Подеколи, вибачте на слові, здається: якби війни не було, її треба було би вигадати. Принаймні для того, щоби українське телебачення схаменулося й почало на День Незалежності транслювати якийсь достойний продукт власного виробництва, а не однойменний американський фільм із Вілом Смітом (це в найкращому випадку).

Від каналу НТН, утім, аж такого творчого подвигу в вигляді трьох власних проектів 24 серпня автор не сподівалася. Тим приємніше враження вони справили.

Документальний фільм «Пересопницьке Євангеліє», показаний у ранковому слоті, розповідає про найвидатнішу писемну пам'ятку українців - перше Святе Письмо, перекладене українською народною мовою XVII ст.

Це справжня Книга в усіх значеннях цього слова. Автор Андрій Стельмах починає свій фільм із кадрів Верховної Ради, на трибуні якої стародавній фоліант з'являється раз на кілька років - під час інавгурації чергового президента України. Шлях книги до ВРУ досить тернистий - її везуть у броньованому авто спеціальні люди, котрі оберігають скриньку з першою українською книгою як зіницю ока.

Нарешті перед глядачем постає й сама Книга - грубий том із пергаменту, в шкіряній оправі. З того, як обережно, в спеціальних рукавичках, гортають її працівники архівного відділу бібліотеки імені Вернадського, видно: цей раритет безцінний. І, коли камера наїжджає на сторінки з мініатюрами, золото й кармін просто на мить осліплюють. Це якийсь буквально тактильний ефект від доторку до матеріального втілення історії.

Про історію Книги Андрій Стельмах розповідає з неприхованим захватом і подивом. Тим більше доречним, що пояснити детективну інтригу спершу з місцем написання Пересопницького Євангелія, а згодом - його зникнення на десятиліття й несподіваної появи в найбільш переломні для українців періоди історії, можна пояснити хіба що Божим промислом. Що власне й артикулює речник УПУ МП отець Георгій Коваленко наприкінці фільму.

Коли на екрані знову й знову виринають пишно оформлені сторінки «Пересопниці», які досі сяють первозданними барвами мініатюр, у це починаєш вірити беззастережно.

О 12.00, слоті «Агентів впливу», НТН демонстрував документальне полотно з елементами ігрових реконструкцій - «Останній день СРСР».

Видовище, беззаперечно, корисне для пенсіонерів, які ностальгують за великою державою, щиро віруючи - якби не підлі підступи «біловезької трійці» в складі Бориса Єльцина, Леоніда Кравчука, Станіслава Шушкевича, СРСР досі щасливо існував би в старих і непорушних кордонах. Торгуючи ковбасою по 2.20 і горілкою по 3.62.

Для народжених в Україні після 1991 року «Останній день СРСР» може бути цікавим задля розуміння того, чому саме 8 грудня 1991 року перестала існувати наддержава, де народилися й виросли їхні батьки. Принаймні цей фільм відтворює справжній причинно-наслідковий ланцюжок між розпадом СРСР і Біловезькими угодами. У масовій свідомості міф про те, що велику державу розвалила «біловезька трійця», в наші дні ще більше зміцнився в головах так званих «ватників». Які вважають - варто лише відновити шовіністичну імперську ідеологію й міжнародну ізоляцію екс-республік, як велика держава постане знову.

Автори «Останнього дня...» з допомогою історичних документів та спогадів живих свідків процесу доводять: Біловезькі угоди стали не причиною, а наслідком розпаду Союзу. Досить мудро з цього приводу висловлюється перший президент України Леонід Кравчук: «Ми не руйнували Радянський Союз, бо він сам валився, ми просто намагалися зробити так, аби не поховати під його уламками мільйони людей».

Звісно, якби не український референдум 1 грудня, коли 95% його учасників проголосували за незалежність новопосталої держави, можливо, не було б ані зустрічі трьох у резиденції Віскулі, ані відречення Михайла Горбачова від посту президента СРСР. І, до речі, для народжених незалежними оце нагадування про те, що Україна обрала свободу в єдино можливий законний спосіб, - один із важливих історичних аргументів на користь існування їхньої батьківщини як справді незалежної держави.

Є тут іще одне дуже важливе послання. Коли автори крок за кроком відтворюють атмосферу останніх днів існування великої держави, вони подають панорамну картину об'єктивних передумов її розпаду. Головна з яких - суспільні настрої. Бо, якщо вже тодішні силові відомства відмовилися підкорятися Верховному головнокомандувачу Михайлові Горбачову, ставши на бік Бориса Єльцина, це означало одне: «біловезька трійця» лише оформила очевидне те, чого прагнули як національні (партноменклатурні тоді) еліти, так і народи, їм підвладні.

Чи не єдиний недолік цього фільму - дуже вже примітивні реконструкції, зіграні якимись самодіяльними акторами. Покликані пожвавити сухо-документальну манеру історико-соціального дослідження, вони занадто вже занижують планку своєю нарочитою «народністю» персонажів у вигляді офіціантки та охоронця мисливської резиденції Віскулі. Без цих штучних героїв можна було би цілком обійтися.

