Лисий і Чорний - журналісти «Громадського ТБ» Богдан Кутєпов та Мустафа Найєм, автори циклу «Восток» із 18 міні-фільмів, показаного минулого тижня на Першому національному. Характерні прізвиська собі й Мустафі Богдан вигадав на ходу, під час знайомства з бійцем Нацгвардії, який відрекомендувався псевдонімом.

«Восток» створювався у відрядженні, яке може хіба що снитися більшості тележурналістів. Командири АТО забороняють знімати абсолютно всі локації військових частин, учасників війни чи секретну бронетехніку. Тож сюжети українських телеканалів із зони АТО в глядача можуть викликати хіба що глибоку недовіру, адже в них зазвичай нема жодного живого слова учасників битви за Донбас. Що можна зрозуміти з типового журналістського стендапу десь на тлі мальовничого краєвиду донецьких степів, який супроводжують хіба що відео, викладеним у мережу місцевими стрімерами?

Кадри з ютуба, накладені на синхрон журналіста, змушеного замість репортерської роботи з лінії фронту озвучувати скупі прес-релізи з написаними речниками АТО рядками зазвичай контрастують настільки, що викликають запитання до «штабних»: це ви, панове, про що - про реальні бої на Донбасі чи віртуальні ігри в танчики? Ні, я про військову таємницю все розумію, вимушено вдовольняючись брифінгами Андрія Лисенка в РНБО чи синхронами Владислава Селезньова та Олексія Дмитрашківського з місця подій. Але ж цього катастрофічно мало, щоби збагнути тактику наших військових дій, не кажучи вже про стратегію (чи її відсутність?) у штабах.

Журналісти «Громадського» зробили свій цикл далеко не за сприяння батьків-командирів. Лише дух авантюризму допоміг їм усе-таки пробитися крізь усі заборони, небажання спілкуватися чи відвертий ігнор з боку офіційних осіб і доїхати до самого Слов'янська (тоді ще зайнятого терористами), сказати б, на перекладних.

Хоча автори й домовлялися про свою подорож до зони АТО з командиром добровольчого батальйону «Донбас». Однак останній, попри те, що не належить до кадрових армійських підрозділів, як виявилося, ще й як залежить від високого начальства в Антитерористичному центрі. Яке одне лише й відає, кому, коли й куди вирушати в зону бойових дій із київської бази. Отож, тим, хто кине в авторів циклу «Восток» камінь, буцімто вони не намагалися боротися з нескінченними заборонами та обмеженнями військового командування в роботі журналістів, варто свої закиди сховати подалі.

Парадокс, але неузгодженість поїздки журналістів з жодним офіційним високим начальством пішла їм тільки на користь. Якби не окружні «партизанські» стежки, що ними пробиралися до своїх героїв автори, навряд чи цикл «Восток» став би тим, чим став - серією нарисів про добровольців, нацгвардійців, волонтерів та лікарів цієї війни. Всіх тих, хто траплявся їм на шляху від Ізюма до Красного Лимана.

Тобто, якби домовленість із Семеном Семенченком спрацювала й Мустафа з Богданом поїхали б до зони АТО разом із батальйоном «Донбас», їхні подорожні нотатки з прифронтової зони (бо в самісіньке пекло їх однаково точно б не пустили) перетворилися б на чергову порцію піару вже й так добряче розтиражованого в ЗМІ батальйону.

Завдяки ж непередбаченим обставинам автори відкрили глядачеві абсолютно незнайомі йому досі обличчя тих, хто пішов на східний фронт без жодних красивих слів перед камерою. Цілком можливо, що нині «тилові» майданівці, які працюють на армію у волонтерських організаціях, одразу впізнали своїх зимових побратимів у нарисах журналістів «Громадського». Проте для переважної більшості глядачів ці люди вперше відкрили свої обличчя, викладаючи на камеру свої такі різні історії.

Короткі, від 5 до 10 хвилин, фільми мають кожний власну назву, з якої можна зрозуміти, про що той чи інший ролик розповідатиме. У кожному з них взятому окремо майже немає дії. Виняток - коли журналісти їдуть на завдання разом із бійцями. Якось Мустафі Найєму навіть із міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим випало поспілкуватися. Але, зібрані в цілісну картину, фільми дають усе-таки ефект руху.

