«Прекрасна катастрофа» (Юрій Смолич) у вигляді остаточно спалених мостів між двома цивілізаціями, європейською й азійською ‒ приблизно таке відчуття переслідувало автора весь минулий тиждень. Воно неймовірно загострилося в другій половині тижня, коли з 10-кілометрової висоти на поля Донеччини впали уламки малайзійського «Боїнга» й мертві тіла його пасажирів.

Це фізичне відчуття присутності в епіцентрі історичного тайфуну під назвою «Загибель імперії». Без жодних перебільшень. Щоправда, й без того «гибельного восторга» Висоцького, який охоплює на порозі прірви.

Троща імперії, яка виринула на світ божий у мареннях ідеологів «русскаго міра», супроводжується реальними жертвами й не менш реальними дипломатичними скандалами. Яким усю другу половину минулого тижня приділяли максимум уваги всі загальнонаціональні канали, великі й малі.

Хоча ще на початку семиденки телевізійники переймалися не лише реальною війною, що її веде Україна проти імперських амбіцій Росії.

Приміром, у понеділок одним із головних спікерів «Свободи слова» з Андрієм Куликовим на ICTV став міністр охорони здоров'я Олег Мусій. Гадаю, ніхто не сумнівався: призначення головного майданівського лікаря на цю посаду викличе бурхливий опір «старої гвардії» імені Раїси Богатирьової. Так і сталося ‒ практично всі успіхи нового міністра замовчувалися, а прорахунки, як у нас заведено, множилися на 100.

У якості опонента Олегові Мусію запропонували автомайданцівця Сергія Кобу. І коли міністр заявив, що його відомство дискредитують через проплачені мітинги та штучно створені громадські організації, пан Коба відповів, мовляв, чи не ви, пане міністр, тиснули мені руку, коли нам вдалося звільнити найбільших корупціонерів у МОЗ ‒ Олександра Толстанова, приміром?

У який саме спосіб автомайдан це зробив, його активіст не уточнив. Відтак дискусія вилилася в базарний діалог «А ти хто такий?», і про якісь реальні здобутки нового міністра в царині знищення корупції вже не йшлося.

Втім, Олег Мусій не здався й зробив спробу реабілітуватися вже 16 липня на Першому національному, в програмі Олеся Терещенка «Про головне». Тут йому створили досить комфортні умови для того, щоб повідати місту й світу про досягнення. До яких пан Мусій зарахував «обезголовлення корупційної мафії» у вигляді звільнення ректора Київської медичної академії Віталія Москаленка та повернення в державну власність заводу «Індар».

Теплою ванною цю розмову назвати було важко, адже ведучий ставив гостеві досить гострі запитання на кшталт ‒ як можна вважати ректора звільненим, коли він відновився на посаді через суд? Або ж ‒ чи не зупинив роботу Інституту раку судовий процес відсторонення його директора через підозри в корупції?

Олег Мусій на всі запитання відповідав аргументовано, але від піару таки не втримався, не без гордості розповівши про те, як його колеги розробили просто розкішну стратегію запровадження в життя Концепції охорони здоров'я. Якщо чесно, то єдине, що можна було збагнути з розлогих і по-чиновницьки розмитих фраз пана міністра, ‒ дуже гарна концепція потребує не менш прекрасних законів. Ну, а їх, відповідно, має ухвалити Верховна Рада.

І це дуже вже нагадало перші кроки «медичної реформи» імені Януковича-Богатирьової. Причому Олег Мусій від досягнень своїх «славних попередників» навіть не відхрещувався, а навпаки, їх хвалив.

І як це можна вписати в усталену думку радикальних депутатів чи жертв запровадження «сімейної медицини» про «медичну реформу» 2010 року як геноцид? Тим паче, що у Верховній Раді її все-таки збираються скасувати.

«Гудок Ріната Ахметова», тобто телеканал «Україна», не стомлюється нагадувати про альтернативний погляд на реальну війну. 15 липня, у вівторок, коли місто Сніжне на Донеччині потрапило під авіаудар, ведуча «Событий» Олена Кот вимагала від свого гостя Сергія Куніцина відповісти на запитання: «Кто за это ответит?»