Третій проект НТН, показаний у День Незалежності, теж документальний, але вже без жодних історичних ретроспекцій. «Україна 2014. Переселенці», як можна зрозуміти вже з назви, розповідає про наших сучасників, людей, які волею непереборних наразі обставин опинилися далеко від рідних домівок. Дев'ять історій - дев'ять людських доль. Вони різні - священик, який узяв мільйонний кредит, аби збудувати притулок для переселенців із Донбасу; шахтарі, яких катували бойовики «ДНР»; колишній боєць УПА з Криму; письменниця Любов Сирота; волонтер Майдану Ліза з ДЦП; сімейна пара з тяжко хворою дружиною; кримськотатарський активіст Євромайдану... Всіх об'єднує одна риса - відсутність комплексу жертви.

Це ті переселенці, котрі не вимагають пільг і преференцій, а сповідують віру у власні сили й любов до ближнього. Автори цих простих історій показують глядачеві, як у надскладних житейських обставинах можна не виживати, а жити гідно.

Для каналу НТН настільки насичена програма до Дня Незалежності - явище з розряду екстраординарних. Попри гадану підлаштованість цих проектів до конкретної дати, вони не справляють враження «датської» роботи нашвидкуруч. Навпаки, зроблені всі ці фільми з почуттям і розумінням того, навіщо й для кого працювали знімальні групи.

Подібний підхід можна тільки вітати. Він серед іншого означає: наші телевізійники, хай і на 23-му році існування незалежних від Росії медіа, нарешті перейнялися створенням якісного і, головне, сучасного вітчизняного контенту про Україну для українців.

Телеканал ICTV теж вирішив не пасти задніх, створивши власний футуристичний проект «Україна 2041». Департамент спеціальних розслідувань на чолі з Олександром Семирядченком обіцяв надзвичайно цікаве видовище про те, якою може стати Україна за 50 років після проголошення незалежності. Відтак автор цих рядків покладала великі надії на якесь непересічне явище в ефірі. Проте «Україна 2041» виявилася за великим рахунком звичайними розмовами до болю знайомих персонажів.

Не буду навіть сперечатися з тезою, мовляв, кожний має право на власне бачення майбутнього. І глядачів варто знайомити з будь-якими візіями прийдешнього часу. Але, якщо вже це проект усе-таки телевізійний, може, треба було подбати передусім про візуальний бік картини? Тим часом відеоряд, що супроводжував велемудрі розмірковування учасників проекту, складався з фонових краєвидів і якихось кадрів із фантастичних фільмів явно не першої категорії.

Хоча учасники, які пропонували власне бачення України «за 50 років потому», представляли таки справжню наукову, літературну та економічну еліту. Назвати інакше Андрія Єрмолаєва, Вадима Карасьова, братів Капранових, Еллу Лібанову чи Олександра Сергієнка язик не повертається. І думка кожного з них щодо майбутнього України теж цікава. Якби вона супроводжувалася адекватним відеорядом.

Але творці проекту пішли давно протореним цим департаментом шляхом - просто записали розмови учасників, не завдавши собі клопоту проілюструвати їх. Єдина родзинка - спроба створити ефект дискусії там, де вони виступали парами.

Щодо змісту цих розмов, то їх можна твердо поділити на дві групи. Перша пропагувала утопію, друга, відповідно, антиутопію. У виконанні братів Капранових ця утопія найбільше нагадувала пастораль, де на шовкових українських луках пасуться тлусті корівки, навколо яких кружляють у віночках прекрасні українські ж пастухи з пастушками. Ну, а які ще асоціації можуть викликати слова одного з братів (ну, не розрізняю я їх!) про бебі-бум упродовж двох-трьох найближчих років. Бо, на їхню думку, позаяк в Україні вже є свої герої, дівчата масово захочуть народжувати від них. Відтак зменшення населення до 36-38 мільйонів, що його прогнозує Елла Лібанова, брати відкидають.

Ну, а пані Тетяна Тимочко, головний громадський еколог, бачить майбутнє України в жанрі навіть не антиутопії, а справжнього апокаліпсису. Бо питної води не стане, а славетні українські чорноземи настільки виснажені технічними культурами, що від них за 20-30 років нічого не залишиться.

Тобто оптимізм одних учасників проекту перекреслювався песимізмом інших, і в результаті глядач отримав не повноцінну візію прийдешнього своєї країни, а якісь уривки футуристичних теорій.

Єдине, що тут може втішити, - досі ще жодне пророцтво щодо України не справдилося. Бо, за логікою історичних і позаісторичних обставин, на сьогоднішній момент українців не мало би існувати взагалі. Але ми чомусь є. І над цією найбільшою загадкою XX століття можна було би попрацювати тому ж таки департаменту спецрозслідувань ICTV.