Бійці 1-го батальйону Національної гвардії, на відміну від заляканих начальством кадрових військовиків, облич не ховають і поводяться перед камерою природно, так, наче все життя тільки це й робили. На запитання Богдана Кутєпова, чому вони так легко йдуть на контакт, відповідають просто: їм нема чого втрачати. І соромитися - теж, бо на схід їх погнала жага визволити свій край від нечисті, а не бажання грошей чи слави.

Ці моменти, де бійці розповідають свої історії, - найцінніше в циклі «Восток». Бо, незважаючи на статичність кадрів, де герої розмовляють із журналістами, роблячи буденні справи - чистячи зброю чи варячи кашу, їхні обличчя,частіше усміхнені, рідко - насуплені, але більшістю - заклопотані, сприймаються як замальовки дуже непростої, ба більше, унікальної для новітньої України доби. Це кінодокументи, які не матимуть ціни для майбутніх істориків.

Пастор, Терорист, Арсенал, Танкіст, Кардан, Комбат, медики Армен і Лєна - всі вони герої не лише в сенсі персонажів телевізійного документального кіно. Вони просто герої, яких камера оператора показала крупним планом.

«Восток», як чудово знають шанувальники «Громадського ТБ», знімався на блокпостах Донбасу з 26 червня до 1 липня, оперативно з'являючись в ефірі цього ресурсу. Перший національний показав його лише тепер, майже за півтора місяці після самовільного відрядження Мустафи Найєма та Богдана Кутєпова. За цей час змінилася карта бойових дій. Слов'янськ, який наприкінці червня здавався нашим військам неприступною фортецею, взяли 5 липня. За ним були десятки міст і сіл Донеччини та Луганщини, й карта територій, контрольованих бойовиками, стислася, як шагренева шкіра, на дві третини.

І коли дивишся на живих, усміхнених або ж нетерпимих навіть до нової влади персонажів «Востока», стискається серце, яке знає: когось із них уже немає на цьому світі. Але тут і тепер вони - живі. Кожен зі своїми тарганами в голові, своїм досвідом, куцим, як мишачий хвостик, або ж, навпаки, довгим, як дорога від Донецька до Луганська. Вони живі, поки на екрані всміхаються, йдуть у розвідку, варять нехитру солдатську їжу на вогнищі, везуть гуманітарний вантаж чи біженців, рятують поранених, роздають аптечки... Чи й, зрештою, святкують день народження Мустафи Найєма. Геть символічно, але з дорогим подарунком - прапором України, підписаним усіма бійцями з 1-го батальйону Нацгвардії.

Оці вихоплені чіпким операторським оком Богдана Кутєпова деталі - особливість усього циклу, що вирізняє його з подібних робіт українських журналістів на війні. Зазвичай автори таких фільмів не надають великого значення деталям, фокусуючись більше або ж на зображенні війни як виробничому реаліті в екстремальних умовах, або ж, навпаки, в гонитві за динамізмом зосередившись на суто репортерських підходах. Відтак у них більше йдеться про так звану загальну правду (чи й виправдання) війни, тоді як автори циклу «Восток» найважливішим своїм завданням вважають показати людину на війні. Причому йдеться апріорі про війну визвольну, а отже справедливу.

І тут до цього фільму, мабуть, можна вже застосовувати критерії справжнього кінематографа. Принаймні, «Восток» - це дуже серйозна заявка на створення повномасштабного полотна про те, як і чому українці пішли на війну. Яка в кожного, як це взагалі на війні заведено, своя, але водночас - одна на всіх.

Не знаю, хто в суперечці фотографів-операторів-журналістів із військовими чинами в зоні АТО правий. Можливо, й справді, не допускаючи репортерів на передову, верхівка АТЦ має рацію, бо ніхто не скасовував поняття військової таємниці. Та й безпекою цивільних вона мусить перейматися. А може, праві й журналісти, які прагнуть зафільмувати війну для майбутніх літописів.

Але приклад журналістів «Громадського» показує: навіть у ситуації, коли тебе допускають на місце лише «до» та «після» бою, можна зняти повноцінний матеріал про героїв цієї дивної неоголошеної війни. Яка, втім, через свій суперечливий статус, точніше, його відсутність, війною бути не перестане.

Фото з Facebook-сторінки Анатолія Мартинюка