Радник президента, він же за сумісництвом народний депутат, поставив ведучій зустрічне запитання: «Вы хотите, чтобы я возложил вину на украинскую армию?»

Далі депутат спробував пояснити Олені Кот, що «мы имеем дело с новой войной». Зрозуміло, що він мав на увазі не черговий збройний конфлікт, а гібридну війну, незнайому досі нікому з українців.

На цьому допит закінчився, залишивши, як майже завжди буває після перегляду новинного випуску на цьому каналі, неприємний осад. Таке враження, що тут досі не збагнули ‒ мир на землі настане не за бажанням Ріната Ахметова, а через цілковиту консолідацію всіх патріотичних сил. У тому числі ‒ й добровольчих батальйонів, які в тих-таки «Событиях» або просто не згадують (ну так, ми ж чудово знаємо ‒ Маріуполь від сепаратистів очистили добровільні народні дружини з «Метінвесту», а ніяк не батальйон «Азов»), або ж уперто натякають на їхню незаконність.

16 липня в Москві прощалися з Валерією Новодворською. З усіх українських каналів пряму трансляцію прощання з невтомною борчинею з тоталітаризмом (через «Радіо Свобода») вів лише ТВі, за що йому окремий респект. Великі ж канали тим часом обмежилися короткими сюжетами з Сахаровського центру в Москві. Причому деякі з них ‒ настільки короткими (випуск новин о 18-й на «Інтері»), що туди навіть не увійшли кадри, де москвичі проводжали домовину з тілом Валерії Іллівни українськими гаслами «Герої не вмирають!» та «Слава Україні!».

Натомість топ-темою новин того дня стало повідомлення про те, що до Надії Савченко з 10-ї спроби нарешті допустили українського консула. Завдяки йому вдалося дізнатися, що українську льотчицю вивезли з Луганщини на територію Росії з мішком на голові, а вона по прибутті до воронезького СІЗО 8 днів тримала голодування з вимогою зустрітися з нашим консулом.

Сюжет про Надю для ТСН, «1+1», як завжди, ґрунтовний, готував спеціальний кореспондент програми «Спецкор» Євген Агарков. Хто міг тоді знати, що за свою професійну діяльність йому вже через день, 18 липня, доведеться практично розділити долю героїні його репортажів, опинившись хоч і не в СІЗО, але теж у малоприємному місці ‒ міграційному спеціалізованому центрі за 160 кілометрів від Воронежа?

Колеги з «Плюсів», отримавши цю звістку, одразу ж забили на сполох, підключивши до визволення Євгена всі можливі інстанції (того ж таки консула), але, кажуть, раніше 27 липня він додому не повернеться. Хотілося б вірити, що повернеться хоча б 27-го.

Тим часом одна з нових програм, заявлена буквально напередодні, 15 липня, на презентації нових проектів Першого національного, 16 липня вийшла в ефір у вечірньому праймі. Йдеться про ток-шоу «Перша студія».

У дужках зауважу,  що «потужний креатив» Зураба Аласанія з компанією, які аж дві нові програми в сітці колишнього УТ-1 позначили амбітним словом «перший», автор цього тексту оцінив далеко не зразу.

Лише після перегляду економічного тижневика «Перша шпальта» в неділю, 20 липня, до геть забитого телевізійним калейдоскопом автора дійшло ‒ мабуть, це такий собі надзвичайно витончений натяк на першість. Ну, щоб усім було зрозуміло ‒ на Першому можуть виходити тільки перші.

«Перша студія» 16 липня (вона ж ‒ прем'єрна), всупереч обіцянкам Зураба Аласанії, легковажною балачкою про жінок двох поважних чоловіків ‒ Олександра Мартиненка та Ігоря Бураковського, не стала. Ну, хіба що Європу сприймати не як частину світу, а як героїню античної легенди про викрадення чарівної царівни самим верховним богом Зевсом.

Бо розмовляли директор агенції «Інтерфакс-Україна» та доктор економічних наук про те, навіщо українцям іти в ЄС.

