютно негармонійних синього, зеленого й помаранчевого - годі й говорити.

На кого розрахована ця реклама, окрім її авторів, які просто відпрацювали замовлення, невідомо. Але тупе повторення гасел старої ПРУ (Партії регіонів України) про «мирумир» навряд чи допоможе ПРУ новій (Партії розвитку України) взяти велику кількість місць в парламенті на тлі війни. В час, коли бійцям АТО скидаються на бронежилети.

На виборця радше подіє участь кандидатів у боях на Сході. Проте Олега Ляшка це, будемо сподіватися, ніяк не стосується. Про що йому в понеділок під час програми «Свобода слова» з Андрієм Куликовим відверто сказав Мустафа Найєм. Бо одна річ, коли народні депутати йдуть на війну в складі справжнього добровольчого батальйону (семеро «свободівців» із батальйону «Січ»), і геть інше - відверте паблісіті на війні. З обов'язковими видовищними затриманнями терористів на камеру.

У той-таки четвер автора неприємно різонув геть недоречний жарт «кварталівців» про Таню Чорновол у гумористичному проекті «Чисто ньюс» на каналі «1+1». Валерій Жидков (щоправда, з незмінно похмурим обличчям) дозволив собі дотеп, мовляв, щойно Тетяна Чорновол написала заяву про відставку з посту голови Антикорупційного комітету, як посаду одразу ж виставили на аукціон. Може, в іншому, не такому трагічному контексті такий жарт і мав би право на існування, але, з огляду на тяжку втрату активістки (загибель під Іловайськом чоловіка Миколи Березового), він прозвучав абсолютно дико.

Не менш дивний і неприємний осад залишив фінал ток-шоу «Шустер live» на Першому національному 22 серпня. Савік Шустер, апелюючи до присутньої в студії журналістки Катерини Сергацкової, повідомив, що знайдено тіло вбитого російського фотографа Андрія Стеніна. Чомусь сплутавши його з режисером Олегом Сенцовим, за що ведучий вибачився. Жодних реальних доказів того, що московського фотографа вбили українські війська, як, утім, і того, що одне з трьох знайдених в обгорілій машині тіл належить саме йому, ніхто тоді не навів. Але гіпотетична загибель Андрія Стеніна виявилася просто приводом-підводкою до спроби розмови про інший кричущий факт - убивство американського журналіста Джеймса Фоулі, здійснене на камеру іракськими терористами з нелюдською жорстокістю. Втім, і цей задум ведучого потерпів фіаско, адже на обговорення страхітливих методів помсти журналістам від ісламських бойовиків, яких навіть із Аль-Каїди вигнали за надмірну жорстокість, вже не залишалося часу. Учасникам програми від констатації факту, що вбивця-ісламіст, із огляду на виразну британську вимову, походить із самого Лондона, не стало ні тепло, ні холодно.

Відтак розмову довелося поспіхом згортати, й публіка розходилася з очевидним відчуттям ефекту незавершеної дії. Або, як нині кажуть особливо просунуті блогери, із незакритим гештальтом.

Мабуть, на цю тему варто було запланувати більшу кількість часу.

23 серпня Перший національний транслював церемонію підняття державного прапора України на Софійській площі. Так само, як і наступне свято, День Незалежності 24 серпня, відзначення Дня Прапора чи не вперше викликало в переважної більшості глядачів приплив патріотичних почуттів. Саму церемонію зіпсували хіба що операторські плани запрошених гостей, які чомусь стояли, наче худоба, в якійсь вигородці, що більше скидалася на радянський «накопітєль» у тодішніх аеропортах.

Проте екуменічну молитву за Україну в Святій Софії варто було транслювати хоча би для того, аби правильно зчитати сигнали від УПЦ МП. Нещодавно обраний та інтронізований митрополит якої Онуфрій стояв поруч із «колегами» з інших конфесій, якими так багата Україна. А отже, Українська Православна Церква Московського Патріархату знайшла в собі мужність показати свою самодостатність і незалежність від РПЦ взагалі та патріарха Кирила зокрема.

Це, звісно, сприймалося, як моральна перемога чинного Президента. Своєю присутністю на екуменічній молитві за Україну Митрополит Онуфрій показав вірним УПЦ МП: жодних розбіжностей зі світською владою України його церква не має. Що, до речі, було продемонстровано того ж дня, коли Митрополит Київський особисто відспівував Олега Міхнюка, «Іванича», зверхника «афганської" сотні» Майдану, а згодом - сотника батальйону «Айдар», загиблого в зоні АТО.

Хоча, якщо врахувати, що «Іванич» був парафіянином церкви «афганців» на території Києво-Печерської лаври, то вчинок Митрополита цілком природний.

І, нарешті, про військовий парад 24 серпня. Авторка цих рядків упродовж дискусії про те, треба чи ні влаштовувати військовий парад у розпал війни, схилялася до думки, що в ситуації, коли грошей бракує на найнеобхідніше для бійців АТО, кошти на парад - це марні витрати.

Проте трансляція самого параду, який показували аж 13 каналів українського телебачення, цю думку змінили. Якби не елементи шароварщини у вигляді ряджених козаків із погано наклеєними вусами, видовище було би просто-таки бездоганним. Власне, його варто було б організувати, аби почути щирі оплески людей, коли міністр оборони Валерій Гелетей вітав із Днем Незалежності зведений парадний батальйон учасників АТО на чолі з командиром 95-ї окремої аеромобільної бригади полковником Михайлом Забродським.

Щодо якості трансляції, то на Першому національному коментарі Олеся Терещенка заглушували все, що казали в цей час диктори-ведучі параду. Які хоч і оголошували учасників дійства в стилі суто радянської «воєнщини», але все-таки чітко називали всіх, хто йшов Хрещатиком.

Відтак довелося перемкнутися на канал «Україна», де чомусь і картинка була яскравішою, й коментарі не такими агресивними. А на каналі «Київ», наприклад, взагалі давали лише звук із самого параду, і це було, як на мене, найкраще рішення. Промова Президента Порошенка справила враження дуже продуманої й актуальної. Чого варті лише слова про «вітчизняну війну українців 2014 року». Не кажу вже про те, що українцям запропонували не святкувати День захисника Вітчизни разом із Росією.

Але найбільше вразили все-таки кадри з Одеси, де Президент України о 14-й годині приймав перший український військово-морський парад без участі ВМС РФ, як це було, коли в спільний, іще радянський день ВМС, у Севастополі 22 роки поспіль відбувався парад двох Чорноморських флотів - українського та російського.

На морі був шторм, на березі лила злива, але Президент Порошенко, добравшись крізь зливу до мікрофону, відмовився від парасольки, аби все-таки виголосити свою промову.

І те, що Президент звернувся до рідної Одеси просто під дощем, подякувавши місту-герою за його витримку 2 травня, в прямому ефірі Першого національного виглядало як цілковите розуміння ситуації.

Ну, а військово-морський парад теж справив враження. Незважаючи на те, що стаціонарну камеру заливало краплями дощу, крізь які важко було роздивитися подробиці маневрів військово-морських суден нашого Чорноморського флоту, глядачі в національних прапорах оцінили їх цілком належно.