Олександр Мартиненко отримував від своєї ролі очевидне задоволення, купаючись у метафорах та алюзіях. Його ж співрозмовник художні мережива свого візаві перекладав на мову доступну й недвозначну.

Хоча мені як глядачеві після слів пана Мартиненка, як у його багатій уяві якась Грецька народна республіка, озброївшись БМП, БТР, ПЗРК та іншими абревіатурами, йде на брюссельську хунту, довелося кілька секунд кліпати, аби прогнати це напрочуд яскраве видіння. Зосередившись на відповіді Ігоря Бураковського, який без усяких викрутасів пояснив ‒ у країнах ‒ членах ЄС завжди є 30% невдоволених будь-яким урядом, і Брюссель не виняток.

Якщо ж серйозно, то економіст, відповідаючи на головне запитання журналіста ‒ «Навіщо українцям Європа?», дуже просто сказав: це наша спроба пожити за європейськими правилами.

Поговорили співрозмовники й про таке філософське поняття, яке в старих підручниках часів істмату й діамату називалося «буття визначає свідомість». Точніше, говорили вони про те, як визначає свідомість нинішнього обивателя телевізійна картинка.

Цікаве спостереження авторів: якщо наприкінці 80-х ‒ початку 90-х хітом телепереглядів були «Санта-Барбара», «Династія» чи «Багаті теж плачуть», то глядач переймався красивою картинкою розкішного життя на екрані. Тож йому тоді хотілося пожити так само, як герої красивих імпортних теленовел (ох, мені б їхні проблеми, я б уже там розвернувся! ‒ приблизно так можна визначити загальне враження від мексикансько-американських серіалів у 90-ті роки). І звідси ‒ масове бажання зробити хоч щось, аби наблизитися до цього споживчого ідеалу.

Натомість екранна реальність нині, коли по «ящику» практично цілодобово крутять серіали про бравих російських ментів чи спецназівців, диктує кардинально протилежні настрої ‒ бажання жити в чесній і справедливій Росії, подалі від ворогів-американців.

В кожному разі, дебютна «Перша студія» підтвердила стару й теж із підручника діалектичного матеріалізму істину: зміст набагато важливіший за форму, коли йдеться про формат телевізійного діалогу. Бо ж навіть у мінімалістичних інтер'єрах можна зробити цікавий продукт, якщо запросити до його створення розумних людей.

Іще один «перший на Першому», а саме економічний проект «Перша шпальта» (перепрошую за критичну масу цього порядкового числівника) з'явився в ефірі 20 липня, під завісу тижня, який за концентрацією трагічних новин скидався на пересичений розчин якоїсь отрути.

Економічний тижневик двох екс-журналістів ліквідованого московськими засновниками київського «КоммерсантЪ-Украина» Олега Гавриша та Андрія Юхименка в цьому розчині виглядав як молекула життєдайного «натурпродукту».

Хоча йшлося тут про речі не надто приємні для пересічного українця (приміром, чи зможе Україна пережити зиму без російського газу, або ж ‒ на які жертви готові банки, щоби справді перевести валютні кредити в гривневі), інформація ведучих від їхніх співрозмовників таки посіяла зерно надії в душах тих, хто вже підготувався до апокаліпсису по-українськи.

Приміром, заступник голови компанії «Нафтогаз України» Олександр Тодійчук запевнив, що в підземних газосховищах нині вже зберігається аж 17 мільярдів кубометрів газу. І якщо його контора знайде оптимальні умови реверсу блакитного палива зі Словаччини, ми навіть не помітимо зими.

Олег Гавриш, який робив цей сюжет у досить гламурному місці поза студією, не відчепився від чиновника, допоки не отримав відповіді на запитання про можливу «експропріацію» газових запасів, якими володіють приватні компанії. На що пан Тодійчук запевнив, що про жодну експропріацію не йдеться, бо якщо приватні компанії закачаний у підземні сховища газ використовуватимуть лише в найхолодніший період, їм за це паливо заплатять ринкову ціну.

Наскільки я зрозуміла, державна енергетична компанія знайшла спосіб тримати власників приватних газосховищ у тонусі. Ну, щоб вони не надто часто курсували чартерними рейсами на Лазурне узбережжя Франції.

Андрій Юхименко, своєю чергою, здобув ексклюзивну інформацію про переведення валютних кредитів у гривневі від двох дійових осіб ‒ директора «Укргазбанку» Сергія Мамедова та першого заступника голови парламентського комітету з питань фінансів і банківської діяльності Олексія Кайди.

Не думаю, що всі валютні позичальники, послухавши коментарі банкіра й депутата, влаштували святкові феєрверки, адже вони вимагали перерахувати доларові позички в гривневі за курсом 5,5 грн за північноамериканський долар. А їм, з огляду на всі проведені консультації з МВФ, запропонують 9,5 гривень за долар.

Але це в будь-якому разі менше, ніж нинішній банківський курс. Тож хоч хтось може тішитися.

Роман Вінтонів у іпостасі Майкла Щура, вочевидь, задумувався авторами як «остання шпальта», де зазвичай друкують гороскопи та анекдоти. Не знаю, до чого тут економічна тематика, бо вибір тем автора «Торонто TV» більше схиляється до політики. Скажімо, вашого автора до глибини її пасіонарної душі вразив коментар Майкла Щура про Олега Ляшка. Останній, за словами Вінтоніва, десь там сказав, що це він звільнив Маріуполь від терористів. Але ж насправді, наполягав Майкл Щур, його звільнили міські й шахтарські народні дружини! Виявляється, на думку «торонтського» журналіста, така в Ляшка робота ‒ говорити.

Друга частина інтерв'ю Лариси Губіної з Ігорем Коломойським у програмі 5-го каналу «В кабінетах» від 19 липня, попри неабиякі сподівання на чергові відкриття від «ворога №1» Володимира Путіна, враження вибуху не справила.

Може, тому що головні сенсації дніпропетровський «не олігарх» озвучив у першій частині програми. А може, через те, що Ігор Коломойський розслабився. Тоді як Лариса Губіна в продовженні їхньої розмови буквально накинулася на нього з азартом неофіта. Маючи надію, що коли перша частина її інтерв'ю з особистим ворогом Путіна порвала інтернет, то її завершення має всі шанси стати ще одним хітом мережевих переглядів.

Тим часом друга частина розмови з патріотичним «не олігархом» врізалася в пам'ять хіба що відповіддю на запитання ведучої, чому представники єврейських громад під час зустрічі з президентом Росії Володимиром Путіним не зреагували на його слова про «талановитого чоловіка Геббельса». На думку Ігоря Коломойського, така реакція свідчить лише про споконвічне прагнення євреїв не ставати відверто на чийсь бік. Тобто, аби спокійно жити в певній країні, єврейська громада мусить пристосовуватися до правил життя в конкретній країні, де вона мешкає.

Цікаво, що пан Коломойський при цьому зауважив: в Україні антисемітизм існував та й існує хіба що на побутовому рівні, і з цим можна жити. Набагато гірше, коли антисемітизм стає державною політикою, як це було в Радянському Союзі.

Таке враження, що «мавр зробив свою справу» іще в першій частині програми «В кабінетах», а в продовженні програми просто бавився з ведучою в запитання й відповіді.

Автор цих рядків навмисно не аналізувала, як загальнонаціональні канали подавали авіатрощу «Боїнга-777» над територією Донбасу. Всього цього на сторінках «Детектор медіа» та «Дусі» впродовж минулого тижня було більш ніж досить: 1, 2, 3.

Хотілося б хіба що повірити Віталію Портникову, який у своїй авторській програмі на «Еспресо TV» минулої неділі, 20 липня, пояснив: війна Росії проти України ‒ це абсолютно неминучий момент у процесі розпаду Російської імперії. А позаяк історичні процеси нині дуже прискорилися, можемо сподіватися на четверту стадію розпаду імперії вже за кілька років.

Наша трагедія в тому, що такі «прекрасні катастрофи» ніколи не обходяться без жертв, і проблема нині навіть не в тому, чи готові ми до них. А в тому, скільки їх буде.

Бо, вибачте за трюїзм, мертві завжди тягнуть за собою живих.